Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Після нещодавньої публікації в Україні статей Вчителя (Ю. Шевельова) про творчість Учня (О. Гончара) запитань щодо їхніх взаємин не поменшало. На наш погляд, найважливіше тепер зрозуміти, що обмін думок між ними — не приватна співбесіда. Адже перший — інтелектуал світового масштабу, другий — був і залишається однією з найвизначніших постатей української літератури другої половини ХХ століття. Тому їхній діалог через океан має суспільний резонанс, бо це полеміка про сьогодення й майбутнє, зокрема, вітчизняної літератури, котра нині перебуває у стані Великого Мовчання (зрозуміло, за певними винятками. Опоненти О. Гончара соромливо називають свої «твори» текстами. Правильно, бо публіковані недолугі екзерсиси не є літературою). Продовжується це німування на тлі кризових суспільних явищ, найперше занепаду вітчизняного книгодруку: нині ми видаємо по книжці на рік на одного жителя України (зауважимо, що в часи М. Хвильового — це 30-ті роки минулого століття — було по чотири книжки, до того ж 70 відсотків видань друкувалося українською мовою). Ситуація в Російській Федерації краща за нашу в 6 разів, у Польщі — в 24, Німеччині — в 38.

Особливо вагомими є слова Ю. Шевельова про українські перспективи (есе «Над озером. Баварія», 1947—1948). Суть його насамперед у висновку: «Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане» (багато говоримо про національну ідею, геополітичну орієнтацію, українські духовні цінності, але конкретні програми дій відсутні).

На жаль!

Поки що збулася перша частина пророцтва Вчителя, висловлена у статті «Здобутки і втрати української літератури» (1953): «коли впадуть кордони СРСР».

Впали!

Якоюсь мірою здійснилось інше передбачення: «письменники (України. — В.А.) зустрінуться зі справжньою літературою» (безцензурною, створеною у світі, де відсутній тоталітарний політичний контроль).

Зустрілися! І що ж? Спромоглися адекватно відповісти? Ні. Переклади української прози чи поезії — рідкісні явища для європейського читача (про світового, очевидно, говорити немає сенсу). До того ж старше покоління вітчизняних письменників однією ногою опинилося в політиці, а другою — залишилося в літературі (молоді стали в позу аполітичних чи космополітів). Внуки «шестидесятників», за деяким виключенням, годують невибагливу сучасну читацьку аудиторію сурогатними поробками, на кшталт «Сьомги» та інших «гламурних» творів наших гендеристок та білялітературних «мачо», котрі не відповідають навіть ліберальним фаховим вимогам.

Тож, хоч би що торочили опоненти, автор «Прапороносців» та «Собору» півстоліття самотньо стояв на вершині української прози й продовжує зберігати свої позиції. Крім того, письменник мав беззаперечний суспільний авторитет, будучи активним громадським діячем.

Не для красного слівця хочу згадати тут один епізод з європейських мандрів. У Кельні поряд з відомим собором (найвищим в Європі) є кафе, котре любив відвідувати німецький прозаїк лауреат Нобелівської премії Г. Бьолль (1917, Кельн — 1985, Лангенбройх). Він, як і О. Гончар, — учасник Другої світової війни (зрозуміло, що воював з німецького боку). До речі, воєнні дороги унтер-офіцера вермахту Г. Бьойля пролягали й Україною. Більше того, його перший опублікований по війні твір — повість «Потяг прибуває вчасно» (1949) — мав початкову назву «Від Львова до Чернівців».

У тому Кельнському кафе я подумки порівнював долю (й людську, й літературну) О. Гончара та Г. Бьойля й іншого його співвітчизника — німецького Нобелівського лауреата прозаїка Г. Грасса (народився 1927 року в Данцигу — нині Гданськ, Польща). Порівнював і дивувався: щодо людської долі — багато спільного, щодо літературної — ще більше розбіжностей.

