«Град пожегше, и люди избите, и монастырь пограбиша»

На думку багатьох дослідників, на захист Чернігово-Сіверського князівства, яке було під протекторатом Михайла Всеволодовича Чернігівського, виступив лише Мстислав Глібович, князь «одного з найближчих міст». У деяких джерелах він зветься рильським володарем. Дослідження Р. Зотова спростовує це. За його переконливою версією, Мстиславу-Федору Глібовичу «ні для чого було бути «посадженим» на чернігівський стіл Данилом Галицьким та його союзниками... бо і за старшинством Мстислав Глібович мав право на цей стіл після Михайла Всеволодовича як старший після нього». Дійсно, слова літописців «слышав же Мьстислав Глебович, внук Святославль Олговича, нападеніе иноплеменных на град, и пріиде на нь с вои своими» не вказують однозначно, що князь прибув з якогось іншого удільного князівства.

Отже, Мстислав Глібович «пріиде» на ворогів не звідкись, а з самого Чернігова. На це вказує й фраза літопису: «Лют бо бе бой у Чрьнигова». Переважаючі сили противника розсіяли військо сіверян. «... Побежден бысть Мстислав, — далі оповідає літописець, — множество от вои его избиено бысть». Князю, попри запеклу січ, вдалося врятуватися.

Ворожі сили щільно оточили центральне місто Чернігово-Сіверщини. Чернігів вважав свої стіни надійними проти монголів. Перед їх приходом площа міста, захищена гостроколом, валом, ровами становила 200 гектарів.

Ілюзії щодо стійкості укріплень трималися у свідомості чернігівців від попередньої практики боротьби з половцями, які робили швидкі набіги і обминали укріплення. А монголи мали великий досвід штурму фортець. Не становило для них серйозної перешкоди й місто на Десні. «Оже и тараны на нь поставиша, и меташа на нь каменіем в полтора перестрела, — описує літописець ординський наступ на Чернігів, — а камень якоже можаху 4 мужи подняты».

18 жовтня 1239 року загарбникам вдалось завдяки безперервному приступу проникнути у місто і «град пожегше, и люди избите, и монастырь пограбиша». За легендою, дружина князя Мстислава Глібовича Домникія викинулася з красного терему побіля Спаського собору і розбилась, аби не терпіти наругу, її нібито поховано біля П’ятницької церкви.

Безліч кісток в галереях Антонієвих печер Іллінського монастиря свідчить, що ченці теж чинили опір ординцям і загинули. У підземних комплексах протягом наступних двох—трьох століть не відновлюється чернече життя. Подібна доля чекала й Єлецько-Успенський монастир. Чернігівського єпископа Порфира орда забрала з собою і «их доведь Глухова, отпустиша». Очевидно, його використовували як парламентаря — для прискорення здачі міста. Розповідь єпископа про падіння Чернігова, за задумом ординців, настрахає глухівців і відверне їх від марного опору. Цього вони явно досягли, бо Глухів не був підданий вогню і розоренню.

Сучасні археологічні дослідження Чернігова підтвердили руйнівну пожежу жовтня 1239 року — дерев’яні будівлі пограбованого міста в основному згоріли. На щастя, кам’яні Спаський собор та інші храми вціліли. Щоправда, потребували значного ремонту. Важко гадати, що сталося з 25-тисячним населенням міста. Є кілька версій і, зокрема, авторитетне свідчення тієї доби, написане монахом-домініканцем Планом Карпіні, який за ухвалою Ліонського собору їздив у 1247 році на переговори з монголо-татарським урядом.

«Стоячи ж під фортецею, — писав він, побувавши на зруйнованих і підкорених землях, — татари ласкавими словами улещують обложених, обіцяючи їм багато, щоб вони здались. Якщо ж здадуться, то говорять їм: вийдіть, хай обдаруємо вас за нашим звичаєм. Коли ж ті вийдуть, то питають, хто з них знає яке ремесло, і таких залишають; решту ж, крім тих, яких схочуть мати рабами, вбивають сокирами. Хоч декого, як сказано, лишають вони в живих, але людей знатних і почесних не щадять ніколи. Усіх узятих у бою в полон убивають, хіба що деяких схочуть залишити як рабів». Оскільки чернігівці чинили запеклий опір, то їм швидше всього всім, крім окремих священнослужителів, загрожувала смерть. Втім, загинули не всі, хто жив у місті. Перед нашестям, як повідомляє одна з найдавніших чернігівських писемних пам’яток XІІІ століття, «ини в дальнии земли бежаша, ины же крыющеся в лесех и во пещерах и во пропастех земных».

