Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Стрімкий злет післявоєнної популярності О. Гончара — тоді ще маловідомого (тим паче на всесоюзних видноколах) прозаїка, й досі породжує варіанти пояснень (мовляв, О. Гончар мав негласну підтримку партійних «верхів» тощо... До того ж сам автор «Прапороносців» залишив у своїх щоденниках немало свідчень про свої взаємосимпатії, зокрема, з М. Підгорним — у 1953—1963 роках другий, а потім перший секретар ЦК КП України). Але, здається, все було простіше, тобто події розвивалися згідно з логікою тогочасної української дійсності. У час виходу трилогії О. Гончара у світ М. Підгорний не був «першою особою» у владній структурі УРСР (він обіймав пост постійного представника уряду УРСР при Раді Міністрів СРСР. Теплі взаємини між ним і письменником, очевидно, склалися пізніше — після смерті Й. Сталіна).

Розгадка зовсім в іншому, а саме в тому, що в післявоєнні роки в радянській літературі майже не було чогось рівнозначного «Прапороносцям» за масштабністю творчого задуму, особливо, популярністю в читацької аудиторії (щодо останнього мільйонні тиражі трилогії О. Гончара — українською та російською мовами — свідчать самі за себе).

Перегорнемо сторінки хроніки подій післявоєнного часу. Першими ластівками в літературі на воєнну тематику стали, наприклад, повість В. Гросмана «Народ бессмертен» та «книга про бійця» О. Твардовського «Василий Теркин» (обидві 1942). 1945 року О. Фадєєв видав «Молодую гвардию» — публіцистичний твір, пізніше декілька разів переписуваний та доповнюваний щодо акцентування «провідної ролі» компартії в рухові народного опору окупантам (до речі, й О. Твардовський свою «книгу» дописав набагато пізніше). Ще були книжки Л. Леонова, О. Чаковського, Е. Казакевича...

Було ще декілька речей, котрі теж привернули увагу всесоюзної аудиторії.

Але читач хотів глибшого осмислення складного життєвого матеріалу, його не задовольняли герої без самобутніх характерів, захоплюючих біографій, як і часта географічна обмеженість тла подій (замість геополітичної панорами автори віддавали перевагу їхній локалізації — а війна ж була світова!). Суспільство прагло через високохудожню літературу зрозуміти сучасну їй сувору добу. Як і колись під час війни 1812 року, коли російські війська (а в їхньому складі були українські полки) дійшли до Парижа й не лише офіцери, а й рядові солдати побачили зовсім інший світ за політичним устроєм, побутом і традиціями, так і радянські військові (більшість уперше!) відкрили для себе проклятий більшовицькою пропагандою «буржуазний світ», котрий виявився не суцільно негативним. Навіть привабливим. Оцього європейського впливу на радянських солдат найбільше й боялися і кремлівський вождь, і його віддані синьопогонні слуги (війська НКВС — Народного комісаріату внутрішніх справ — носили погони цього кольору). Тому із стрімким просуванням військ СРСР на захід — в Європу — прямо пропорційно зростала активність радянських каральних органів (крім політичних «противників» тоталітарного режиму, концентраційні табори ГУЛАГу поповнювалися не лише німецькими, італійськими та іншими полоненими, а й вихідцями із західних областей України, Білорусії, Балтійських республік... Потрапляли в Сибір і громадяни європейських країн, котрих звільнила від нацизму армія СРСР).

Напружена суспільна атмосфера в повоєнні роки відповідно впливала на літературне життя України (загострення американо-радянського протистояння наприкінці 40-х — на початку 50-х років ХХ століття знайшла своє відображення й у прозі О. Гончара — навіть у «сільській повісті» «Микита Братусь» (1951).

Тоталітарний режим на радянських теренах і після перемоги над нацистами та фашистами не змінював своєї антигуманної суті. У попередній публікації вже йшлося про надруковану 1946 року новелу «Модри Камень». «Мы не досмотрели, нам стыдно, что наш студент-выпускник Олесь Гончар в своей новелле «Модры Камень» проповедует измену родине», — ці безглузді (але закономірні для сталінської політичної системи) звинувачення прозвучали з уст викладача Дніпропетровського університету якогось Сойфера.

Це було не перше суворе життєве випробування 

О. Гончара, але він тяжко переживав наклепницьку кампанію, ініційовану його недругами. Чи не тому вже в іншій, після «Модри Каменя», новелі «За мить щастя» кохання радянського бійця закінчилося його розстрілом своїми ж фронтовими побратимами...

Сойфери мали силу ще чимало часу, навіть по смерті Й. Сталіна. Через два десятиліття вони (вже під іменами різних ватченків) знову влаштували кампанію цькування О. Гончара вже як автора роману «Собор» (1968).

«Десь Перший (перший секретар ЦК КП України 

В. Щербицький. — В.А.) нібито сказав на мою адресу: «Зламаєм! Я бачив, як він під час розмови поблід...» 

(О. Гончар «Щоденники», т. 2, стор. 31).