І Г. Бьолль, і Г. Грасс писали про все так, як підказували їм їхні таланти й світогляди. Г. Бьолль 1947-го завершив свій перший антивоєнний роман «Солдатська спадщина», потім написав «Де був, Адам?» (1951), «І не сказав жодного слова» (1953), «Дім без господаря» (1954), «Більярд у половині десятого» (1959), «Груповий портрет з дамою» (1971), інші книжки (близько трьох десятків). 

Г. Бьойля вважали на його батьківщині совістю нації.

Г. Грасс уже дебютним романом «Бляшаний барабан» (1959) завоював світову популярність. Пізніше видав роман-сповідь «З щоденника равлика» (1972), де стверджував, що «письменник — це людина, котра пише всупереч своєму часу». Потім були «Вигадки» (1982), «Моє сторіччя» (2000), «Цибулина пам’яті» (2006) та інші твори.

О. Гончар, як радянський письменник, відтворював пережите так, як того вимагав від нього авторитарний сталінських режим.

До речі, всі троє мали проблеми із сучасниками, у тому відношенні, що останні не завжди розуміли й поділяли мотивацію їхніх вчинків. Наприклад, Г. Грасс після одержання Нобелівської премії признався, що 17-літнім воював у військах СС (10-та танкова дивізія Ваффен-СС, котра протистояла радянським військам на Східному фронті). Радикальні опоненти навіть вимагали від Г. Грасса повернення премії Нобеля тощо. На початку 90-х років минулого століття Г. Грасс виступав проти возз’єднання Німеччини.

Одне слово, німецькі колеги О. Гончара вели себе так, як дозволяв їм демократичний «вільний світ». Наприклад, коли 1979 року Президент ФРН В. Шеель вирішив нагородити їх орденом «Хрест за заслуги перед Німеччиною», обидва прозаїки відмовилися від високої честі.

О. Гончар приймав урядові комуністичні нагороди... Можливо, тому, що, тільки піднімаючись на вершину тоталітарної суспільної ієрархії, він одержував можливість відстоювати право свого народу на самобутній розвиток (насамперед захищати українську мову, національні культуру, духовність) й державну незалежність. «Слава — це теж спонука щось робити, чогось добитися для інших. До того ж це ефективна спонука», — вважав Г. Бьолль. Він також сказав слова, які в дещо іншому контексті звучали і з уст О.  Гончара: «Єдине свідоцтво особистості, котре мені ніхто не повинен виписувати і продовжувати — це мова моїх творів». Здавалося б, що може загрожувати німецькій мові? А українська, потрапивши у фарватер російської, потребує постійного захисту. Чим, зокрема, й займався О. Гончар — і як керівник Спілки письменників, і як громадський діяч.

Воєнна тема стала для колишніх фронтовиків визначальною — для всіх трьох названих вище прозаїків.

Для об’єктивності і плюралізму (множинності) оцінок поглянемо ще й у східний бік — звернемося до прози визнаного російського прозаїка-фронтовика В. Астаф’єва, котрий був палко відданий принципу окопної правди. Дилогія «Прокляті й убиті» (перша частина опублікована в 1992-му, друга — в 1994-му) писалась тоді, коли йшла війна в пострадянських Молдавії, Таджикистані, Нагірному Карабасі, назрівав воєнний конфлікт в Абхазії. Прихід до читачів останніх глав дилогії збігся з початком війни в Чечні.

«Чтобы так написать о войне — нашей величайшей славе и печали, — надо вконец разувериться в человечестве. Видишь страшные сцены форсирования Великой реки, а за печатными знаками слышишь астафьевский крик: «Зачем!? Ради чего, ради кого принесено столько жертв? Ради сытого холеного вора, дорвавшегося до власти? Ради временщиков, обуреваемых единственной страстью — как можно быстрее и как можно толще набить свою бездонную мошну?.. Ради шпаны, королями разгуливающей по русским городам и весям? Ради того, чтобы атомной бомбой и бандитским обрезом быть пугалом всему миру?! Да будьте вы все прокляты! ... Убиты...», — писав критик О. Ануфрієв, цитуючи рядки письменника. В. Астаф’єв дивився на минулу війну крізь призму сьогодення. «Ах война, война... Болеть нам ею — не переболеть, вспоминать ее — не перевспоминать!» — журився письменник (зауважимо, що мати В. Астаф’єва за походженням вінничанка).

