«Передсвяткові» розстріли в урочищі Сандормох у Карелії тривали з 27 жовтня по 3 листопада 1937 року. Серед 1111 страчених було більше ста представників української інтелігенції: режисер Лесь Курбас, історик Павло Филипович, політичні діячі Матвій Яворський і Володимир Чеховський, письменники Микола Куліш, Михайло Козоріс, Марко Вороний, Михайло Яловий, Олекса Слісаренко, Микола Зеров, Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік. Двоє останніх — родом з Придніпров’я. Село Чаплі, де 2 лютого 1901 року у селянській родині з’явився на світ Валер’ян Підмогильний, і село Кам’янка, де 17 січня того само 1901-го у сім’ї робітника народився Григорій Епік, тепер — територія Дніпропетровська. У їхній долі багато спільного. Їх заарештували майже одночасно у грудні 1934 року, в один день стратили і в один день, через 19 років, реабілітували. Обидва втратили єдиних синів: Роман Підмогильний помер від хвороби серця, Ромен Епік потонув у Дніпрі за загадкових обставин. Журналіст, письменник і краєзнавець Микола Чабан (на знімку) одним з перших на Придніпров’ї почав досліджувати життєвий шлях письменників тої пори і повертати з небуття їхні імена.
Згадаймо Сущенка!
Коли почалася перебудова, я працював в обласній молодіжці «Прапор юності», — розповідає М. Чабан, — і до нас із Придніпровська (Самарський район Дніпропетровська) прийшов Юхим Сущенко із матеріалами про Підмогильного. Бухгалтер за фахом, він ще у шістдесятих роках почав цікавитися долею свого земляка, якого знав особисто. А поштовх цим пошукам дав журналіст Микола Безуглий. Він, після посмертної реабілітації письменника, приїхав у Чаплі і розпитував старожилів про Валер’яна Петровича, про його родину. Але небагато встиг, бо рано пішов із життя. Сущенко захопився цією справою, він сидів у архівах, розшукував родичів письменника, зокрема, у Харкові зустрівся із сестрою — Анастасією Петрівною, у Києві — із сестрами Таїсою і Тетяною Коваленко — це сестри вдови Плужника (вона померла в США), які були найвірнішими друзями Підмогильного та його сім’ї, отримав спогади про письменника від Тамари Мороз-Стрілець, вдови також розстріляного і посмертно реабілітованого Григорія Косинки. Отож згадаймо Сущенка! Згодом він передав цю естафету мені. Я також був знайомий і з вдовою Косинки, і з сестрами Коваленко, в архівах знайшов листи Підмогильного з Соловків, його листування з Миколою Зеровим, з дружиною. Переписував їх від руки і друкував у газеті.
Згодом матеріалів зібралося на книгу, і вона побачила світ завдяки ще одному палкому шанувальнику творчості письменника — Юрію Пшеничному, який знайшов кошти на друк. Книжка «Нащадок степу. Спогади про Підмогильного» вийшла, хоч і невеликими накладами, двома виданнями — у дніпропетровських видавництвах «Січ» і «Ліра» до 100-річчя з дня народження Підмогильного.
Топографія пам’яті
— Тоді збиралися й меморіальну дошку відкрити, — каже Микола Чабан, — але це тягнеться й досі. Пересварилися за те, яку дошку відкривати — реалістичну чи символічну, а в підсумку — нема жодної. Хоча, наскільки знаю, дніпропетровські скульптори запропонували уже дві такі дошки... Але скільки б їх не було, відкривати є де — були б воля і фінансування. Хата, де народився письменник, на жаль, не збереглася. Старожили показали місце на березі Дніпра, де вона стояла. Зараз там інтенсивно будуються скоробагатьки, то найближчим часом можна втратити і саме місце. Шкода, бо родове гніздо видатного українського прозаїка ХХ століття можна було б відновити. Відновили ж обійстя Пантелеймона Куліша на Чернігівщині — з ініціативи Івана Плюща. У нас, на жаль, поки що нема таких впливових ініціаторів. Але є у Дніпропетровську реальне училище, де навчався Валер’ян Підмогильний, — нині це корпус Дніпропетровського національного університету. Гарне місце для такої меморіальної пам’яті — і будинок на головному проспекті міста, де зараз музей «Літературне Придніпров’я». На документальному матеріалі я довів, що у цьому приміщенні в 1920 році розташовувалася українська школа імені Івана Франка, де учителював 19-річний Валер’ян Петрович. Свого часу порушувалося питання й про присвоєння імені Валер’яна Підмогильного одній із шкіл, де був музей, а у ньому куточок письменника. Але й ця справа не доведена до кінця...
А тим часом не лише у Дніпропетровську, а й в області є чимало місць, де люди мали б знати це ім’я й пишатися тим, що їхнє село чи місто пов’язані з такою відомою людиною. Уже згадуваний Юрій Пшеничний зібрав по крихтах відомості про родину В. Підмогильного.
