Афганістан. Подорож у часі

Валерій СЕВРЮКОВ — начальник відділу Національної академії прокуратури України. В органах прокуратури з 1990 року. Це — тут, на «гражданці». Там він був старшиною 5-ї парашутно-десантної роти 345-го окремого парашутно-десантного полку. Власне, там він був усього півтора року. Але Афганістан не відпускає тих, хто ступав на його землю. Він сниться, він болить і хоч як це парадоксально звучить: вабить назад. Що далі відходять в історію події радянсько-афганської війни, то більше з кожним роком хлопців, які мріють знову побувати в Афганістані. Правда, як гості. Звичайно, такі поїздки — велика рідкість. Але все-таки цього літа Валерій Севрюков наважився вирушити в подорож у часі. На 25 років назад.

— Хотів знову побачити Афганістан своїми очима. По-перше, переконатися, що це був не сон. По-друге, подивитися на цю країну іншими очима і з висоти минулих років оцінити ситуацію.

— Ні. Звичайна приватна поїздка під час відпустки. Туди збиралися близько десяти хлопців. Але в результаті поїхали троє: я, Володимир Жмак і Олександр Денисов. Ми познайомилися лише в посольстві, але одразу знайшли спільну мову: служили в один час (у середині 80-х), приблизно в одному місці... Та і не це найголовніше. Ми були там, і лише це нас уже поєднує.

— В Узбекистан — літаком. А кордон з Афганістаном перейшли в Термезі через той самий міст, через який 20 років тому виводили нашу 40-ву армію. Я, до речі, уперше побачив його на власні очі. Незабутні враження. На тому боці на нас чекав автомобіль.

— Скажімо так, кожен з нас побачив те, що хотів. Ми добралися до Кабула, але пробули там лише два дні. Вирушили на Панджшер. Безпосередньо в Панджшері та Баграмі стояв мій підрозділ. На баграмському аеродромі дислокувався наш 345-й окремий парашутно-десантний полк. До речі, фільм «9 рота» знято саме про нас. Полк складався із трьох батальйонів. Я служив у другому, який знаходився в ущелині Панджшер. «Панджшер» у перекладі означає п’ять левів. Це цікаве місце. В ущелині проходили одні з найактивніших військово-бойових дій афганської кампанії. Це була вотчина польового командира Ахмада Шах Масуда — особистості легендарної. Під його проводом ходило до 10 тисяч бійців. Наш батальйон, приміром, налічував 300—350 чоловік. І такими силами ми повинні були контролювати ущелину завдовжки 40 км... У нього була партизанська тактика ведення війни. У відкриті бої Ахмад Шах Масуд вступав дуже рідко: мінування, раптовий напад, нічні, денні обстріли, захоплення полонених... Під час афганської кампанії було близько п’яти операцій, коли в Панджшер заходила майже вся 40-ва армія. Але з армією він воювати не хотів. Просто йшов, залишаючи після себе міни й дрібні групки моджахедів. Але як тільки армія відходила, Масуд повертався.

Отож ми вирушили туди. Володимир Жмак служив у мотострілковому полку, що дислокувався поруч із нашим полком і контролював суміжну територію. Він побачив залишки розташування свого полку. Там залишилися бронетехніка, КПП, кістяки від клубу, баня...

Що стосується Олександра Денисова, то він служив у Кундузі. Але 1982 року він також опинився в Панджшері. Саме під час однієї з вищезгаданих операцій 40-ї армії. Як розповідав Олександр, їм прийшло повідомлення про зникнення царандої (афганської міліції). На пошуки на БТРі було відправлено двадцять чоловік. Але інформація виявилася хибною. На зворотному шляху БТР підірвався на фугасі. Його скинуло під укіс. Із двадцяти чоловік — вісімнадцять загинули. Вижили лише двоє, у тім числі й Олександр. Вони кілька годин відстрілювались, поки не підійшли наші війська... Сашко не пам’ятав точно місце, де трапилася ця трагедія. Ми просто їхали по Панджшерській ущелині й... знайшли цей БТР. Він усе ще там лежить. Немов машина часу. Відчуття передати словами неможливо. Думаю, ті, хто воював в Афганістані, нас зрозуміють.

А я побачив позиції своєї Анави (населений пункт. — Авт.), де дислокувався другий батальйон. Зберігся штаб батальйону. Навіть окопи збереглися, біля них валяються патрони... У полк, на жаль, потрапити не вдалось. Нині там — американці: майже три метри бетонні огородження з колючим дротом нагорі. Ще їх кільцем охороняє афганська армія. У нас було навпаки: з огороджень — колючий дріт або невисокий дерев’яний парканчик. Вільний доступ до наших позицій. І це ми охороняли афганську армію. Чия тактика більш правильна, не знаю... Але настрої, які панують серед афганського населення, дуже багатьох наших співвітчизників здивують. Вони пам’ятають шураві й... люблять.