Звернемося ще раз до думок автора есе «Страх» (опубліковано в журналі «Нева», 1996) письменника-фронтовика Д. Граніна: «...судить о людях минувшей эпохи, оценивать их поступки можно по законам того времени. Сделать это чрезвычайно сложно. Существует колоссальный риск подмены понятий... Сталин — верный продолжатель дела Ленина, он довел до логического конца построение системы, фундамент которой закладывал вождь мирового пролетариата. Другого не могло быть в условиях диктатуры одной партии и одной идеологии, когда любое инакомыслие и даже намек на оппозиционность карались. Система позволила Сталину добиться того, к чему он стремился, о чем мечтал, — единоличной абсолютной власти... Страх, который внушал Сталин, образовался не сразу, понадобился жесточайший террор, начиная с 20-х годов, надо было высылать людей в Соловки, на Колыму, в Магадан, надо было раскулачить лучших крестьян, сослать в Сибирь, нужны были расстрелы дворян, оппозиции, спецов, а затем и беспричинные расстрелы во всех республиках, городах, надо было уничтожить миллионы и миллионы советских людей. Это на их трупах вырос Страх, и на его вершину взобрался вождь всех народов. При тоталитарном режиме в атмосфере страха прожило несколько поколений... Конечно, в сталинизме и культе личности виноват не только объект поклонения, но и весь народ» (Інтерв’ю А. Ванденка. «Российская газета», 2003).

Хто читав щоденники чи публіцистику письменників старшого — Гончаревого — покоління, не міг не звернути увагу на схожість чи тотожність думок, які відкривають потворний світ тоталітаризму.

«Репресивна система завдала горя всім народам країни, але найбільша державна лють терористичної диктатури була все-таки спрямована проти України. Чим пояснити? Чому Сталін так патологічно ненавидів Україну? Боявся її? Відчував у ній затаєну непокору, бунт?..

Голодомор 1933-го я не міг простити Сталіну і на фронті... Але ж як навально, зусібіч штурмували твою свідомість легіони сталінських агітаторів (були серед них і чесні фанатики, жертви ідеї, оті, що першими підіймались в атаку» (О. Гончар «Щоденники», т. 3, стор. 318, 369).

Є промовисте зауваження сина А. Мікояна (один із найближчих в оточенні кремлівського диктатора) Степана Мікояна: «У Сталина было два пугала: украинский национализм и ленинградская оппозиция...» (sіte:1001.ru («Дети Кремля» /Лариса Васильева/).

І Д. Гранін, і автор трилогії «Прапороносці» змальовують час, в якому жили й працювали радянські письменники в повоєнну добу, й дають недвозначну відповідь на снобістські (а точніше — знущальні, глумливі) запитання їхніх нинішніх «суддів»: «Чому йшли на компроміс? Чому не викривали злочинну добу кремлівського диктатора?».

О. Гончар у період написання «Прапороносців» був 30-літнім. Автору «Тихого Дону» пішов п’ятий десяток. Молодий письменник і досвідчений авторитетний прозаїк — але обидва вони перебували в однакових суспільних умовах — нестерпних і для життя, і для творчості.

М. Шолохов дав зразок високохудожньої воєнної прози 1943 року, опублікувавши уривок з повісті «Они сражались за Родину» (твір так і залишився незакінченим, хоча автор «Тихого Дона» працював над ним аж до 1969 року).

Немає змоги перерахувати весь список творів — попередніх спроб художньо осмислити війну. Зрозуміло інше: мало не єдиною річчю, гідною порівняння з «Прапороносцями», була на той час повість В. Некрасова «В окопах Сталинграда» (1947). Цікаво, що про цю, безумовно, талановиту річ В. Некрасова (до речі, киянина) чомусь не прийнято відгукуватися критично. Але ж і в ній досить сторінок, які віддано схваленню сталінізму. І про В. Леніна та Н. Крупську в ній ідеться, і про Й. Сталіна. Останній на сторінках повісті виступає просто-таки казковим велетнем — міфічним богатирем: про все він потурбується, за всіх один-єдиний думає, все передбачить і до перемоги доведе («В окопах Сталінграда», М., 1990, стор. 146).

У ті часи так і було — безальтернативно чи, як радив О. Довженку один придворний кон’юнктурник: віддати данину славленню кремлівського диктатора або твої твори ніколи не дійдуть до читача.

Хтось скаже: називаються твори В. Некрасова, Б. Полєвого... А як же проза В. Астаф’єва, В. Бикова, Ю. Бондарева, Г. Бакланова, Б. Васильєва? Річ у тім, що ми говоримо про перші повоєнні роки. Більшість романів і повістей В. Астаф’єа, В. Бикова та інших талановитих прозаїків з’явилася у 60-ті та 70-ті роки. Деякі книжки прийшли до читача раніше: М. Шолохов 1956 року опублікував «Судьбу человека», 1957-го з’явилися «Батальоны просят огня» 

Ю. Бондарева та «Южнее главного удара» Г. Бакланова. Через два роки В. Биков видав «Журавлиный крик»).

