Душу на кістках не заспокоїш. Душу на кістках не звеселиш

Останніми роками мало не кожне будівництво будь-якого об’єкта в центрі Луганська починається зі скандалу. Конфлікт переважно розпалюється між забудовниками і громадськістю, із вимушеною участю міської влади. Закінчується він по-різному: як на користь перших, так і на користь других. Останній конфлікт виник навколо реставрації скверу Перемоги, розташованого в самому «серці» міста — в районі перехрестя головних вулиць Радянської та Оборонної. У народі це місце називають Гусинівкою.

Річ у тім, що зо два десятки років тому на місці цього скверу був Гусинівський цвинтар, на якому з 1910-го по 1956 рік минулого століття здійснювалися поховання. Невелика частина останків була перенесена в інше місце, але в землі залишилося безліч поховань, точну кількість яких досі не встановлено. Тут давно вже немає могил, територія засаджена кленами, пронизана тротуарними доріжками й обладнана лавками для бажаючих відпочити в тіні дерев. З настанням тепла луганчан заклично ваблять барвисті пивні намети літніх кафе. Цього року тут навіть облаштували дитячий майданчик.

Наприкінці літа вхід у сквер обнесли будівельним забором і привезли техніку. За-працювали екскаватори, розриваючи землю й вивертаючи на поверхню все, що лежить на глибині півтора-два метри. Просто на гребені грунту, що з’явився на місці прокладених траншів, можна зібрати людські кістки і залишки черепів. За задумом влади міста, на колишньому Гусинівському цвинтарі замість скверу Пам’яті має з’явитися сквер Дружби народів, що стане місцем відпочинку луганчан. Громадськість схвильована: влаштовувати відпочинок на кістках предків?!

Юрію Єнченку — «наймолодшому старому «меморіальцю», щоб зібрати «речові докази», знадобилося лише декілька хвилин. До того ж він навіть не копирсався в землі. Досвідчене око археолога вихоплювало зі сміття саме ті фрагменти, які найбільше підходили під останки людини. Водночас Юрій коментував: це осколки черепа, це шматок кістки від руки...

Цей уже літній чоловік відомий у місті як голова історико-просвітительської і благодійної правозахисної організації «Меморіал». Якщо сказати точніше, то відомий він переважно керівникам владних і правоохоронних структур Луганська та області, оскільки протягом багатьох років бореться за збереження пам’яті та історії свого краю. Так сталося, що саме Гусинівський цвинтар свого часу зіграв неабияку роль у визначенні професії Юрія і роду його занять.

Наприкінці 70-х йому було 16—17 років. Тоді центр міста активно розбудовувався. З’являлися нові об’єкти, прокладалися комунікації, які, до речі, наступали на територію колишнього цвинтаря, захоплюючи його великі шматки. Улітку 1978 року на Гусинівці задумали будувати музичний колірний фонтан і у зв’язку із цим почали земляні роботи. Як згадує Юрій, серед місцевих хлопчаків поширилися чутки, що екскаватори виривають із землі людські останки, а разом з ними й різні раритети.. Монети, наприклад, нагороди. Цікавість привела сюди і Юрія, але побачене і пережите залишило відбиток на довгі роки.

— Я добре пам’ятаю, — розповідає сьогодні Юрій, — як ківш екскаватора разом із землею висипав купу людських кісток. Ми збирали черепи й бачили сліди від куль у потилицях. Очевидці нам розповідали, що в 30-х роках тут розстрілювали жертв сталінських репресій. Щоправда, казали про це дуже обережно. І тільки в роки незалежності, 1993-го прокуратура порушила кримінальну справу № 9003. Було опитано понад 100 свідків, у тому числі давав покази і я. У той час ще були живі деякі кати, які підтвердили факт розстрілу ні в чому не винних людей. Очевидці свідчили, що в 30-х роках тут також розстрілювали й «ворогів колективізації». Служба безпеки України цей факт не спростувала. Я був свідком того, як екскаватори вивертали із землі труни, в яких ще навіть не закінчився процес розкладання останків... Я бачив червоні труни, де лежали останки наших солдатів. Збереглися гімнастерки, бинти та гіпс на частинах тіла. Деякі черепи були просто зрешечені осколками. Бувало, візьмеш череп у руки, а в нього всередині щось торохтить. Один хлопець цілу жменю осколків зібрав.

