Славу козацьку оспівав навіки

Найвідоміший в українській історії літописець народився у мальовничому селі Жуки під Полтавою. Вважається, що це було «близько 1670 року», а публіцист і дослідник життя і творчості славетного полтавця, лауреат премії імені Самійла Величка Євген Ніколенко переконаний, що трапилося це 1670 року саме взимку. До речі, так само невідома й точна дата смерті Величка — вважають, що він помер після 1728 року. А про життєвий шлях Величка Євген Ніколенко знає чимало цікавого.

Його батько, козак Василь Величко, який належав до першої сотні Полтавського полку, був людиною грамотною, мудрою й шанованою. Багато своїх знань передав він синові Самійлу. Хлопчина любив допізна слухати розповіді про славу та звичаї козацькі. Пізнати світ хлопцеві допомагала й велика батькова книгарня.

Мине час — і статний, чепурний юнак Самійло Величко, успішно склавши іспити, стане спудеєм одного з найавторитетніших в Європі навчальних закладів — Києво-Могилянської колегії. Неоціненною скарбницею знань для нього буде бібліотека колегії, де він вивчав рідну мову, а також німецьку, польську... Відомо, що ректор Києво-Могилянського колегіуму (пізніше — Києво-Могилянської академії) Іннокентій Гізель був видатним просвітником свого часу й письменником. Саме він помітив у здібного спудея Величка неабиякий хист до літературної й науково-дослідницької роботи і порадив йому взятися за перо.

Після успішного закінчення колегіуму Самійла Величка скерували на посаду канцеляриста до генерального військового писаря Василя Кочубея. Далі він продовжував службу в Генеральній військовій канцелярії Запорозького війська. Величко вірою й правдою служив своєму народу і тому мав неабиякий авторитет серед побратимів-канцеляристів, рядових козаків, брав участь у бойових походах, прийомах іноземних послів, їздив у складі представницьких депутацій за кордон і вів документацію Запорозького війська, займався науково-історичною дослідницькою діяльністю.

Самійлу Величку довелося пережити чимало. Як наближений до Кочубея, 1708 року він, після арешту й загибелі свого покровителя, попав у немилість. Літописця заарештували й ув’язнили, він провів кілька років у неволі в Чернігівському краї. Завдячуючи клопотанням впливових друзів-побратимів, його таки випустили на волю. На службу Самійло Величко вже не повернувся. Він спершу оселився в Диканьці, та потім його потягло до рідної домівки — у Жуки. Літописець учителював, займався літературною діяльністю. Чимало відомостей черпав із великої колекції книг і манускриптів, які зібрав упродовж всього життя. Це були історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори. Все це Самійло Величко використовував, працюючи над літописом. Часом, бувало, й не помічав, як над принишклими в досвітній дрімоті Жуками вже співали четверті півні, а він усе писав... На літописних сторінках зримо воскресали з далекого минулого люди, вікопомні події, подвиги, пристрасно описані Величком.

На жаль, багаторічне розумове та фізичне напруження позначилися на здоров’ї літописця. Він осліп. Але й далі продовжував диктувати нові сторінки свого літопису найнятим писарчукам. Так літопис було закінчено...

Головна праця життя Самійла Величка була видана лише в 1848—1864 роках у чотирьох томах, але під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.». За відгуками багатьох фахівців, цей літопис — «один із найголовніших і найдостовірніших творів української історіографії». З погляду сьогодення «Летопись...» Самійла Величка справедливо вважають величною книгою історії українського народу, непохитним пам’ятником його козацької слави.

У селі Жуки під Полтавою, де народився, жив і працював літописець, зводиться Меморіальний комплекс слави українського козацтва (нещодавно було відкрито першу чергу комплексу пам’яті загиблих козаків), є тут і пам’ятний знак Самійлу Величку — вірному сину Полтавщини, який зробив безцінний внесок у збереження історичних відомостей про Україну.

Полтавська область.