Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Отже, ми залишили Ю. Шевельова, коли він 12 січня 1950 року прибув до Швеції і став викладачем Люндського університету. Сказати, що Вчитель О. Гончара нарешті наблизився до здійснення своєї мрії — знайти десь у світі прихисток й віддатися улюбленому заняттю — науці, очевидно, не можна. І в нейтральній Швеції Юрій Володимирович «втікав від СРСР» — вимушений був жити не під своїми прізвищами — Шнейдер чи набутим Шевельов. Він ховався під прізвищем Ткачук, а публікації підписував як Шерех.

«Роки активної діяльності в Німеччині були по-своєму щасливі роки. Люди до мене горнулися. Я не горнувся ні до кого, але жив з ними. Я спостерігав, вивчав, багато чого не розумів, але діяв... я вперше був на Заході, хоч і сторозтерзаному, і на волі... У стихійній хвилі розпорошення й мені належало посісти якесь місце, якусь ролю. Кажучи просто — дальше існування в Німеччині видавалося неможливим. Треба було вибирати, куди і як податися. Кандидатом на вибір, кращим від усіх інших, здавалася мені Америка, Сполучені Штати. Найбільше — своєю віддаленістю від Радянського Союзу, зростанням протиставленості йому. Його я просто боявся. Що завгодно, тільки не опинитися там» («Я — мене — мені...», т. 2, стор. 264).

Вчитель, незважаючи на свої прагматичність та раціоналізм, все-таки був і ліриком. «16 грудня 1949 року я був на симфонічному концерті в Мюнхені. Грали Дев’яту симфонію Бетховена. Це було зворушливе прощання й добре провістя. Я виходив, піднесений, захоплений, з концерту, і в моїй голові кружляли слова «Farewell, farewell, and іf forever, farewell forever» («Прощай, прощай, і якщо назавжди, прощай назавжди»).

На жаль, у нас немає можливості говорити тут про щасливі, як зауважує він сам, німецькі роки Ю. Шевельова. Але ми не можемо не зупинитися на періоді його життя, відданому МУРу (громадсько-культурницька організація «Мистецький український рух», виникла у Фюрті, поблизу Нюрнберга, Німеччина, 1945).

Як це завжди буває, коли збираються разом наші митці (чи політики в Україні або за її межами), стихійно виникле об’єднання (письменники І. Багряний, В. Домонтович (В. Петров), І. Костецький, 

Ю. Шевельов та інші) жило «весело»: в атмосфері постійних дискусій та протистоянь і перманентної боротьби «за булаву». Зараз про це не будемо.

А загалом, з погляду нинішнього дня, МУР був вчасно народженим явищем, бо згуртував інтелектуальні сили європейської української діаспори, котра через різні причини була вимушена залишити Батьківщину. По-перше, МУР провів три письменницькі з’їзди (1945, 1947, 1948) та декілька творчих конференцій, по-друге, було видано декілька збірників, альманах творів, книжки «Малої бібліотеки МУРу» тощо.

Засаднича програма організації декларувала прагнення його учасників розвивати українські літературу, культуру та мистецтво, виборювати їм гідне місце у світі («МУР», збірник І. 1946, стор. 3). Але найголовніше те, що об’єднання допомогло продовжити чи увійти у творче життя багатьом відомим авторам, що склали українську зарубіжну літературу: прозаїкам  

І. Багряному, В. Домонтовичу, Д. Гуменній, У. Самчуку, поетам О. Зуєвському, 

М. Оресту, В. Барці, Ю. Клену (О. Бургардту), Б. Кравцевому, Т. Осьмачці, літературознавцеві І. Костецькому та багатьом іншим (до МУРу входили понад 60 митців і літераторів).

Ю. Шевельов докладно розповів про діяльність МУРу в статті «Українська еміграційна література в Європі, 1945—1949»), а пізніше в дослідженні «МУР і я в МУРі. Сторінки зі спогадів. Матеріали до історії української еміграційної літератури» (вперше опублікована 1987 року. Увійшла до книжки «Третя сторожа», Балтимор — Торонто. 1991, стор. 365—402).

