На Чернігівщині, виявляється, був ще один бій, схожий на той, що стався під Крутами. Відбувся він майже через рік після загибелі крутянських студентів-героїв. У січні 1919-го за українську землю в Седневі полягли 25 юнаків.
Про цю сторінку нашої історії, на жаль, поки що немає жодного рядка в підручниках та книжках. Але вона не канула в забуття завдяки молодому досліднику минувшини, члену Малої академії наук України Ервіну Мідену.
Він оприлюднив свої дослідження на краєзнавчій конференції «Події січня 1919 року в Седневі як складова загальнонаціональної боротьби за Українську незалежну державу». Ми попросили седнівського краєзнавця докладніше розповісти, як він ще школярем-випускником Чернігівської ЗОШ №3 (їздить на навчання із селища — щодня 25 кілометрів) зміг вийти на такий цікавий пласт матеріалу.
— Ще років п’ять-шість тому я звернув увагу на велике поховання розміром 2 на 2 метри, що було поряд із входом на кладовище біля Покровської церкви. Почав цікавитися в людей: «Хто тут похований?». Дехто казав, що це комсомольці. Дехто боявся відповідати на моє запитання. Усі, щоправда, датували це поховання 1919 роком. Але з допомогою моєї мами, Олени Миколаївни, ми таки дошукалися правди. Особливо допомогли у цьому родичі Івана Івановича Гаєвського, який попросив поховати його біля могили воїнів армії Української Народної Республіки. У 1919-му він був восьмирічним хлопчиком і разом із батьком брав участь у похованні порубаних молодих бійців. Усе життя, до своєї смерті у 1997 році, він доглядав за могилою.
— Були й інші свідчення?
— Так, згодом я вийшов на Ксенію Андріївну Стадніченко. Її батько Андрій Степанович (1895—1978) вів щоденник. Коли я почав його читати, то навіть не сподівався, що знайду там докладний опис події 10 січня 1919 року.
— В якому військовому контексті вона відбувалася?
— Чернігів наприкінці грудня 1918-го — на початку 1919 року був підпорядкований збройним силам Директорії УНР — сірожупанній дивізії отамана Михайла Палія. У місті стояв 5-й Чернігівський корпус генерал-хорунжого Володимира Янченка. На початку 1919 року більшовицькі війська почали наступ на Україну. У напрямку Чернігова просувався більшовицький Богунський полк під командуванням Миколи Щорса. Про це ще ніхто не знав, але для прикриття городнянського напрямку за наказом командування 5-го корпусу виїхав підрозділ у 200—250 бійців, переважно хлопців із найближчих до міста сіл. Вони ще не мали бойового досвіду, тільки недавно отримали гвинтівки.
— Що трапилося далі?
— Тоді, 10 січня, був сильний мороз. Андрій Стадніченко писав у щоденнику, що спочатку в Седнів приїхав розвідувальний загін богунців. Троє кавалеристів сказали йому, що незабаром сюди прибуде полк. Водночас з іншого боку Седнева з’явилася розвідка з 7—8 уенерівців. Стадніченко впізнав серед них офіцерів-седнівців Краховського, Загурського, Нечая (із села Клочкова). За ними в містечко вступила військова частина, яка зупинилася біля Народного дому.
— Богунці напали на них раптово?
— Ні, Щорс, дізнавшись про прихід у містечко підрозділу УНР, наказав своїм розвідникам заблокувати вихід із Седнева в бік Городні. Богунці виставили там засідку з кулеметом. На неї й напоровся передовий загін з десяти осіб. Ці хлопці належали до патріотичної української молоді. Вони добровільно вступили до Чернігівського корпусу української армії, щоб захистити щойно відроджену державу від ворогів. Фактично більшість їх одразу були розстріляні. Андрій Стадніченко пригадував, що назад з городнянського шляху повернулися коні, запряжені в порожні сані. Він побачив юнака, який повз вулицею, стікаючи кров’ю. Двоє інших поранених хлопців сховалися в сіні у клуні бабки Бородулихи на Соколинівці, але їх там знайшли богунці й кололи штиками. На крики бігли їхні піші побратими. Однак богунці на конях перегородили їм шлях і зарубали й цих хлопців шаблями.
— У Богунському полку в січні 1919 року налічувалося 1200 бійців, 17 кулеметів. Тож у Миколи Щорса було практично у п’ять-шість разів більше людей, ніж тих, хто став їм на перепоні. Це й вирішило результат бою?
— Саме так. Щорс наказав оточити село з двох боків. Зав’язався бій. На жаль, сил у підрозділу Чернігівського корпусу української армії було замало. Богунцям удалося першими прицільними пострілами вбити двох кулеметників, і це їм полегшило атаку. Біля Народного дому були зарубані, застрелені ще до 10 людей. Член Седнівського ревкому Іван Курдюк просив Миколу Щорса не розстрілювати захоплених офіцера Краховецького та його підлеглих, але їх богунці теж не пощадили й порубали шаблями.
— Скільки людей загинули у цьому бою?
— За донесенням Щорса начальнику Першої української дивізії Локатошу — 30, але насправді 25. Про це, зокрема, свідчили очвидці Стадніченко, Гаєвський. Після поховання хлопців на їхню братську могилу приїжджали пом’янути загиблих їхні батьки, рідні з чернігівських сіл. Інші бійці УНР відступили до Чернігова. 12 січня 5-й корпус армії України під натиском червоних залишив місто на Десні.
— Чи продовжуватимеш своє дослідження?
— Так. Хочеться дізнатися прізвища цих молодих людей, котрі загинули за Україну.
— Бажаю тобі успіху!
Чернігів.
КОМЕНТАР
Доктор історичних наук Сергій ЛЕП’ЯВКО:
— В уяві людей старшого покоління образ громадянської війни «відклався» у вигляді степу, тачанки, фільму «Весілля в Малинівці». Насправді вона проходила через кожне місто, кожне село й часто через кожну родину. У ній брали участь українці, які воювали з українцями. Нація була розколота й душила себе сама власними руками. Як згодом з’ясувалося, в чиїхось інтересах. Промовиста щодо цього доля Миколи Щорса, який кував більшовикам перемогу, здобув для них Київ. А потім був ними ж підступно убитий на полі бою. Доля Щорса показує, чим закінчується розкол, що таке робота на когось. Навіть якщо це робиться щиро, з чистих помислів, власних переконань. Дослідження Ервіна Мідена підтверджує, що матеріалів для пошукової роботи з історії України загалом і Чернігівщини зокрема дуже багато. Скажімо, тричі більшовики під час громадянської війни захоплювали Чернігів. Але ж це означає, що тричі їх хтось витісняв. Тому, сподіваюся, студії щодо цього молодих дослідників продовжаться.
