Літаки мого дитинства

Я, дитина війни, добре пам’ятаю ті далекі часи на Сумщині.

1941 року, в кінці літа, через наше село Ярославець Глухівського (тепер Кролевецького) району по Глухівсько-Мутинському шляху йшли колони німецької армії — автомашини, повні солдатів, танки, артилерія, гусеничні самоходи з понтонними мостами, мотоциклісти і навіть велосипедисти. Вони поспішали взяти в оточення радянські війська, що відступали з-під Києва. Солдати раділи. В одній з машин у кузові німець грав на губній гармоніці, а другий, пританцьовуючи, кричав: «Завтра Москов будєм чай піть!».

Настали два роки окупації. Ми, сільські діти, швидко пристосувались до нових умов життя. Підбирали набої — німецькі, угорські, російські, гранати, снаряди від танків тощо. Відчули на собі бомбардування радянських літаків села. Тоді на кутку Самари (продовження вулиці Горбачівки) від осколка, що залетів у хату, в сім’ї Калівір загинуло немовля в колисці. Німці ходили по хатах і випрошували курячі «яйка». Ми навчилися спілкуватись із німецькими й мадярськими солдатами. Німецький офіцер-комендант з нами охоче розмовляв ламаною мовою. Нас розганяли й били нагайками мадяри. Ми столувалися з німецькими солдатами — доїдали все, що залишилось у їхніх казанках, і бігали до ставка їх помити.

Мені з дідом Макаром Андрійовичем Грищенком довелося навіть стоять перед дулом пістолета німецького офіцера — Бог нас милував, залишились живими. Довелося врятувати Толю Терещенка, за яким гналися два німецькі солдати, а я показав їм, що він побіг в інший бік. Іноді ми гинули — так, розряджаючи танковий снаряд, загинув Іван Панченко, а Валентин Мелік залишився без ока.

Окупація закінчилася в 1943 році. В кінці літа комендант покинув село — виїхав у кареті, запряженій четвериком, зі зграєю гончих собак. Згодом, у супроводі духового оркестру, ввійшли у Ярославець наші солдати. Йшли пішки, в чоботях і обмотках, у вигорілій від сонця одежі. Йшли квадратними строями по 40 чоловік. Деякі, по двоє, несли на плечах протитанкові рушниці. Мовчали. Наші бабусі й матері стояли біля воріт з повними відрами води. Деякі солдати підходили, пили воду, навіть обливались. Я чув, як один сказав: «Скільки пройшов, а такого красивого села, як Ярославець, не бачив!».

Тоді німецькі й радянські літаки вели над нами повітряні бої. Якось я вийшов з дідової хати й пішов до ставка (хата й досі стоїть біля нього). І тут де не взялись два літаки. Я аж завмер, дивлячись захоплено, як вони в повітрі виробляли мертві петлі. Потім на великих швидкостях зближувалися, розстрілюючи один одного з гармат. Чую й зараз гарматні черги: ду-ду-ду-ду... Винищувачі розлетілись непошкодженими.

Іншого разу з двору мого друга-однолітка Федора Дмитренка побачили, як із-за сонця, що заходило за обрій, з’явились два літаки з випущеними шасі. Вони різко пішли на зниження, в піке. Від них летіли вниз чорні цяточки. Не встигли ми подумати, що то бомби, як пролунав гучний вибух, устав чорний стовп диму. Біля сусідських хат закричали жінки: «Стягайлівка горить!». Так звалася сільська вулиця. Це «юнкерси» напали на радянську машину, завантажену боєприпасами.

Вранці наступного дня я ходив на місце бою. Це була не Стягайлівка, а Глухівсько-Мутинський шлях на виїзді з села, у напрямку Погребків (нині Ярове). Ми побачили бомбові вирви, безліч розірваних набоїв, розкиданих по випаленій траві. Від машини лишилась обгоріла скручена рама, неподалік, десь за 50 метрів, лежала кабіна. Шукав набої, й мені попалась не гільза, а коричневий людський палець. Поклав його на місце. Край шляху, біля канави, було шість свіжих могил... Я ще знайшов невеличкий сталевий осколок, на ньому викарбуваний орел з розп’ятими крилами, який тримав у пазурах вінок зі свастикою. Викинув його (як на сьогодні, був би гарний сувенір). Тоді ми любили щось збирати. Я мав колекцію — німецькі сигаретні коробочки з гарними малюнками. Зібрав до 15 штук. Показав старшому товаришеві Володі на прізвисько Клоків, який сказав, щоб я їх спалив. Бо прийдуть наші й за таке розстріляють. Шкода було, але спалив.