Зініційована організація була рятівним «вікном в Європу та світ» (не забуваймо, що всі емігранти з України німецькою владою були перераховані й зареєстровані: кожному присвоїли порядковий номер — Ю. Шевельов одержав №1509870, а його мати — №1509792 — й узяли відбитки пальців).

«Який вираз муки, переляку, розпачу в очах моєї матері, в схудлості її обличчя!» — фіксує своє враження Вчитель у щоденнику («Я — мене — мені...», т. 2, стор. 13).

Про МУР можна розповідати й розповідати, але, здається, доцільно дати тут лише одне речення, яким мати Вчителя оцінила атмосферу, що панувала в мистецькому об’єднанні та, мабуть, і в європейській українській еміграції: «Ні, сину. України ви не збудуєте» (раніше ми вже цитували ці гіркі слова).

З цього періоду життя Ю. Шевельова для нас важливе його свідчення про Учня — О. Гончара: «Що діялося в Радянському Союзі та й спеціально в Україні, було нам майже невідоме. Ми нічого не знали про терор Кагановича в Україні... Я написав газетну статтю про «Голубий Дунай» Олеся Гончара і другу, загальнішого характеру, але це було все, що я знав. Життя на Україні я уявляв собі за передвоєнним зразком, як відбудовувалася зруйнована Україна, через які труднощі й напруги, через який терор вона проходила, ми не уявляли собі. Нас оточувала порожнеча, і ми заповнювали її ілюзіями» («Я — мене — мені...», т. 2. стор. 69).

Отже, написав статтю, будучи обмеженим в інформації...

Відгук на «Голубий Дунай» (друга книжка трилогії «Прапороносці») датується 1947-м — роком виходу книжки у світ. Нагадаємо читачам декілька принципових абзаців із нього: «Ми ознайомилися з першими двома книгами роману і мусімо сказати, що на нечувано зубожілому тлі сучасного українського підсовєтського письменства твір молодого прозаїка справді виділяється і своїми позитивними, і своїми негативними сторонами. Правда, тільки на цьому тлі, бо коли розглядати його на фоні сучасного світового письменства, то як позитив можуть бути відзначені кілька психологічно тонко схоплених сценок і епізодів і — більше нічого...

Олесь Гончар — письменник, безумовно, дуже обдарований і спостережливий. Він міг би сказати багато і вміє сказати. В «Голубому Дунаї» є окремі сцени, де автор підноситься до справді глибоких, свіжих і психологічно насичених характеристик (йде перелік цих сцен та характеристик. — В.А.)... Але характерно: це все сцени «поза ідеологією». Це сцени, коли в людині без гальм діє почуття... Теперішній його (О. Гончара. — В.А.) роман ще раз показує з невблаганною неминучістю, що не можна служити водночас Богові й мамоні, мистецтву і забріханій пропаганді. Що совєтська система систематично губить українських письменників: одних засланням і розстрілом, інших — розтлінням і душевним розкладом, що їх наслідком буває необхідна мертвота їхніх творів. Тільки в окремих сценах можуть ці письменники піднестися до мистецьких чинників; цілості створити вони вже не можуть. Об’єктивна вартість таких творів — по-перше, в цих сценах, по-друге — в тих клаптях правди, які поза бажанням письменника ці твори все-таки відбивають. Саме з цих двох поглядів ми і характеризували тут коротко перший роман Олеся Гончара» 

(Ю. Шевельов «З історії незакінченої війни». Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009, стор. 235, 240—242).

