Олександр Засядько — один із піонерів військової ракетної справи в Європі, народився 20 листопада 1779-го в селі Лютеньці на Полтавщині. Дід Олександра Данило був священиком, а батько Дмитро — головним гармашем Війська Запорізького. Після ліквідації Січі Катериною ІІ головний гармаш отримав із Петербурга дворянське звання та наділ української ж землі в Лютеньці.

 

У десятилітньому віці Олександра разом із старшим братом Данилом віддали до Петербурзького артилерійсько-інженерного шляхетного кадетського корпусу, в якому в різні роки вчилися сотні українських юнаків, десятки з них згодом стали генералами та героями Вітчизняної війни 1812 року.

Життя Олександра Засядька, пов’язаного з війнами Росії кінця ХVІІІ — початку XІX століть, ділиться на два періоди, умовно кажучи: доракетний і ракетний.

Перший розпочався 1799 року, через два роки після закінчення кадетського корпусу й отримання звання підпоручика артилерії. Це був шлях тривалістю п’ятнадцять років, без спочинку в безперервних походах і бойових операціях під командуванням Суворова та Кутузова. Закінчилися ті війни для Олександра Засядька у званні полковника. Його груди прикрашали ордени з діамантами, золотом і сріблом, яскравими стрічками та бантами. Особливо цінним і рідкісним для офіцерів був орден Cвятого Георгія 3-го ступеня. Крім того, він отримав високо шановану в армії нагороду — шпагу з написом «За хоробрість» (нібито, такою зброєю він був нагороджений другим у російській армії — після Багратіона).

Завдяки лише бойовим подвигам Олександр Засядько гідний того, щоб про нього пам’ятали в Україні.

Та невмирущу славу йому принесла подальша діяльність. Будучи в 1813—1814 роках учасником закордонного походу російської армії проти Наполеона, він став свідком успішного використання англійцями нової артилерійської зброї. Це були вдосконалені полковником Вільямом Конгревом трофейні ракети індусів (замінено паперові та бамбукові корпуси на металеві, внесено інші конструктивні зміни). Ті англійські ракети, масою до 20 кг і дальністю польоту 2700 метрів, не були досконалими. Їх зносило вітром, вони могли прицільно влучити хіба що у велику мішень — фортецю або значне скупчення військ.

Немає сумніву, що потомствений артилерист, син гармаша знав про ракети, які використовувалися козаками в бою проти татар ще 1516 року. У тритомній «Історії запорозьких козаків» Дмитро Яворницький відзначає, що, окрім бойових «вертушок великого калібру», козаки мали й розважальні ракети.

Тож, очевидно, спостерігаючи 1813 року в битві під Лейпцигом за секретною артилерією союзних англійців та пригадавши розповіді про незвичайну зброю предків, Олександр Засядько поставив собі за мету побудувати власні ракети.

Повернувшись із війни полковником, він взявся розгадувати секрети «ракет Конгрева». А щоб мати для цього кошти, продав успадкований від батька маєток під Одесою. І досяг успіхів. Він не просто відкрив таємницю зброї британців-союзників, а й удосконалив її. Ракети Засядька були безпечнішими за ракети Конгрева (не вибухали при виготовленні) й перевершували їх за бойовими показниками. І літали далі, й влучали краще. Для прицільності Засядько придумав дерев’яні стабілізатори й сам розробив теорію ракетної тяги (тоді артилеристи ще не знали такої теорії).

1817 року полковник Засядько показав свій винахід імператору Олександрові І — і став генерал-майором. Після успішного випробування нової зброї Засядько повертається на військову службу. В Петербурзі він заснував та очолив артилерійське училище, згодом був призначений начальником штабу артилерії російської армії. Російські артилеристи й досі високо шанують Засядька — як автора бойових порохових ракет, пускових станків та пристосування для наведення. Він заснував спеціальний «ракетний заклад», де серійно випускали тисячі бойових ракет. Сформував першу в російській армії постійну ракетну роту.