Вивчення останків Гусинівського цвинтаря для Юрія не було розвагою, як для інших хлопців. Швидше за все, той період став для підлітка моментом пошуку самого себе, осмислення життя, визначення людських цінностей. Йому, радянському юнакові, вихованому на ідеалах комуністичної ідеології, відкривалися істини, що приносять величезне потрясіння. Якось екскаватори розкрили рів з похованнями тридцятих років, і там було багато трупів. Серед людських кістяків Юрій помітив останки ще однієї зовсім маленької істоти. Першою думкою було, що, мабуть, у могилу хтось кинув кішку, а коли зрозумів, що може бути розміщено між тазостегновими кістками, заціпенів: ненароджена дитина! Невже розстрілювали вагітних жінок? На це запитання відповіла дірка від кулі в потиличній частині голови знайдених останків.

Друге потрясіння він зазнав, коли побачив, як пацани грають у футбол знайденими черепами. Вони знайшли їх у місцях поховання радянських солдатів. Для Юрія це було блюзнірством. Його дід загинув у боях з німцями під Москвою і був для нього героєм. У дев’ятому класі Юрію довелося побувати у Брестській фортеці й пройти місцями героїчної слави тих, хто прийняв на себе перший удар німецько-фашистських загарбників. Він досліджував кожний куточок фортеці й глибоко захоплювався відвагою і відчайдушним героїзмом тих, хто залишив тут свої життя. Череп замість футбольного м’яча... Він не витерпів такої наруги. Забрав у хлопців останки й... розгубився: а що з ними робити? Віддати землі? Але де гарантія, що завтра екскаватор не виверне цю свіжу могилу. Поховати на іншому цвинтарі? Але чи можна так робити? І тоді Юрій зробив так, як уважав правильним: розбив черепа на порох і змішав його із землею.

І третє потрясіння він мав після того, як одного разу із землі вивернули маленькі гробики дітей. Два Юрині брати померли ще в дитинстві, тому ця тема для його родини й безпосередньо для самого Юрія була досить болюча. І раптом на тому місці, де будували громадський туалет, на світ Божий з’явився цілий дитячий цвинтар.

Був випадок, коли кришка труни зрушилася, і він побачив паперові квіточки, що збереглися, стопку копійок. Крайні позеленіли від часу й атмосфери, а ті, що лежали в середині, були як новенькі, посвідчуючи датою свого випуску — 1941 рік.

Швидше за все, що саме Гусинівський цвинтар сформував у Юрія бажання займатися археологією і встановити справедливість стосовно тих, хто тут похований. Він закінчив інститут, відслужив армію й серйозно узявся за роботу. У той час Юрій наївно думав, що його обов’язково почують і належним чином відреагують на факти варварства стосовно поховань радянських людей. У 1984 році він написав лист у «Правду» і на 62 сторінках розповів про долю Гусинівського цвинтаря. Про те, хто тут похований і яке ставлення до останків. Але шановне видання лист не опублікувало і свого кореспондента не відрядило. Зрештою, відправило лист назад в область, де він потрапив до Товариства охорони пам’яток культури. Його керівники, хоча й були фронтовиками, але на ситуацію ніяк вплинути не могли. Хіба що домоглися, щоб пам’ятник загиблим воїнам перенесли в інше місце.

Уже більш як двадцять років час від часу за підтримки своїх однодумців з «Меморіалу» Юрій Єнченко порушує проблему колишнього Гусинівського цвинтаря. І не тільки Гусинівського. Однак «меморіальців» стає дедалі менше. Юрій сьогодні — «наймолодший старий» активіст і керівник організації.