«Від війни ліків нема!.. Від війни нема ліків!» — за кілька днів до смерті записав у щоденнику О. Гончар 

(т. 3, стор. 577).

Можливо, й про це говорили, зустрівшись 1988 року в Києві, фронтовики В. Астаф’єв та О. Гончар? Кожному випала своя воєнна доля і кожний писав про побачене по-своєму. В. Астаф’єв відобразив рішучий російський характер поведінки на війні, О. Гончар — український: часто м’якосердий, поблажливий...

Оскільки нам треба зосереджуватися насамперед на творчості О. Гончара, то спробуємо зрозуміти ситуацію, що склалася після гучного успіху «Прапороносців», коли він, на відміну від Г. Бьойля та Г. Грасса, вимушений був братися за теми, які йому, можна так сказати, нав’язувало суспільство, точніше, влада: то треба було написати «історико-революційну», як зазначає один із критиків, дилогію — романи «Таврія» і «Перекоп», то розповісти про трудові будні соціалістичного села (повість «Микита Братусь», 1951). І хоча О. Гончар був сповнений бажання продовжувати саме воєнну тему (1960 року написано роман «Людина і зброя», а через 10 років — «Циклон»), він відкладав ці речі на завтра і брався за «ідеологічні замовлення». Може, вірив у свій талант і сподівався вийти з честю з наперед програшної ситуації?

Візьмемо для прикладу характерну для творчості автора «Прапороносців» кінця 40-х років історію з повістю «Микита Братусь». Відкриємо її текст, написаний у формі бадьорої розповіді головного героя: «В тридцятих роках наша черешня йшла на експорт в Англію. Відправляли ми її в бочках, засульфітовану чин-чином. Таку черешню як обвариш взимку, то вона стане мовби щойно з дерева знята. Платили англійці золотом, а ми, як відомо, саме посилено будувались, і їхні фунти були нам цілком до речі.

Купують лорди нашу черешню і, як витончені знавці, хваляться нею, не нахваляться. Потім — мабуть, з намови старого лиса Черчілля, — починають вести під мене підкоп.

— Ми, мовляв, споживачі, наше змовницьке право, давай писати Братусеві реляцію, давай вимагати від нього ще кращої черешні. Микита знайде, Микита все зуміє!..

І пишуть гуртом реляцію в наш «Червоний запорожець», просто на моє ім’я.

Приносить мені Мелешко ту реляцію і чистить Уїнстона Черчілля на всі заставки... Читаю. Так, мов, і так, містер — Братусь. Перепробували ми черешні з усіх материків, але кращої, ніж з України, ліпшої за Ваш сорт «Піонерка», ще не зустрічали ніде. Все в ній ідеальне, все нам імпонує за винятком одного: забарвлення нам не підходить. Занадто вже вона у Вас червона! Будьте ласкаві вдосконалити її і вивести для нас жовту або, принаймні, блідо-рожеву черешню з такою умовою, одначе, що вона збереже в собі всі смакові якості «Піонерки»...

Я вже мав з ними тісний контакт і, зважаючи на це, спокійно відповідаю твердолобим джентльменам. Так, мов, і так, шановні джентльмени. Вельми дякую за похвали в адресу моєї «Піонерки» і пускаю геть поза вухами ваше нахабне замовлення. Не виводитиме вам Микита ні жовтої, ані блідо-рожевої черешні, бо виводить він те, що йому до вподоби, а подобається йому якраз повнокровна, палаюча, червона барва!.. Отже, вам я, сери, на даному етапі нічого не можу запропонувати, окрім нашої відомої української дулі.