Одне з перших у цьому переліку — село Писарівка Роздорської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії (нині це село на території Синельниківського району Дніпропетровської області), звідки родом батьки письменника. У 1907 році батько, Петро Якович, купив неподалік Писарівки, на березі мальовничої Малої Терси, землю і збудував хутір, де в 1908 році оселився зі своєю родиною його старший брат — Іван Якович (хутір згорів під час Великої Вітчизняної війни). А Петро Якович заснував ще Новоіларіоново (на честь графа Іларіона Івановича Воронцова-Дашкова, в економії якого до 1917 року він був конторським службовцем і якому належали і Писарівка, і Чаплі). В народі Новоіларіоново називали Собачим хутором.
У цих мальовничих краях минало дитинство Валер’яна. Влітку 1918-го на хуторі Собачому він написав три оповідання («Пророк», «Добрий Бог» і «Гайдамака»), які пізніше увійшли до його першої книги, що у 1920 році вийшла у Катеринославі. Пізніше в повісті «Остап Шаптала» та в оповіданні «Син» Підмогильний описує події, які відбувалися у Писарівці під час громадянської війни.
Розкаяння не допомогло
— У його творах багато автобіографічного. Я думаю, що і цикл «Повстанці» він теж писав як очевидець, — припускає Микола Чабан. — Тобто був-таки у повстанському русі, але зі зрозумілих причин не афішував цього. Як приховували пізніше свої родинні зв’язки з ним самим найближчі родичі. Приміром, рідна сестра — Анастасія Петрівна, яка жила в Харкові і понад 20 літ завідувала кафедрою іноземних мов в Інституті електрифікації і механізації сільського господарства, була членом партії й аж до реабілітації не згадувала брата в своїй біографії. У 1966 році Анастасія Петрівна порадила Юхиму Сущенку розшукати у Києві дружину Підмогильного — Катерину Іванівну Червінську, яка, виявилося, померла у 1962-му. Неважко здогадатися, що і з нею вона не спілкувалася. Тавро «ворог народу» в’їлося у свідомість людей, що боялись репресій.
По-різному несли свій хрест і самі репресовані. Як відомо, на відміну від Підмогильного і Куліша, котрі довго відкидали надумані звинувачення, Григорій Епік одразу визнав свою «належність» до міфічної терористичної організації, до якої нібито входили М. Куліш, В. Поліщук, В. Підмогильний та інші. Епік написав покаянного листа: мовляв, їх усіх варто постріляти, «як скажених псів». Уже засуджений до 10-річного ув’язнення на Соловках він пише книжку «Соловецкие рассказы», рукопис надсилає до Москви з припискою, що ця книжка може дати багато користі. Однак це не полегшило його долі. 3 листопада 1937 Епіка розстріляли — разом з тими, хто не розкаявся.
Як Епік вивів у люди Корольова
— У жовтні 1988 року я зустрічався з рідним братом Григорія Епіка — Іваном Даниловичем, останнім із їхньої великої сім’ї, у якій було шість синів і дві дочки, — розповідає Микола Чабан. — Через кілька місяців після цієї зустрічі і його не стало. Він повідав мені тоді цікаві речі. Наприклад, як Григорій Епік вивів у люди майбутнього конструктора космічних ракет Сергія Корольова — дав йому рекомендацію для навчання у Москві. Було це 1924-го чи 1925-го, коли за сценарієм брата під Києвом знімали фільм «Трипільська трагедія», згадував Іван Данилович. На тих зйомках у масовці було багато студентів і серед них Сергій Корольов, який тоді вчився у кооперативному інституті. Спочатку він навіть відмовлявся, казав, що мати у нього в Житомирі, а батько десь в Одесі, і йому невигідно їхати до Москви. Потім все-таки погодився. А через багато років один письменник розповів Івану Даниловичу: «У тридцяті роки знайшли рекомендацію вашого брата, і Корольова добре потрясли».
Фото автора.
P.S. ...Григорію Епіку «пощастило» більше. У 1963 році на 90-й школі в Амур-Нижньодніпровському районі Дніпропетровська, у колишній Кам’янці, встановлено меморіальну дошку на його честь. І твори письменника видавали ще в 60-ті роки. — А перед Підмогильним ми завинили. Його твори видано аж у 1988-му, хоч вдова, розповідали сестри Коваленко, носила по видавництвах рукописи. Уже реабілітований постановою Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р., він ще довго був невизнаним, — каже Микола Чабан. — Психоаналіз Підмогильного, його прагнення пізнати людину і показати її суперечливою, в пошуках самої себе (це яскраво показано у найвідомішому його романі «Місто») не вкладався в рамки «соцреалізму» радянської доби. Нам ще належить відкрити для себе цього письменника і збагнути його європейський рівень.
