На якорі пам’яті

Передмову до своїх «Спогадів і роздумів на фінішній прямій», про які я вже писав на сторінках «Голосу України», Іван Дзюба також почав із питання: що змушує людину сідати за спогади? Він слушно вважає, що, мабуть, у кожного мемуариста є свої мотиви, і водночас є загальні міркування, досить спільні й цілеспрямовані. Це, передусім, бажання зафіксувати й зберегти для нащадків світ своїх власних уявлень про минуле, узагальнити життєві враження та особистий досвід. Схожі міркування є і в інших наших мемуаристів. В книжці «Голоси часів» Микола Амосов звернувся до читача так: «Зачем пишу? Пишу для самовыражения. А еще пишу потому, что боюсь оторваться от якоря памяти и потерять себя перед концом». Ще один мій близький друг Володимир Фролькіс писав про прихильність до мемуарів: 

Зрозуміле бажання зупинити мить, повернутись до минулих років, до пошуків, сумнівів, успіхів та поразок. Мабуть, коли заглянеш у попередні роки, не повіриш, що «шляху в минуле немає». Проте оцінити цей шлях треба — щоб уяснити сьогодення, продовжити в ньому творити й будувати.

Майже півстоліття в науці та медицині — період, який заслуговує на те, щоб зазирнути в минулі роки, згадати здійснене.

Почну зі спогаду про перші повоєнні роки, коли разом із однокурсниками по Київському медінституту я повернувся з Уралу до рідного Києва. Зруйноване місто не могло прийняти всіх, хто повернувся з евакуації. Для них в уцілілих будинках облаштовували гуртожитки. Частину професорів, доцентів, асистентів поселили в порожніх квартирах на Печерську, який постраждав менше. На Інститутській, 13 оселилися працівники медінституту. Серед них — професор-анатом Михайло Сергійович Спіров, доцент Лев Харитонович Духін із дружиною і сином Олександром, майбутнім неврологом, професор-невропатолог Віра Михайлівна Слонімська, професор Сергій Ісайович Винокуров, завідувач кафедри біохімії, з дружиною і донькою Танею — майбутнім терапевтом, професор-психіатр Яків Павлович Фрумкін із дружиною-лікарем Вірою Іванівною і доньками — майбутніми медиками, професор Володимир Миколайович Хмелевський із дружиною Любов’ю Василівною, також лікарем, і сином Юрієм, майбутнім біохіміком.

Усе це — відомі київські лікарські династії. Вони зберегли між собою дружні стосунки й тоді, й надалі, коли переселилися з комуналок на Інститутській в окремі квартири. Працюючи на ниві медицини, жили спільними професійними інтересами, підтримували одне одного.

Одна з найближчих мені київських лікарських династій — родина Маньківських. Вона бере початок від Микити Івановича Маньківського, вихідця з Петербурзької військово-хірургічної академії, удостоєного звання дійсного статського радника й статусу потомственого дворянина. Він, відомий у Києві військовий лікар, мешкав у невеликому власному будинку на Тарасівській. Цю зелену вулицю, що славилася колись затишними особняками й фруктовими садами, звали вулицею поетів, лікарів і вчених. Помер Микита Іванович 1911 року, похований на Байковому кладовищі. А поруч спочиває його син, знаменитий глава українських неврологів, дійсний член Академії медичних наук СРСР і незмінний завідувач кафедри нервових хвороб Київського медінституту — Борис Микитович Маньківський. Професію успадкував його син Микита Борисович, визнаний невролог, який очолював кафедру після батька. Обдарований клініцист і учений, уже кілька десятиріч він успішно досліджує геронтологічні проблеми неврології. Творчо трудиться на ниві медичної науки його донька, професор-патофізіолог Ірина Микитівна Маньківська, лауреат Державної премії України. А в галузі сучасної ендокринології плідно працює нині онук Микити Борисовича. Його, як і знаменитого прадіда, звати Борисом.

У «Слові про alma-mater», одній із мемуарних книг, окрему главу я присвятив ще одній близький мені лікарський династії — Фролькісів-Сливків. Назвав я цю главу «Місто династії медиків» і розповів у ній про колег-медиків із славного Житомира — міста, де я народився, як і мій давній друг Володимир Фролькіс. З ім’ям нашого видатного фізіолога й геронтолога академіка Володимира Веніаміновича Фролькіса пов’язані фундаментальні дослідження проблем довголіття, старіння й антистаріння, які здобули світове визнання. Володимир Веніамінович та його старший брат — найяскравіші представники династії Фролькісів-Сливків, що успадкували від батька любов до медицини. Загалом у цій славній династії понад 30 лікарів.