Оскільки Вчитель присвятив творчості Учня ще одну статтю «Здобутки і втрати української літератури (з приводу роману О. Гончара «Таврія»)», на яку теж опираються опоненти автора «Прапороносців» та «Собору», то є сенс об’єднати їх спільним висновком, в якому зосереджена основа критичного сприйняття Ю. Шевельовим прози О. Гончара. Зміст його у тому, що, «виказуючи талант автора, виказують тим більше головну втрату української літератури під СРСР — втрату культури. Це гіркі слова, страшні слова, але вони мусять бути сказані... Шальки терезів вагаються, не сказати, здобутки чи втрати перетягнуть. Остаточно це з’ясується, коли впадуть кордони СРСР і автори й письменники зустрінуться зі справжньою літературою — чужою, неприступною їм тепер, і своєю, забороненою. Сьогодні було б однаково недоречно й шкідливо підносити Гончара як українського письменника,.. як недоречно було б гудити його як комуністичного пропагандиста...» (публікація 1953 року, коли Ю. Шевельов уже був професором Гарвардського університету в США. Цит. за «З історії незакінченої війни», стор. 251, 254).

Безперечно, різниця між цими двома публікаціями є: хоча б у тому, що їхній автор під час написання другої статті нарешті повернув собі своє «я» — остаточно став Шевельовим. Єднає їх визначальна думка Вчителя: О. Гончар — талановитий прозаїк, але в умовах тоталітарного комуністичного режиму, де відсутня свобода творчості і митця як особистості, розкрити всю глибину свого таланту він не може. Антигуманний режим примушував його бути «коліщатком і гвинтиком» державної агітаційно-пропагандистської машини (власне, ми вже зупинялися на основних вимогах В. Леніна, викладених ним у статті «Партійна організація і партійна література», 1905). Зрозуміло, що для прихильників «лівих «-ізмів»» ідеї В. Леніна — це Біблія. Але ж новий час вимагає нових ідей, а не гальванізації давно зужитих догм. Тим паче що натхненник В. Леніна К. Маркс любив слова Р. Декарта «Піддавай все сумнівам»).

Усе, про що ми говоримо, чудово розумів автор «Прапороносців» та «Собору» (його щоденники — яскравий того доказ). До речі, О. Гончар добре знав про оцінку Вчителя своїх творів — знав давно, а не в останні роки свого життя.

Отже!

Якщо не сприймати оцінку Вчителя емоційно (чи упереджено), то вона у своїй основі є фаховою й доброзичливою. Це перше. Друге: Ю. Шевельов аналізував, зокрема, «Голубий Дунай», перебуваючи в інформаційній ізоляції від світу, а тим паче України. У рецензії на «Таврію» Вчитель оприлюднив системний погляд не лише на прозу О. Гончара, а й на творчі здобутки всієї української радянської літератури: тоталітарний режим протидіє розвиткові національних культур народів СРСР.

Це основне!

Решта, як писав французький поет 

П. Верлен у вірші «Поетичне мистецтво», — література (в нашому випадку: все інше — ідеологія).

Вона присутня в літературознавчих текстах Вчителя (особливо коли він думав про свого Учня — О. Гончара), вона додавала миттєвого, настрієвого забарвлення у відповіді Учня Вчителеві (навіть у так званій «Невигаданій новелі життя». «Так званій» тому що документально — це виокремлений уривок із щоденників О. Гончара).

Й останнє резюме в цьому сюжеті: колись у Харкові доля звела двох високообдарованих людей — Ю. Шевельова та О. Гончара, котрі доброзичливо впливали один на одного; війна розвела їх у різні за ідеологією світи; обидва досягли вершин у своїх життєвих призначеннях і прагли спілкування, але «добрі» люди зробили все, щоб цього не сталося...

На наше переконання, у цьому суть проблеми «Ю. Шевельов — О. Гончар».

А тепер повернемося до нашої розповіді.

