Кузьма Павлович Нездолій — нині єдиний серед фронтовиків Герой Радянського Союзу на Полтавщині

22 червня 1941 року я запам’ятав на все життя. Було це у селі Кумейки на Черкащині, де я народився. Ми щойно закінчили школу, і 19 червня на випускному вечорі нам вручили атестати. А наступної суботи ми пішли на Дніпро, веселились, мріяли. Та нашим планам не судилося здійснитися. В неділю ми, однокласники, знову зібралися разом, та дорогою до Дніпра побачили гурт людей біля репродуктора... Тоді й вперше пролунало для нас це страшне слово «війна!». А вже увечері мене викликали до військкомату. Мене часто запитують: як сталося, що потрапив на фронт 17-річним? Ще у школі до нас приїздили з військкомату і агітували вступати до військового училища. У мене була чудова військова підготовка: я єдиний у класі крутив на турніку «сонце». От мене й примітили. Я і ще кілька хлопців написали заяви до військового училища. А як почалася війна — військкомат згадав про ті заяви. Ще через день ми вже їхали до Ярославля, до піхотного училища. А невдовзі училище отримало наказ обороняти Смоленськ. І там уже ніхто не питав, скільки тобі років! За кілька місяців до свого 18-річчя я й опинився на передовій. Там у званні молодшого сержанта і командира кулеметного відділення й зустрів зі своїм «максимом» ворога. То були страшні часи відступу і відчаю, коли ми, відрізані від тилів, змушені були ділитися з товаришами останнім сухарем, але ворога таки затримали!

5 листопада нам наказали залишити позиції і вночі зібратися на лісовій галявині, де на нас уже чекали ЗІСи. Може, перекидають на іншу ділянку фронту? Та через кілька годин ми опинилися у Москві. Весь день марширували в «коробках», готуючися до військового параду з нагоди річниці Жовтневої революції. О сьомій тридцять вже стояли на Червоній площі, бачили, як на трибуну Мавзолею піднімаються керівники держави і військові... Розпочався парад відомим виступом Сталіна, який закінчувався словами: «Наше дело правое! Враг будет разбит! Победа будет за нами!». Досі ми звикли оборонятися і відступати, але виступ Головнокомандувача викликав неабияке піднесення, вселив надію. Та ще й після параду нам приготували небачений досі обід: гречану кашу з м’ясом, видали по паляниці білого хліба, масло, цукор, напоїли чаєм... Отож під Яхрому, звідки до Москви менше 30 кілометрів, ми прибули зовсім іншими! Там наш 50-й кулеметно-стрілецький полк і тримав оборону цілий місяць, а я в одному з боїв дістав перше поранення. На щастя, легке, бо врятувала каска, та все ж таки два тижні довелося провести в госпіталі. Під час оборони Москви дістав і друге поранення: цього разу у ногу влучила розривна куля. Важко уявити відчай 17-річного юнака, якому «світила» ампутація ноги, та коли отямився у шпиталі, медсестра мене заспокоїла: «Щасливчик! Тебе оперував сам Вишневський!» Так, це був один з кращих хірургів країни, про якого ми й нині знаємо завдяки відомій мазі його імені.

У боях за Сталінград я вже виглядав бувальцем — як-не-як, а позаду два поранення, а на погонах — лейтенантські зірочки! Куди й подівся страх! Хоча, ніде правди діти, траплялися серед нашого брата й боягузи. Декого доводилося витягувати з окопів буквально «за шкірку», щоб підняти в атаку, а вже далі ти сам повинен був показати іншим, що не боїшся... Чи боявся я? Боявся... Страх — це нормальна реакція людини. Головне — опинитися вище свого ж страху... Хай він тебе боїться, а не ти його! І хоч дехто вважав мене й справді щасливчиком, та третього поранення уникнути не вдалося. Якось під час атаки був поранений в руку. Та після лікування у Саратові знову прибув у свою дивізію — якраз перед тим, як наші війська оточили 6-ту армію Паулюса. А на початку лютого німці капітулювали...