— Ми самі не очікували. Ми взагалі спочатку не хотіли відкриватися й вступати в контакт із місцевим населенням. Це небезпечно. Адже ми не можемо напевно знати, як вони відреагують, довідавшись, що 25 років тому ми в них стріляли. Або, приміром, візьмуть двох у заручники, а третьому скажуть: їдь в Україну і привези викуп. Все може бути. Але так вийшло, що не втрималися... Поверталися з Панджшера й зупинилися біля річки пообідати. Там був невеликий ресторанчик, в якому готували форель. І доки ми чекали обіду, я почав придивлятися до господарів. І зрозумів, що за віком ці люди могли воювати проти мене. Я запитав: а як називається ця місцевість? «Заманкор» (назва кишлаку). Я кажу: «А позаду — Анава, праворуч — гора Шуро, там — ущелина Ферадж». А він: «Звідки знаєш?». (Вони, до речі, дотепер пам’ятають російські слова). «Ну, 25 років тому я тут воював». — «А я в горах проти тебе т-т-т...»

— Нагодував не те слово. Він нам ще й доти показав, з яких він стріляв, а ми намагалися його звідти вибити. Ми з цікавістю розглядали їх. Вони нас. І от парадокс, знаєте, що він нам сказав? «Шураві, ми вас пам’ятаємо й поважаємо. Війна є війна: у нас втрати, у вас втрати. Нічого особистого. Робота така. Але ви воювали з нами як воїни, віч-на-віч». Війна — це біль. І найголовніше — це прощення. Коли з розумінням ставишся до свого супротивника й можеш його простити. Хто винен, що я прийшов до нього або він до мене? Не ми починаємо війну. Війни починають політики.

Зараз у нас немає стану війни. Ми прийшли до них як гості. І залишилася повага з тих часів. Виросли діти, яким ми давали їжу, солодощі, допомагали, чим могли, нічого не вимагаючи взамін. Одне слово, поговорили ми, обійнялися на прощання й поїхали далі.

— Ми помітили, що афганці озлоблюються. Адже натовські війська як воюють? Приміром, коли ми були в Афгані, війська НАТО завдали бомбового удару в районі міста Герат, де нібито дислокувався Талібан. У результаті бомбардування загинуло 130 осіб. З них три чоловіки, які нібито належать до Талібану. Інші — мирні жителі, серед яких 30 дітей. Це було передано по місцевому афганському телебаченню. Американці вибачилися перед місцевою владою. У світовій пресі, звичайно, про цей «інцидент» не повідомлялося. Може, така тактика ведення війни і правильна з точки зору збереження свого контингенту, але місцеве населення озлоблюється. Нас же вони сприймали як воїнів, чоловіків, які воювали з ними на рівних.

— Знаєте, що розповіли мені афганці? Що цього року на території Пакистану було затримано Усама бен Ладена. Його передали американцям, але він утік!.. Ось і я розсміявся. А вони: «Не смійтеся. Це правда». Не секрет, що Талібан — це продукт американців. Повертаючись до покійного вже Ахмада Шах Масуда, зазначу, що він перший і єдиний з його рівня людей сказав, що Талібан — це американський продукт. Тому, коли радянські війська пішли з Афганістану, він почав війну з Талібан. І якби він залишився живий, то і зараз воював би проти американців і 

НАТО. Можливо, тому його і вбили. До речі, це зробили два «журналісти», які прийшли брати в нього інтерв’ю 9 вересня 2001 року. За два дні до теракту, після якого почалося вторгнення військ коаліції США—НАТО в Афганістан.

— З’явилися заасфальтовані дороги, по яких можна швидко їхати на хамерах. Є заправки, де можуть заправляти ті самі хамери. Побудовано електростанцію. У Кабулі є кілька готелів вищого класу, у яких не побачиш жодного афганця (крім персоналу). І найбільше враження — величезні банери і білборди...

— Напевно, поразку. «Гості» намагаються вибити традиції в афганського народу. А чим сильна країна? Традиціями. І спроби їх викорінити можуть призвести тільки до озлоблення народу. Приміром, на банерах зображено жінок з відкритими обличчями. Я бачив агітку із закликом іти на вибори. На плакаті зображені усміхнені афганці: в одній юрбі чоловіки, діти і жінки з відкритими обличчями. У руках — бюлетені. Як може зрозуміти її афганець? Іди на вибори, і твоя жінка ходитиме з відкритим обличчям, безсоромно посміхаючись всім чоловікам.

Ще на цих банерах рекламують боротьбу з наркоманією. Але є інша інформація: потоки наркотиків істотно збільшилися з приходом військ НАТО.

Афганістан це на 90 відсотків — гори і пустелі. Але потрапляєш в ущелину й бачиш: річка, біля неї невелика зелена зона. І цього вистачає населенню, щоб жити. І водночас Афганістан — це дуже багата країна. Ця земля сповнена корисних копалин. А корисні копалини (газ, нафта, уран, мідь, золото) — це майбутнє. Той, хто володіє стратегічними запасами, завжди буде на коні. Це, звичайно, розуміють ті, хто вміє рахувати гроші й думати на десятки років уперед. В Афганістані час тече трохи інакше. Там немає суєти. Є можливість зупинитися й подумати про сенс життя. Але час почав працювати проти коаліції. Мені навіть доводилося чути: «Шураві, повертайтеся і вибийте звідси американців».

— Так, саме як гість, я ще хотів би туди з’їздити. Я і афганцям казав, що у мене тепер дві батьківщини. Адже 25 років тому я міг звідти й не повернутися.

— Авжеж, такого рівня адреналіну мені більше не доводилося відчувати. І слава Богу.