Підемо далі й відкриємо «Хроніку світової культури»: лише 1961 роком датується вихід у світ кінофільму «Нюрнбергський процес» С. Крамера, виконавець головної ролі в якому актор М. Шелл був удостоєний найвищої кінопремії «Оскар».

Не лише Європа, весь світ тяжко приходив до тями, осмислюючи наслідки міжнародної бойні, в якій узяло участь понад 60 держав (80 відсотків населення земної кулі) й загинули, за різними даними, від 50 до 70 мільйонів людей.

Це сьогодні так легко різні демагоги й авантюристи (a la Дугін) дозволяють собі крапати бездарні екзерсиси під претензійними заголовками «Философия войны» тощо. А наприкінці 40-х років минулого століття, особливо, художнє відтворення нещодавніх страшних подій відбувалося повільно. Бо друковане Слово мало вже іншу вагу, ніж десятиліття тому. Бо всі чекали кардинальних змін у житті СРСР. Бо людство вступало в якісно нову фазу свого існування, коли проблема виживання набула іншого змісту — досягнення рівноваги між екологічними можливостями Землі й дедалі зростаючим споживацьким егоїзмом Людства (насамперед так званого «золотого мільярда»).

Усе це знайшло відгук у творчості О. Гончара, який після нетривалого захоплення історичною тематикою повернувся до осмислення уроків минулої війни (романи «Людина і зброя» (1960), «Циклон» (1970), теми боротьби за мир, ролі інтелектуалів (у нас — інтелігенції, насамперед творчої та науково-освітньої) у розв’язанні актуальних проблем сучасності («Тронка», 1963, «Собор», 1968, «Берег любові», «Твоя зоря», 1980, «Бригантина», 1972, «Далекі вогнища», 1987).

На жаль, у сучасній літературі, здається, немає творів, які б яскраво продемонстрували суспільне зацікавлення вище названими проблемами. Може, є щось у сусідів? Про «велике мовчання Країни Рад» (мається на увазі аполітичність, суспільна байдужість й песимізм — наслідок сталінізму) написав молодий московський прозаїк О. Терехов. Його роман — про забуту сьогодні «справу вовченят», як назвав Й. Сталін учасників московської профашистської організації підлітків — дітей кремлівських партійних бонз (серед них був і племінник кремлівського вождя). Розкрита вона була 1943 року (ще йшла кровопролитна війна проти нацизму!) після вбивства 14-літнім сином наркома авіапромисловості О. Шахуріна доньки посла К. Уманського — семикласниці Ніни Уманської.

Роман О. Терехова «Кам’яний міст» про те, як люди 1990-х шукають правду про минуле (нинішнє покоління прагне зрозуміти уроки життя сталінського покоління). Книжка і про страх, котрий ще багатьом не дає говорити правду. Молодий прозаїк перегукується зі своїм старшим колегою Д. Граніним: «Покоління часів імперії не лише жило під льодовиком страху, смерті, але й рухалось разом із ним, намагаючись змінити історію... Ми практично не знаємо нічого про цих людей, хоча завжди із задоволенням беремося розмірковувати, за кого вони йшли у бій, чому не здались у червні 1941 року, що вони думали про самих себе...».

Отже, опонентам О. Гончара доведеться визнати, що письменник був і залишається самотнім серед українських прозаїків, котрі дали нашій літературі гідні твори на воєнну тематику. Зрозуміло, що можна ще говорити про «Чотири броди» М. Стельмаха, «Вир» Г. Тютюнника...

«Прапороносці» вивели О. Гончара у першу шеренгу вітчизняних літераторів, примусили змістити акценти у визначенні: «Хто ж є тепер першим серед перших?».

Разом зі славою й визнанням до О. Гончара прийшла й неприязнь опонентів. «Це було в ті часи, коли погромний маховик навколо роману Олеся Гончара («Собору». — В.А.) розкручувався з неймовірною силою,.. — читаємо в одному з рукописів відомого письменника N. — Я знаю, що Ви — гончарівець, — почав розмову мій ранній співбесідник. — Отож Вам і дивним видасться, що я з Вами про отаке говоритиму. Але я мушу сказати. Хоча б тому, що Ви — молодший, а я старший, я мушу розвіяти отой ореол слави і честі, який незаслужено носить оцей чоловік. Особливо в колі молодих письменників, до якого і Ви належите. Ви знаєте, він — вигадана постать...

— Чому — вигадана? Хіба не він написав «Прапороносці» і «Собор»?

...переді мною сидів письменник, людина старшого віку, колега Олеся Гончара по спілчанській роботі, і він пашів ненавистю... і заздрістю. Так, саме заздрістю. Автор багатьох і досить-таки читабельних творів про війну (тетралогію якого я поглинав десь у п’ятому класі — шлях від солдата до генерала в головного героя її був дуже промовистий), відзначений голосними преміями, він не міг заспокоїтися від того, що «Прапороносці» відсунули всі його звершення і здобутки... на скромне місце в літературі».

Що казати про недоброзичливців? Навіть однодумець поет Андрій Малишко не сприйняв обрання Олеся Гончара у 1959 році головою Спілки письменників України.