Під керівництвом Засядька ракетні підрозділи росіян успішно проявили себе в російсько-турецькій війні. Вперше були застосовані 1828 року під час штурму Браїлова (на українському Поділлі). Ракетна рота №1, очолювана Балабухою — сином однокашника й земляка Засядька, була оснащена 23 шестизарядними пристроями із арсеналом, який налічував понад три тисячі запалювальних і фугасних ракет.

Власне, шестизарядна реактивна установка Засядька була прообразом знаменитих «Катюш» та «Градів».

Кілька війн та невтомна робота підірвали здоров’я генерала. Він залишив Петербург і оселився в Харкові. Помер 8 червня 1837 року. Поховали генерал-лейтенанта поблизу Харкова в Курязькому монастирі.

У цьому монастирі з 1926 року знаменитий Антон Макаренко керував трудовою колонією безпритульних підлітків. Вони тут у майстернях складали відомі колись фотоапарати «ФЕД». Знакове це виробництво тим, що згодом із нього виникло всесвітньо відоме об’єднання «Комунар», продукцією якого стали системи управління ракетами! А Курязька колонія й досі використовується за призначенням. Щоправда, є меморіальна дошка, яка свідчить, що тут був похований Олександр Засядько.

Започаткована ним справа перейшла до уродженця Чернігівщини Костянтина Костянтинова (1818—1871), який досягнув чималих успіхів у використанні бойових ракет. Але в другій половині ХІХ ст. поширення набула нарізна вогнепальна зброя, і ракети було знято з озброєння в Європі майже на сто років.

Перші кроки в освоєнні космосу з допомогою ракет збуджували суспільну пам’ять. Час від часу згадували й прізвище Засядька — більше фахівці, а не засоби масової інформації. Та з розпадом Радянського Союзу інтерес до пошуків усього українського зріс. Сьогодні про Олександра Засядька можна чимало дізнатися. Однак протягом понад 200 останніх років так було не завжди.

До революції про нього писали чимало: «Артиллерийский журнал», «Малороссийский родословник» Модзолевського, енциклопедія Брокгауза і Ефрона, «Русский биографический словарь» Жабокритського-Зяловського. Отже, в монархічній Росії про Засядька знали немало, хоч значимість його особи оцінювалася ще земними, а не космічними мірками.

У СРСР, космічній державі, хоч як це дивно, популярність Засядька була опущена ледь не до нуля. Хоча в науковому світі про нього знали й шанували його. 1969 року його іменем навіть назвали кратер на Місяці (це не дивно, бо генерал таки мріяв про політ на Місяць).

А в Україні для широкого загалу говорити про О. Засядька було небажано й навіть небезпечно. Так, у 1979 році — рік 200-ліття від дня народження генерала-винахідника — у Києві у видавництві «Молодь» була надрукована, пройшовши перед тим фахову експертизу й сувору цензуру, книга «Шпага Олександра Засядька». Її автор — робітник-паркетник Юрій Нікітін із Харкова. Це була типово радянська повість, але в ній траплялись згадки про козацьке походження Засядька, про його знайомство з видатним математиком-українцем Михайлом Остроградським, про те, що Засядьки — далекі родичі останнього кошового Петра Калнишевського. Це викликало немилість у головного ідеолога Радянської України Володимира Маланчука. Книга була вилучена з торгівлі й пущена під ніж (росіяни цю книгу з успіхом перевидають і досі).

Цими днями, коли минає 230 років із дня народження Олександра Засядька, його знає й цінує чимало людей. Йому присвячено поштову марку, про нього пишуть, як, наприклад, Володимир Сергійчук у книзі «Що дала Україна світові» (Київ, 2008) чи дитячій енциклопедії «Український Космос» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2009). А також, звичайно, в Інтернеті.

Валерій ЧЕРЕДНИЧЕНКО, член Асоціації філателістів 

України.