Серпень 44-го... Наші війська підійшли до кордону зі Східною Пруссією. Якось командир 18-ї Духовщинської стрілецької дивізії генерал-майор Баса Городовіков викликав мене і ще кількох офіцерів: «Є наказ у тилу німців встановити червоний прапор — на кордоні з Німеччиною!». По шмату кумачу він нам вручив, а древко, мовляв, знайдете на місці. Кілька днів ми вибирали місце для переходу лінії фронту, а в ніч на 17 серпня я з двома сержантами-українцями виконав наказ, встановивши прапор на березі річки Шешула. Коли розвиднилося, німці спершу розгубилися, а потім відкрили шалений вогонь і цілими групами посунули на нас... Ми відстрілювалися, але кожен уже подумки прощався з життям — на щастя, в цей час і почала наступати дивізія... Тож довелося німцям тікати за річку! А невдовзі я дізнався, що саме за виконання цього завдання представлений до звання Героя Радянського Союзу. Баса Городовіков розповідав мені потім, що лише наша група впоралася із завданням. До речі, той прошитий кулями прапор і нині зберігається в Центральному музеї Збройних сил у Москві.

Перемогу я зустрів у Пруссії. Кілька днів ми веселилися, бо вперше за всю війну мали змогу відпочити та виспатися. А тут раптом — марш-кидок за сотню кілометрів! Спершу думали, що ще когось «добивати», але після того, як повантажили у вагони і повезли на схід, з’явилася інша версія: певне, на Парад Перемоги... Та Москва залишилася позаду, отож хтось пустив чутку: добре, мовляв, повоювали — тепер кожному курорт належить... Так ми й вірили у той курорт, аж доки за Уралом не опинилися! Тільки там і зрозуміли, що війна для нас ще не завершилася — на нас «чекали» японці. Там, у Маньчжурії, знову довелося зазирнути в обличчя смерті, і хоч японці й масово капітулювали, та траплялися й такі, що відстрілювалися до останнього патрона: у скелі вирубано печеру, а він сидить там, прикутий до кулемета... Але й таких ми навчилися знешкоджувати! Здолавши сотні кілометрів, наша дивізія зупинилася за десяток кілометрів від ... корейського Пхеньяна. Там і почули про остаточне закінчення війни, а майбутній вождь Північної Кореї Кім Ір Сен вручив мені медаль «За визволення Кореї».

Про наркомівські 100 грамів

Під час навчання у військовій академії у Москві до нас не раз приїздив маршал Жуков. Якось наважилися запитати в нього: а як, мовляв, Сталін дозволив видавати солдатам «по сто грамів»? Маршал і каже: «От я якось був у нього і мова зайшла про те, чим наше постачання відрізняється від німецького? Чим воно гірше? Хіба тим, кажу, що Гітлер своїм воякам ще й шнапс видає, аби вони зігрітися могли. Після того Сталін і дав відповідне розпорядження». І от пригадую, як я на фронті вперше в житті (!) випив оту «сотку». А тут — німці в атаку! Я до кулемета і давай строчити! А, мабуть же, двоїтися почало... Куди не глянь — скрізь вони! Стріляю, стріляю, а їх, гадів, не меншає! Ледве відстрілявся... Відбилися! А я тоді перехрестився, і більше, як кажуть, і в роті не було. До самої Перемоги! Все іншим віддавав... А от закурив уперше в Сталінграді. В одному будинку німці, в іншому — ми. А дворик весь трупами завалений. А як їх прибрати? Стояв такий сморід, що навіть їсти було несила. От бувалий солдат мені й порадив самокрутку — «обдимитися»... Всяке на війні траплялося! Довго потім не міг кинути, але кинув-таки...

Записав

 

Полтава.

Фото із сімейного архіву.