Ставлення луганчан до того, що сьогодні відбувається на Гусинівці, неоднозначне. Якщо одні активно пікетують почате будівництво скверу з новою назвою і призначенням, то іншим абсолютно все одно, що тут відбувається. Наприклад, молоденьким мамам, які приводять своїх дітей на Гусинівку покататися на гірках, зовсім «...фіолетово, що тут раніше було». Мовляв, краще парк, ніж кладовище. Пікети активістів проти нової забудови скверу вони називають передвиборною політикою, в якій не хочуть бути задіяними. Така байдужість, швидше за все, породжує незнання історії цього місця. Страшної історії, котра не дає права залишатися байдужим.

За неофіційними даними, на Гусинівському цвинтарі може бути поховано від однієї до трьох тисяч репресованих луганчан. (Офіційно в області таких налічили майже 10 тисяч). Крім того, тут ховали й жертв Голодомору. За розповідями очевидців, під час голоду 1932—1933 років у пошуках роботи і хлібного пайка Луганськ наводнили селяни, котрі покинули вимираючі села. Але городянам самим не було що їсти, тому міліція розганяла нещасних людей у місцях їхнього скупчення — на базарах, біля прохідних заводів. Уночі голодні прибульці знаходили притулок у занедбаних будовах або під мостом. Як розповідали очевидці, на заводах імені Жовтневої революції, ливарно-механічному та імені Леніна діяли спеціальні бригади робітників, які вранці виїжджали на підводах і об’їжджали всі місцях скупчення селян. Завдання було одне — зібрати й вивезти трупи. Звозили їх на Гусинівський цвинтар, скидали у вириті ями. Нікого не реєстрували.

За інформацією луганського історика, голови обласної «Просвіти» Володимира Семистяги, ліворуч від входу до скверу (до речі, саме в тому місці, де розташувався дитячий майданчик) містяться поховання австро-угорських військовослужбовців, що загинули під час окупації в 1918 році. Їхня кількість невідома, але наявність поховань документи підтверджують. Крім того, в окремому місці був улаштований татарський цвинтар.

Розповідають, що Гусинівський цвинтар виник 1910 року на окраїні міста, коли тут ще було голе місце. У 1956-му його вирішили закрити, оскільки Луганськ став поступово будуватися й розширювати свої межі. У тому ж році влада звернулася до мешканців із таким оголошенням: цвинтар закривається, той, хто хоче перенести останки своїх родичів в інше місце, мусить це зробити. Бажаючих виявилося небагато. Спеціальних засобів на це не виділяли, а своїх грошей на проведення земельних робіт у людей не було. Хоча після війни й минуло більш як десять років, але, незважаючи на величезні масштаби трудового героїзму, люди продовжували жити бідно. Перепоховання багатьом було не по кишені. Крім того, треба думати, що в більшості людей могли бути сумніви з приводу того, що з могилами їхніх родичів і предків можуть вчинити так по-варварськи.

Коли 2007 року на місці поховання італійських солдатів збиралися побудувати «Макдональдс», і «меморіальці» за допомогою громадськості відбили цю атаку, Юрій Єнченко склав спеціальну карту поховань по всьому місту й зареєстрував її в міськвиконкомі. На його думку, керівники міста повинні знати місця розташування старих поховань, що мають статус охоронних територій, отже, не затівати тут якихось будівництв. Досить сумнівно, що місцева влада не знає історії Гусинівки. А якщо знає, то чому не робить так, як вимагає законодавство?

На щастя, влада почула громадськість. На зустрічі голови Луганської облдержадміністрації Олександра Антипова з представниками громадської організації «Луганськ — мій дім» керівник області встав на бік стурбованих луганчан. Під час обговорення проблеми Олександр Антипов запевнив, що забудова скверу буде зупинена. Крім того, на території колишнього цвинтаря побудують каплицю на згадку про тих, хто тут похований. Скверу повернуть стару назву — сквер Пам’яті, а не Дружби народів, як це було зроблено рішенням однією із сесій Луганської міської ради.

Луганськ.