За свідченням Любецького синодика, у третій чверті XІІІ сторіччя в Чернігівському князівстві жило 120 тисяч душ. «Взагалі кількість оселищ найбільш зменшилася в південній Сіверщині на лівому боці Десни та навколо Чернігова, — зазначає дослідник Андріяшев. — Решта країни, що її здебільшого вкривали ліси, зазнала багато менше шкоди». Південь Чернігово-Сіверщини дійсно після 1239 року виглядає дуже спустошеним: очевидно, мешканці або масово перемістилися у безпечніші місця, або були забрані в полон. Окремі загони монголо-татар робили рейди і на північ від спаленого Чернігова. У ті дні припиняє існування багате ремісничо-промислове селище поблизу села Автуничі Городнянського району. Під час археологічних розкопок тут виявлено вістря татарської стріли.

Археологічне дослідження 26 городищ, 155 селищ у межиріччі Десни та Дніпра (Чернігівський, Ріпкинський райони) фіксують їх занепад на рубежі середини XІІІ ст. «Переважна кількість селищ припиняє існування, — констатують дослідники О. Шекун та Е. Веремейчик. — Поселення другої половини XІІІ—XІV ст. виникають на нових місцях, іноді в менш зручних умовах». Можна дійти висновку, що велика частина людності Чернігово-Сіверщини була все-таки забрана в рабство. Ординці мали великі доходи від торгівлі невільниками в Русі. Метою більшості походів монголо-татар були не так нові землі, як отримання доходів від полону ремісників. Через те на захоплених територіях занепадало ремесло. Русичі десятками тисяч продавались у Малу Азію, Сирію, Єгипет, Північну Африку, Іспанію. Крім того, потребувало поповнення і військо загарбників. У Батия було 150 тисяч монголів та ще 450 тисяч — з підкорених ним народів.

Мстислав Глібович після падіння Чернігова прибув з сумною звісткою до Києва. Сюди повернувся і єпископ Порфир «с миром», тобто з тією місією від загарбників, яку він виконав у Глухові.

Водночас розвідати стан укріплень Києва прибув Менгу-хан. Він «присла послы своя к Михаилу и к горожаном, хотя прелестити их». Михайлу Всеволодовичу вже була відома облудна тактика монголів. Тому «и не послушаша его».

Після цього погрозливого візиту, як пише Воскресенський літопис, «бежеша Михаил по сыну своем пред Татары во Угры». Восени 1239 року монголо-татари, підкоривши Чернігів, пішли на Крим. А тому від’їзд Михайла Всеволодовича з Києва важко трактувати як втечу від ворогів. Варто зауважити, князь від’їжджав без сім’ї. Низка джерел вказують на те, що Михайло Всеволодович поїхав до угорців з метою якщо не організації спільної відсічі загарбникам, то хоча б інформування Заходу про загрозу. Очевидно, він разом з Мстиславом Глібовичем привіз у 1239 році угорському королю двох спійманих монголів, допити яких дещо прояснювали. «А всі землі і багатства, які їм трапляються, — вони плюндрують», — резюмував угорський єпископ у своєму листі в Париж після розмови з полоненими.

Переговори посланця Михайла Всеволодовича з Римом, представниками інших земель попереджали про небезпеку, яка насувалась на Європу. На жаль, ті, до кого звертались прибульці з Києва, залишались пасивними спостерігачами дій ординців. Руйнування Русі сприймалось співчутливо, але — як закономірність, породжена безсиллям княжої влади.

...Восени 1240 року орди Батия підійшли до Києва. За Псковським літописом, оборона міста тривала 10 тижнів та 4 дні. 6 грудня 1240 року загарбники зламали опір киян. «... Нечестивіи варвары, — повідомляє «Київський синопсис», — овнами или таранами стены каменныя монастьірскія столкши и до основанія сокрушивши, в святую обитель внидоша, людей всякого чина посекоша, иных плениша, и самую небеси подобную церковь пресвятыя Богородицы Печерскую оскверниша... и весь монастырь со всеми украшеніями и каменными стенами до основанія искорениша и разметаша». Такий був підсумок князівських усобиць, роз’єднаності русичів.

 

Чернігів.