Веселий хлопець із Лохвиці

...Ісак Осипович (повне ім’я після народження Ісаак Беру Йосип Бецалев Цалієвич) Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в містечку Лохвиця на Полтавщині — в родині банківського службовця Цалі Симоновича Дунаєвського. Батько Ісака стосунку до музики не мав, а мати, Розалія Ісаківна, непогано співала і грала на кількох музичних інструментах, як і дядько Самуїл, власник єдиного на всю Лохвицю грамофона. До шести років Ісак вже знав музичну грамоту і грав на піаніно.

Ісаку і його старшому братові Семену було відмовлено в прийомі до Лохвицького реального училища: вступні іспити вони здали успішно, але існував ценз, за яким кількість єврейських дітей у середніх навчальних закладах суворо обмежувалася. Тож коли діти почали підростати (а їх було шестеро), родина переїхала до Харкова.

У сім’ї дуже шанували музику. Невипадково звідси вийшли знамениті на всю країну три композитори — брати Ісак, Зиновій і Семен Дунаєвські, й два відомі диригенти — Борис та Михайло. Але спершу Ісак вступив до Харківського музичного училища, де вчився грати на скрипці, а ще — складав романси, фортепіанні п’єси, квартети. Одночасно навчався в гімназії, а потім — на юридичному факультеті університету. Та музика перемогла, і Дунаєвський вступив до Харківської консерваторії. Після її закінчення у 1919 році почав працювати в Харківському російському драмтеатрі. Тут він був завідувачем музичної частини, композитором, диригентом, але перш ніж «завідувати» працював і піаністом, і скрипалем.

Дебют Дунаєвського як театрального композитора відбувся 1920 року у виставі «Одруження Фігаро». Деякий час устиг попрацювати і в Симферопольському російському театрі, де й нині його портрет — на почесному місці.

На цьому український період життя і творчості для Дунаєвського закінчився, і з 1924-го розпочався московський. За п’ять років Ісак встиг попрацювати музичним керівником у чотирьох театрах, серед яких — «Ермітаж», Театр сатири. Робота в театрі, схоже, особливої насолоди не давала, бо можливостей для «творчого маневру» тут було небагато. Дунаєвський з радістю пристав на пропозицію стати музичним керівником і головним диригентом Ленінградського мюзик-холу, де вони з Леонідом Утьосовим створили низку естрадних програм і стали в СРСР піонерами легкої музики.

Саме в цей час Дунаєвський починає працювати в кіно. Вважається, що все почалося з «Веселих хлоп’ят» (1934). А насправді — це перший фільм, який приніс композитору всесоюзну популярність. А в кіно він прийшов двома роками раніше, коли кінофабрика «Советская Беларусь» запропонувала взяти участь у створенні звукового фільму «Перший взвод». Потім були «Двічі народжений», «Вогні» та «Веселі хлоп’ята». Утьосов, якого запросили на головну роль, одразу поставив умову: музику писатиме Дунаєвський.

А далі пішло-поїхало! «Три товариші» (1935), «Воротар» (1936), «Цирк» (1936), «Діти капітана Гранта» (1936), «Волга-Волга» (1938), «Світлий шлях» (1940), «Весна» (1947), «Кубанські козаки» (1949). Мало хто знає, що в цей само час композитор заробляв на хліб прозаїчно — керував ансамблем пісні і танцю Ленінградського будинку піонерів, ансамблем Московського будинку культури залізничників, з яким побував на всіх фронтах Великої Вітчизняної.

Дунаєвський написав музику  більш як до 30 кінофільмів. У його кіномузиці пісні блискуче поєдналися з симфонічними картинами. Деякі симфонічні фрагменти (увертюра до «Дітей капітана Гранта», фінал фільму «Цирк», інтерлюдії у кінокартині «Весна»), на думку музикознавців, імовірно, являють собою частини ненаписаних симфоний. Судячи з листів Дунаєвського, він не бажав займатися симфонічною творчістю з огляду на жорсткі ідеологічні рамки в радянській музиці.

Більшість пісень Дунаєвського написано до кінофільмів. Парадокс у тім, що деякі стрічки з часом забулися, а пісні — живуть. Знаковими піснями радянської епохи стали «Марш веселих хлоп’ят», «Пісня про Каховку», «Пісня про Батьківщину», «Марш ентузіастів», «Летіть, голуби», «Шкільний вальс», «Моя Москва».

До речі, «Моя Москва» — чи не єдиний твір на воєнну тему. Сам Дунаєвський казав, що «війна його не надихає». Коли вийшов на екрани фільм «Кубанські козаки», то глядачі вважали, що композитору належать там лише певні мелодії, а більшість пісень — народні. Кажуть, сам композитор розчулився, коли на концерті у провінції одну з його пісень назвали народною.

Дунаєвський свого часу вийшов на перші ролі і в жанрі оперети. Загалом їх написано 12, а найкращі — «Золота долина» (1938), «Вільний вітер» (1947), «Біла акація» (1955). Крім того, він написав чотири балети, багато інструментальної музики для естрадного та джазового оркестрів.

Дунаєвський — двічі лауреат Сталінської премії — 1941 і 1950 років! А в 1939-му його іменем названо навіть пароплав (за життя такого удостоїлись лише Любов Орлова та Валерій Чкалов). Дунаєвський і пісню про вождя написав (а хто їх тоді не писав?). Але вона, кажуть, не сподобалася Сталіну: «Товариш Дунаєвський доклав увесь свій чудовий талант до того, щоб цю пісню про товариша Сталіна ніхто не співав. Пишіть краще про людей!»

Композитор ніколи не почувався людиною, яка «вхопила Бога за бороду». Коли у «справі лікарів» проходив його двоюрідний брат — професор Л. Дунаєвський, Ісак не побоявся, кинувся захищати на ті часи вже безнадійного чоловіка. Зрештою, захистив, але й собі нажив немало ворогів.

По смерті Сталіна композитора звинувачували в «ідеологічному цинізмі»: мовляв, на тлі жахливих подій, які відбувалися в державі, він писав «бадьоренькі пісні». Хоча була й інша точка зору, що саме ці пісні й допомагали людям жити у тих жахливих умовах, ставали своєрідним «психотерапевтичним засобом», щоб країна остаточно не збожеволіла.

Ось як розповідав про останні дні життя батька Максим Дунаєвський (його, до речі, офіційно визнали сином лише після смерті батька): «Напередодні батько гастролював з оркестром у Ризі. Публіка дізналась, коли від’їздитиме Дунаєвський, і на пероні зібрався великий натовп. Тож просто тут артисти влаштували своєрідний прощальний концерт. Батько стояв на сходинці вагона і теж співав разом з усіма... Але потім друзі помітили, що він зник. Застали його в купе зі сльозами на очах: «Мені здається, це був мій останній концерт!». Так воно й вийшло... За кілька днів, уже в московській квартирі, лікарі, які прибули на виклик, побачили господаря мертвим — з телефонною трубкою в руці... Серцевий спазм!

Трапилося це 25 липня 1955 року.

...У кінокомедії «Волга-Волга» бюрократ Бивалов суворо запитує вишикуваних у рядок дівчат: «Товариші Дуні, негайно зізнавайтеся, хто з вас написав цю пісню?». Так от, і цю пісню, і всі мелодії до кінофільму написав саме Дуня — так називали Дунаєвського близькі друзі.