З батьківського порога — на чотири війни вирушили діти однієї родини, захищаючи свою Україну

Над прикарпатськими Серафинцями ще півтисячі літ тому пролетіли серафими, бо, як кажуть селяни, від того і назва пішла. Місцевий люд завжди вірив, що небесні охоронці захищають їх від усякої напасті. Але були часи, коли здавалось, що навіть святі відвертались від того жахіття, що творилось на землі. І тоді людям треба було самим робити свій вибір.

— Мої діди та прадіди прийшли в село з Австрії, — розпочинає Роман. — Дід Іван жив майже в центрі села. Був грамотним, не раз його обирали війтом. Чотири рази їздив на роботу до Канади. Заробив грошей, на які купив млин, коней і чимало моргів землі. Мав велике господарство, біля якого  потрібно було працювати, як казав дід, з ранку і до ранку.

Трудився заради дітей, бо в родині їх було четверо — Марія, Володимир, Михайло та Юрко.

Сім’я заробляла нелегкою селянською працею, але ніхто ніколи не жалівся на роботу. Віками був визначений порядок: в будні — до роботи, в свято — до церкви. Аж поки одного дня все не перевернулось. Восени тридцять дев’ятого події пройшлися, як ураганний вітер, по родині Бачинських.

Щоправда, спочатку ще ніхто й гадки не мав, чим обернеться той вересень для кожного. Ідея про з’єднання земель України вже носилась у повітрі. Тому в селі раділи, що не буде ні польської, ні австрійської влади, а прийде радянська. Але невдовзі зрозуміли, що радість була передчасною.

Хоч як дід не хотів, але, щоб не їхати до Сибіру, віддав нажите майно до колгоспу, змирився з новими порядками. А от Маріїна дочка, старша онука Євгенія, не змирилась. Юна гімназистка перша в родині заговорила про те, що на насильство треба відповідати силою. Разом з такими ж молодими і гарячими головами організували в селі криївку ОУН. Тоді разом із однодумцями і Євгенія вчила селян, що робити, щоб  не йти до колгоспу, і як організовувати збройні загони спротиву. Спочатку їхня криївка була зовсім невелика, але з часом, коли все більше почали лютувати енкаведисти, до неї пішли нові люди. Це були вже не просто односельці, а організація, яка мала вплив на всю округу. Згодом вони приєдналися до інших таких же загонів. Рух опору набирав обертів.

Чи думав би колись Іван Бачинський, що онука, якій ледь виповнилося сімнадцять, перша стане на захист і своєї землі, і своєї родини? А як потім розповідала сама Євгенія, вони спочатку боролися з радянською владою, з військами НКВС, а потім, коли прийшли німці і люди побачили, що вони не кращі від совєтів, керівництво ОУН прийняло рішення боротися з німецькими окупантами.

Як совєти, так і німці не хотіли і говорити про незалежну Україну. Через деякий час фронт повернувся назад, і знову прийшли війська НКВС. Загони ОУН стали їм на дорозі. Боролася Євгенія в їхніх лавах до 1949 року. Тоді була схоплена під час рейду і засуджена до двадцяти років каторжних робіт. Покарання відбувала в Казахстані.

У 1992 році Євгенія Бачинська була реабілітована.

Коли фронт покотився на схід, двадцятиоднорічний Михайло в 1943 році вирішив відгукнутись на заклик військової управи про створення української формації. Він щиро повірив у те, що німці допомагають створити в інтересах українського народу свої війська. І Михайло добровільно вступив в ряди першої української дивізії «Галичина».

Тоді йому здавалося, що доля справді дає українцям шанс. Пройшовши вишкіл у Франції, навесні 1944 він став стрільцем мотопіхотного батальйону. Як потім згадував, у дивізію записувалося у десять раз більше людей, чим могли набрати. Всі сподівалися, що це формування стане основою українського війська. «Коли твою землю топчуть чужі, коли знущаються з твого народу, коли забороняють ходити до нашої церкви, ми не могли сидіти вдома і ховатися, — завжди говорив Михайло. — Я вибрав шлях боротьби, я знав, за що воюю. Я вірив і тепер знаю, що Україна буде незалежною. За це ми боролися збройно і поклали не одне життя. А зараз я часто питаю себе, чи зможе молодь захистити Україну, чи не побоїться за неї постояти?»