Так я відповів».

Прихильники творчості О. Гончара можуть і не впізнати свого улюбленого письменника, читаючи таке.

Повість датована 1950 роком. Не можна не помітити, що вона створена під впливом кінострічки О. Довженка «Мічурін» (1948). Вітається в ній і майбутнє виникнення Каховського моря, що знищило історичний козацький Великий Луг тощо...

Пояснення всього слід шукати винятково в тогочасній радянській політиці, архітектори якої бачили в письменниках насамперед комуністичних пропагандистів («гвинтики й коліщатка партійного механізму»).

Саме тому вчорашній союзник 

У. Черчілль у повісті О. Гончара стає негативним образом (?!) тощо.

1950-й — рік написання «Микити Братуся» у світовій історії був надзвичайно складний. У міжнародній політиці запанував принцип «рівноваги страху». З-під радянського впливу вийшов лідер Югославії Й. Броз Віто. Причиною став нейтралітет Й. Сталіна стосовно допомоги грецьким комуністам, котрі ще 1944 року підняли повстання й розв’язали громадянську війну в країні (1946—1949). Весною 1946 року СРСР увів 15 танкових бригад на північ Ірану і сприяв проголошенню тут двох сепаратистських квазідержавних утворень: Автономної Республіки Азербайджан та Курдської Народної Республіки. Метою Й. Сталіна було захоплення нафтоносних районів. У відповідь президент США Г. Трумен оголосив про можливість застосування проти Радянського Союзу атомної зброї. Тієї ж весни У. Черчілль виголосив у Вестмінстерському коледжі (штат Міссурі, США) свою відому Фултонську промову, якою інформував світ про сталінську «залізну завісу» в Європі. «Я не вірю, що Росія прагне війни. Але вона хоче безмежного поширення своїх впливу й ідеології», — сказав, зокрема, британський прем’єр і наголосив, що «комуністичні партії... досягли виняткової сили... й усюди прагнуть встановити тоталітарний контроль».

Чи міг автор повісті, присвяченої українському селу, обійти міжнародні проблеми? Звичайно, коли б не жив у країні, де одна із згаданих У. Черчіллем компартій і встановила свою диктатуру й усеохопний нагляд за життям і суспільства, і кожного окремого громадянина.

«М. Рильський написав «Пісню про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих...»), перебуваючи в Лук’янівській тюрмі. Дружина його, Катерина Миколаївна, нібито передала поетові цю пропозицію від агітпропу (провідного партійного ідеолога. — В.А.) тодішнього Андрія Хвилі, і Тадейович взявся до роботи. І, як видно, працював натхненно. Текст був переданий на волю. Одразу його вручають Л. Ревуцькому і той за одну ніч пише прекрасну музику. Пісня вродилася. І на крилах цієї пісні поет вилітає з Лук’янівки, через її навстіж відчинені (перед ним) похмурі брами! Чим не сюжет? У дусі східних деспотій?» (О. Гончар «Щоденники», т. 2. стор. 262).

Отак творилася українська радянська література, яка нині, зрозуміло, сприймається нігілістично. «Це сьогодні все здається простим, — пише один мудрий автор з Тернополя, — але хто пережив ті роки, знає, що на волі чесним людям було не набагато легше, ніж за колючим дротом». Існував вибір: чи замовкнути, іти в ГУЛАГ, чи таки творчістю своєю якось ще живити дух знесиленої нації. Ось правда того часу.

«Так, я не рвався на гулагівські нари. До того ж за мною вже були гітлерівські концтабори (в Білгороді й Харкові влітку 1942-го)... Гадаю, досвіду одних таборів на людське життя цілком досить, щоб зрозуміти, що й до чого...» (О. Гончар «Щоденники», т. 3, стор. 560).