Є підстави вважати, що декілька публікацій Ю. Шевельова не є вироковими для творчої спадщини О. Гончара. Тим паче що з якихось причин Вчитель (Ю. Шевельов) так і не наважився дати узагальнену оцінку прозі Учня (О. Гончара). Не будемо перераховувати тут усіх, удостоєних літературознавчої уваги Вчителя, — вони різні і за рівнем своєї творчості, і за місцем, яке посіли в історії вітчизняної літератури. Важливіше інше. Сказане вище вимушує нас назвати й таку закономірну проблему: «А хіба не є і для вітчизняного літературознавства стрижневим запитання, чому письменник, котрий півстоліття був перший у нашій літературі (і формально — понад десятиліття очолював Спілку письменників України, і за рівнем художності більшості своїх творів, а особливо за масштабністю творчих задумів, пристрастю публіцистики, безкомпромісності громадянської позиції) так і не дочекався об’єктивної (від А до Я) оцінки своїх романів та повістей, як і загалом творчого спадку?». Досі написане, за всієї поваги до авторів, не відповідає потребам часу й породжує більше запитань, ніж дає відповідей. Егоїстичне й корисливе визнання комуністичної влади, як бачимо, добра авторові «Прапороносців» та «Собору» не принесло, бо суд народу вищий за суд царя.

На жаль, останні слова — швидше, декларація. Бо й сьогодні діє мінімізована схема: «письменник — читач». А де ж літературний критик, літературознавець? Принагідно зауважимо, що в тоталітарні часи наведену схему-діаду обов’язково руйнував своєю присутністю ідеологічно підкований «літкритик» чи «літзнавець» — посередники від партії між митцями і правлячим режимом.

Хтось скаже, мовляв, Олесь Терентійович дуже хворобливо ставився до оцінки всього, що виходило з-під його пера. Це правда. Але не вся.

Наприклад,  Гончар у полеміці з Ше- 

вельовим стосовно оцінки останнім роману «Таврія» (1952) емоційно зауважив: «...тавруючи, скажімо, безневинну «Таврію», саме тоді, коли нею зачитувались степові чабани і радувались їй академіки...» (О. Гончар «Катарсис», стор. 135). Хіба не зрозуміло, що слова Учня народжені нервовою запальністю дискусії?

Історична тематика, до якої автор «Прапороносців» та «Собору» звернувся у 50-х роках, не стала стрижневою у його творчості. Наступний після «Таврії» роман «Перекоп» (1957) сам автор визнавав своєю невдачею: «...було написано «Перекоп»... Досі за цей твір мене пече сором, як, певне, пік він і Довженка за «Арсенал» («Щоденники», т. 3, стор. 369).

Вакуум, як кажуть, довго не триває: пустоти швидко заповнюються. Тим паче коли йдеться про суспільний чи духовний вакуум. Не випадково видатний європейський художник Ф. Гойя один зі своїх визначальних офортів назвав «Сон розуму народжує чудовиська» (у нашому випадку відсутність суспільно визнаної шкали культурних цінностей розв’язує руки невігластву й неуцтву).

У стосунки Вчителя та Учня, їхню полеміку безцеремонно втрутилося навкололітературне оточення, котре завжди вештається побіля видатних людей. Воно й зіграло свою мефістофелівську роль злих духів, провокуючи Учня на різкі відповіді Вчителеві. Не обійшлося й без криловської Моськи — заїжджої грабовичсько-бердихівської навколоукраїнської зграйки, котра, з’являючись на київських видноколах, прагне всюди вставити свої «п’ять копійок», зухвало наставляючи своїх провінційних апологетів...

Великий земляк Олеся Гончара Микола Гоголь у таких випадках казав: «Скучно на этом свете, господа!».

У полеміці Вчителя та Учня, на наш погляд, найсуттєвішим є те, що і Ю. Шевельов, і О. Гончар і по своїй смерті не залишаються поза увагою Читача. Уже своїм літературним дебютом автор «Прапороносців» привернув до себе суспільний інтерес. Публікація 1946 року новели «Модри Камень» («Синій Камінь») була зустрінута привітанням з успіхом літературного «батька» О. Гончара — відомого прозаїка 

П. Панча. Центральна партійна газета «Радянська Україна» у своїй передовій статті звинуватила письменника-фронтовика у зраді Вітчизні (?!). Почуттєвий спалах радянського солдата до словацької дівчини для більшовицької «моралі» був злочинним вчинком.

Надію й життєвий оптимізм повернули О. Гончареві лише «Прапороносці» (1946—1948).