У боях під Бродами полк зазнав значних втрат. Михайло був поранений і контужений, потрапив у радянський полон. Військовий трибунал засудив його до двадцяти років тюрми. Відбувати покарання довелось на лісоповалі на Уралі. Але й там не скорився, брав участь у  табірних бунтах. Потім розповідав: «Нас, «бендерівців», у  тюрмах ніхто не чіпав, і ми трималися разом. Не признавали законів тюрми, а мали свої цінності. Серед нас був і священик отець Василь, який відбував покарання за віру. На свята він правив службу, і ми молилися Богу. Знали, що це не пройде марно і повернемося додому».

Михайло носив звання СС, але завжди добре знав, що СС — це січові стрільці, які приймали присягу на вірність народу України, вірячи в ідею створення незалежної держави. Побачивши на свої очі, що таке комунізм та фашизм, переконався на все життя, що Україні не потрібно ні те, ні інше, а лише своя національна держава. Тому що тільки своя армія, своя влада захистять свій народ.

Після закінчення терміну покарання Михайло повернувся в своє село. В 1992 році йому пропонували реабілітацію, та він відмовився, тому що був переконаний: робив правдиву справу, а тому не має за що і перед ким реабілітовуватись.

Батько Романа Володимир теж боронив Україну. Теж робив це щиро і з вірою. Хоча і стояв на другому боці фронту від Михайла та Євгенії.

У 1944 році, коли фронт рушив на захід, його призвали до Червоної Армії. Сільський хлопчина став мінометником гвардійського стрілецького полку. Поруч з ним воювало чимало односельчан та земляків, які знали, що визволити землю від фашистів потрібно. Від батька Роман чув: «Коли нас призивали до військкомату, то казали, що буде свобідна Україна, і буде добро на вашій землі, тільки розбийте німців. Мовляв, тоді будемо віддавати вам землю. І ми всі вірили в це і воювали. В нашій роті більше половини бійців було з України. Багато людей полягло, але ми розбили німців».

Радянський солдат закінчив війну під Кенігсбергом. Був поранений. Мав орден та медалі. А після війни став ковалем.

Наймолодшому з родини,  Юркові, не пощастило повернутися додому. Шістнадцятирічного хлопця забрали на роботи до Німеччини. Через рік він там помер. Документів немає і де похований — невідомо.

44-й був найважчим для родини роком. Тоді Бачинські одночасно воювали в рядах опору ОУН, в лавах Червоної  Армії за визволення України від фашистських загарбників та в дивізії СС «Галичина» проти радянського окупаційного режиму за незалежну державу. В селі коло хати залишилися тільки дід Іван та бабця Юстина, які навіть точно не знали, де хто перебуває, з ким воює. Знали одне: всі боронять свою Україну.

По війні в цій українській хаті не чекали ні переможців, ні переможених, а лише своїх дітей. Та разом із тим добре розуміли, що до війни то були одні діти, одна дружна сім’я, а потім всі воювали з різних сторін. Що буде зараз?

Коли вперше всі діти зібрались разом, сіли за стіл мовчки. Першим мовив дід Іван:

— Зговорімо «Отче наш». Діти мої дорогі, ви всі пішли в світ з цього порога. Пішли не гуляти, а пішли воювати. Кожний з вас вибрав свій шлях, а ми з бабою були тільки спостерігачами. Ви всі захищали рідну землю. Ви поступили мудро, ви не ховалися, ви боролися. Я горджусь вами. Ви пройшли страшні випробування, але зараз ви на батьківському подвір’ї і не докоряйте одне одному. Ви мусите жити в мирі, в злагоді, тому що ви — рідня.

У цій родині справді ніхто нікого не докоряв. Всі знали, що воювали за Україну, і кожний бачив свій народ щасливим.

 

Хмельницький.