Лікарських династій у Києві немало, кожна з них заслуговує окремої розповіді. Гадаю, наші історики медицини колись заповнять цю прогалину.

Це варто зробити. Бо, як казав Френсіс Бекон: «Пам’ять — це історія», і доки події і люди залишаються в нашій пам’яті, вони живі.

Чверть сторіччя у автора цих рядків пов’язано зі стінами альма-матер — Київським медінститутом (нині — Національний медичний університет імені Богомольця). Тут я опановував професію медика, починав перші дослідницькі кроки як студент, а потім — як аспірант і викладач. Чверть сторіччя від аспіранта до професора — чималий відрізок. У ньому були пошуки, удачі, радощі, прикрощі, пам’ятні зустрічі — приємні й не дуже, звершення і надії, які збулися та не збулися. Думаю зараз: невже це не історія пережитого, притому не тільки мною, а й тими, про кого пишу, хто був поруч, із ким довгі роки спілкувався в стінах рідного інституту на ниві викладання і занять наукою.

Цей заклад — незаперечний лідер медичної освіти в країні. Тут підготовлено понад 80 тисяч медпрацівників. За п’ять років навчання в сорокових роках і за подальші чверть століття роботи в інституті я був свідком тридцяти випусків, що дали країні більше десяти тисяч майбутніх лікарів, дослідників, працівників охорони здоров’я. Особливе місце в моїх спогадах належить воєнним і післявоєнним рокам. Не тільки тому, що я тоді вчився, а потім викладав у своїй aльма-матер, а тому, що саме тоді в інституті вчилося багато молоді, що повернулася з війни. Вчилися колишні фронтовики з великим завзяттям. Вони не тільки самі освоїли програму «пропущених» курсів, а й заражали ентузіазмом та наполегливістю тих, хто прийшов в інститут зі шкільної лави. Саме серед післявоєнних випускників КМІ — чи не найбільше тих, хто досяг особливого успіху в практичній медицині, науці, в ролі керівників охорони здоров’я, ентузіастів профілактичної медицини, визнаних клініцистів, крупних теоретиків у галузі фундаментальних медико-біологічних знань. Багато хто з них очолив науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади, кафедри, відділи й лабораторії, лікувальні та санітарно-епідеміологічні установи. З числа випускників вищезазначених років назву перш за все К. І. Кульчицького, І. Є. Кефелі, Є. Л. Ревуцького, А. Л. Духіна, Б. А. Пельца, П. А. Пронзильова, І. А. Даниленко, І. А. Куриліна, Г. А. Константинівського, О. А. Лопоногова, М. І. Шамаєва, В. Д. Чеботарьову, Ю. С. Бродського, І. А. Концевич, І. М. Макаренко, Л. Я. Данилову, Н. М. Бережну, С. С. Диховичного, І. Ф. Криворучко, І. В. Савицького, Н. В. Новикова, І. І. Бобрика, Г. Л. Воронкова, А. М. Зарицького, Ю. Д. Гоца, Є. Б. Гутман — список далеко не повний. А очолити його по праву можуть удостоєні обрання в члени академії — Національної академії України й медичних — Української та Російської Є. Г. Гончарук, Ю. І. Кундієв, О. М. Лук’янова, О. В. Коркушко, О. Л. Мачарет, Л. В. Тимошенко, В. Г. Пінчук, Г. К. Степанковська, Л. І. Грицюк, В. М. Сидельніков, Б. А. Черкаський, А. Ф. Фролов. У плеяді випускників повоєнних років особливо слід виділити імена двох учених, які своїми працями і створенням відомих наукових шкіл завоювали світове визнання. Це фізіолог П. Г. Костюк і кардіолог Є. І . Чазов. У серпні ц. р. наукова громадськість відзначила 85-річчя з дня народження Платона Григоровича, а 9 червня вшанували з нагоди 80-річчя Євгена Івановича. Нещодавно в пресі було опубліковано бесіду з ним під примітною назвою «І в 80 років життя чудове».

Закінчуючи цей фрагмент своїх записок про aльма-матер і тих, хто вийшов зі стін цього чудового Навчального дому, хотів би нагадати нинішнім його викладачам і студентам проникливі слова вже згаданого вище академіка Володимира Фролькіса про те, що «спогади пов’язують сьогодення з минулим і майбутнім». Тож черпатимемо з них і пам’ять про минуле, і традиції, які живуть і досі, й надії на успіхи в прийдешньому, де завжди будуть незримо присутні наші чудові попередники й сучасники.