У його паспорті все вигадане: дата, місце народження, ім’я з прізвищем. Одначе паспорт дійсний. Він засвідчує, що Дмитро Годун народився 20 лютого 1947 року в селі Франкопіль Соснівського району Рівненської області, а тепер проживає у селі Новомиколаївка на Херсонщині. А ще за паспортом Дмитро Годун — Миколайович. Втім, і тут — життєва неточність. Бо незадовго до смерті мама відкрила синові таємницю: його батько — не «надуманий» Микола, а сотенний УПА «Вихор». Як далі з’ясувалося, саме той «Вихор», якому в селі Головин Костопільського району на Рівненщині є пам’ятник і який насправді йменувався Романом Карловичем Кернтопфом (Завірюхою).
— Змалку я часто набридав матері — хто мій батько, чому його немає з нами, чому хлопці обзивають мене байстрюком? — каже Дмитро Годун. — А вона, плачучи, відповідала: «Підростеш, розповім. А зараз не розпитуй. Знай лиш: твій батько загинув на війні. Зміняться часи — колись, може, довідаєшся більше...».
— Взагалі, моє дитинство було позначене багатьма таємницями, — зітхає чоловік. — Тепер знаю, що при народженні нарекли мене Богданом, але священик назвав Дмитром. Так і записали в метрику. А Миколайовичем я став у другому, повторному свідоцтві про народження. У першому, яке через халатність лікарів загубилося, я був, аж смішно казати, Одарковичем — за іменем матері. З мене часто за те глузували сільські хлопці. Щодо року народження, тут, вочевидь, також не все «в’яжеться». Бо, скажімо, я й досі пам’ятаю, як цікавився гвинтівкою дядька Греська, коли його змусили бути «стрибком», і за таку цікавість отримував від дядька по м’якому місці. А Гресько «стрибкував» у 1948 році, отож сумнівно, щоб дитині в однорічному чи навіть дворічному віці так добре запам’ятались ті події. Значить, мені тоді було дещо більше років. Але скільки саме — це стерлося і з маминої пам’яті.
Тепер про моє місце народження — село Франкопіль. Насправді я народився в селі Топча. А у Франкопіль, до своїх батьків, мама принесла мене, коли уже спинався на ноги. Тоді у мене вже було прізвище Годун, успадковане від бабці. При тім, що мама походила з родини Гнесів. Втім, найцікавіше, звичайно, вийшло з батьківством.
...Дмитро Годун підріс, закінчив восьмирічку в селі Губків Березнівського району, куди мама переїхала, вийшовши заміж. Після восьмого класу хлопець пішов працювати у колгосп плугатарем, потім трудився їздовим, заодно допомагав вітчимові у гранітному кар’єрі. Після армії доля закинула його на Херсонщину. Там, у Скадовському сільгосптехнікумі, опанував спеціальність «агрономія». Щоправда, ще з десяток років служив прапорщиком на Камчатці. Нині мешкає у селі Миколаївка Херсонської області.
— Хоча б де бував, завжди хотів дізнатися правду про батька, — каже Дмитро Годун. — І лише коли мама відчула, що хвороба взяла її міцно, відкрила таємницю. Щовечора майже тиждень розповідала мені про воєнний і повоєнний час: як була зв’язковою УПА (псевдо «Ніна»), як виконувала завдання, як коригувала повстанські дії, як не раз рятувалася від смерті, як взимку, будучи на останньому місяці вагітності, доставляла грипс до криївки і посеред лісу в неї почалися перейми... Я нотував мамині спогади, які згодом лягли у мемуарну повість «Незаконнонароджений». Про батька фактів виявилося не так і багато. Мама, в яку він закохався, навіть його справжнього імені не знала. Відала тільки, що він — сотенний Вихор. Познайомилися вони у маминої тітки на хуторі, де була «явка». Потім ще десяток разів перетиналися їхні шляхи-дороги. Останнього разу — у криївці, куди зв’язкова принесла грипс і де зізналася «Вихору», що у них буде дитина. Він зрадів, почав думати, в яке безпечне місце відправити кохану... «Бережи себе і нашу дитину!» — наказував їй. Але з останнього завдання «Вихор» не повернувся — загинув у бою.
Дмитро Годун шукав інформацію про батька. Але тільки на рівненсько-волинських теренах повстанців із псевдо «Вихор» було майже два десятки.
— Куди тільки не писав, до яких архівів не звертався. Навіть через пресу звернувся до людей. Надсилали знімки, але на жодному з них мама не впізнавала мого батька. Але пошуки увінчалися успіхом. Коли на одній з фото мама впізнала свого «Вихора», я уже знав, кого саме маю шукати. У пошуках мені дуже допоміг Михайло Колодій із Костопільського району, ініціатор спорудження пам’ятника на могилі сотенного «Вихора». Ось так я довідався про рідного батька. Ним був Роман Карлович Кернтопф (Завірюха). Народився він у 1913 році. Мав німецьке прізвище, але не був німцем. Його батько — українець, офіцер петлюрівської армії Завірюха. Просто, коли Завірюха загинув, мати Вихора, моя бабця, вийшла заміж за німецького колоніста, і той усиновив Романа.
Очевидці розповідають, що «Вихор» був безстрашним, а загинув у бою з «яструбками». Енкаведисти уже мертвим його завезли у село Головин Костопільського району, хотіли закопати без відправи, без хреста. А друзі викрали тіло і поховали з пошаною. Недавно на могилі сотника й на місці бою постав пам’ятник борцям за волю України.
— Це місце віднині для мене священне, — каже Дмитро Годун.
На знімках сотенний «Вихор» (1939 р.); син «Вихора» Дмитро (1995 р.); Дмитро Годун (ліворуч) разом із сім’єю та рівненський дослідник історії Ростислав Ягнич біля пам’ятника на місці, де загинув сотенний «Вихор». 
Рівненська область.
 Фото з архіву та автора.