Ми щоденно очікували пригод, і вони нас не обминали. Знов у вечірніх променях сонця з’явились «юнкерси». Знижуючись парою, на великій швидкості вони наближались до магазину. Хтось із дорослих підхопив мене і я опинився в магазинному погребі. Зачиняючи двері, бачив: «юнкерси» йдуть низько, стріляючи з гармат. Слава Богу, нас снаряди обминули. А клуня діда Порфира Журида від них згоріла.

Інша подія була гарна: пролітаючи над Ярославцем, радянський літак скинув гільзу з запакованим у неї листом своїм рідним. По селу казали, що таку пошту надіслав з літака стрілець-радист Іван Олексійович Журид. Після війни він працював учителем української мови і літератури.

Незвичайний резонанс викликав радянський бомбардувальник, що впав у болото в селі Дунаєць, за 7 кілометрів від Ярославця. Як це сталося, мені, 

8-річній дитині, не вдалося докладно знати. Знав, що наш літак був збитий німецьким. Подібне було і над іншим близьким селом Калашинівкою, коли німецький літак пошкодив нашого винищувача. Льотчик приземлився з парашутом і зник у Ярославецьких лісах, а в селі з’явилися гребінці, вироблені умільцями з обшивки літака.

Потім літаки перестали літати. А спокою в Ярославці не було, бо село стало великим тиловим госпіталем. Ми, діти, нишпорили й там. Недалеко від госпіталю знайшли велику яму, де бачили закривавлені, в бинтах, людські ноги і руки. Поруч знаходили й невеличкі білі сухарі, смакували ними. Я бачив їх уперше, як і цукор-рафінад, який давав мені радянський офіцер з перев’язаною рукою, що приходив до мого діда Макара. Він і розповів дідові, що коли велика група наших піхотинців проходила через Ярославець і дійшла до села Мутина, де протікає Сейм, біля переправи налетіли німецькі літаки. Солдати, в більшості 1926 року народження (останнього року призову на війну), не вміли швидко зариватися в землю, панічно бігали під бомбами. Хто лишився живий, потрапив у наш госпіталь.

В Ярославці на кладовищі є братська могила, там поховані солдати, що померли в госпіталі. Після війни на могилі була табличка — до 95 імен. Нині біля пам’ятника список чомусь менший — до 20. А ярославців загинуло на фронтах більше 300 душ. Мій дід Макар присвятив їм ікону-пам’ятку. Після смерті діда ця ікона не заслужила бути в церкві на олтарі, а виставлена при вході. Чим священикові ікона не сподобалась, не можу зрозуміти...

Цього літа мені довелось побувати на Глухівщині, в селі Дунаєць. У сільської вчительки історії Ольги Картавої запитав про долю збитого над Дунайцем радянського бомбардувальника. Вона розповіла, що літак разом із льотчиком лежить у болоті на шестиметровій глибині. У 1943 році туди пірнав один сільський чоловік, дістав планшет, що й нині є в музеї школи. По планшету встановили прізвище льотчика — Борис Борисов. Ймовірно, він дав команду екіпажеві покинути палаючий літак, а сам залишився, щоб відвернути машину від сільських хат. З інших членів екіпажу один з парашутом приземлився, а другий загинув — перегоріли стропи парашута.

За сучасної техніки можна було б давно підняти літак і поховати льотчика у братську могилу Дунайця. Літак, на мою думку (я служив у військовій авіації), був Пе-2, конструкції Петлякова.

Ось і все. Це було звичайне наше дитинство в окупованому селі. І по-своєму воно прекрасне. Ми не були героями: минув день, уціліли — і слава Богу. Тоді, до речі, зверталися до Бога частіше.