Друга Пречиста 1939 року

Найзначніші воєнні дії початку Другої світової війни на Волині мали місце 1939 року під час наступу Червоної Армії, відомого як «визвольний похід». Усе розпочалося 17 вересня о 5 годині 40 хвилин, коли Червона Армія, на підставі досягнутих 23 серпня радянсько-німецьких домовленостей (пакт Молотова-Ріббентропа), перейшла польський кордон. Оволодіти територією сучасної Волинської області мусила 5-та армія — п’ять дивізій та одна танкова бригада, майже 81 тисяча чоловік, 522 танки, 635 гармат та мінометів. Польський головнокомандувач маршал Рідз-Смігли наказав не чинити опору Червоній Армії, що мала тут значну перевагу. Вже 18 вересня о 15 год. 30 хв. 36-та танкова бригада досягла Луцька, а 23 вересня було зайнято всю область. Лише в районі Луцька без серйозного опору здалися 9 тисяч поляків.

У науковій літературі згадано лише близько 40 незначних боїв та сутичок. Офіційно, загинуло 510 червоноармійців та командирів, 1377 — поранено.

Та навіть побіжне вивчення проблеми свідчить, що були й досить кровопролитні бої. Тільки між Володимиром-Волинським і Холмом загинув 31 та поранено 101 червоноармієць, під Шацьком — відповідно 81 та 184, під селом Боровичі полягло 99 бійців, ще 137 поранені. Якщо окремі з тих боїв хоч побіжно описані істориками, то про бій між селами Навіз та Боровичі донедавна знали мало.

Ось один з найкривавіших боїв вересневого походу Червоної Армії.

Після здобуття 18 вересня Луцька, 19 вересня — Локачів і Турійська, а 20-го — Ковеля Червона Армія заблокувала відхід польських військ з поліських районів у напрямку Львова та Володимира-Волинського. Частина 36-ї танкової бригади (206 танків та 23 бронемашини) рушила на Володимир-Волинський та Ковель. Один підрозділ, з десантом на броні, йшов через місто Рожище, села Сокіл, Навіз у напрямку містечка Колки. В передовій групі — три танкетки. Очолював групу комісар Овсій Койшман. Усюди радянських воїнів з великим емоційним піднесенням, з квітами й сльозами радості зустрічало місцеве населення, повсюди виникали стихійні мітинги.

По обіді 21 вересня колона танків досягла села Навіз, де також був мітинг. За словами старожилів цього села І. Козинця, Н. Мельничук, Я. Матвійчика та нещодавно померлого 94-річного П. Ганзюка, на півдороги до сусідніх Боровичів цей підрозділ Червоної Армії зустрівся з поляками, що відступали. Ймовірно, це були залишки угруповання «Полісся» та частина корпусу охорони прикордоння, що рухалися в напрямку Холма.

Комісар Койшман на танкетці з білим прапором під’їхав до поляків та запропонував здатися. Ті нібито погодилися. В цей час із села Боровичі хтось випустив кулеметну чергу по колоні поляків. Вони підняли на штики комісара Койшмана, вбили шістьох червоноармійців, підбили танкетку.

З Луцька і Рожищ до червоних прибуло підкріплення. Про масштаби бою свідчать і втрати обох сторін, і його тривалість. Усе завершилося аж наступного дня — 22 вересня. Результат бою визначили бомбардувальники та артилерія. Польське угруповання розсіяли, а полонених повели в напрямку селища Маневичі.

У Колках заздалегідь готувалися зустріти Червону Армію. Колківські комуністи А. Мізюк, П. Оліферчук. М. Писаревський та Т. Будецький організували 17 вересня ревком та загін самооборони, на в’їзді спорудили тріумфальну арку, прикрасили її квітами і червоними прапорами.

20 вересня телефонний зв’язок між Колками і селом Тростянець, звідкіля чекали повідомлення про наближення червоних, був перерваний. Колківці не знали, що лінію зіпсували польські війська, які йшли в напрямку містечка. В розвідку на автомобілі поїхали Трифон Будецький та ще троє активістів. Дорогою їх захопили. Тим часом ревком ужив заходів для оборони. Обабіч виставили два загони озброєних міщан і не дали польським солдатам затриматися в Колках.

Але поляки таки спалили кілька будинків, вбили кількох активістів.

Далі їх шлях лежав через села Розничі і Копилля. В останньому зупинилися для відпочинку. В Копиллі поляки замордували Трифона Будецького та його соратників. Поляків, як свідчить література, було три тисячі військових та жандармів.

Ми записали спогади старожилів. Так, Ганна Черняк розповіла, що, увійшовши з боку Луцька в Колки, польські військові стріляли по кладовищу і спалили капличку. Загинуло кілька бійців самооборони. А Костянтин Єфімчук запам’ятав, що через міст на Стиру, де він пас корів, у бік Рознич до пізнього вечора йшли польські війська, вони грабували магазини і поводилися досить агресивно. Йому та іншим хлопцям довелося ночувати на випасі, бо йти на той берег боялися.

У Копиллі ми взялися підвезти до Боровичів літню жінку. З’ясувалося, саме з клуні її батьків було випущено кулеметну чергу по польській колоні. На все життя запам’ятала дев’ятилітня Галина Лучко, як розправилися жовніри з комісаром, що прибув на переговори.

— У мене досі серце болить за того молодого офіцера, якого закололи. Я бачила це. Він таким молоденьким був. Жінка його після війни приїздила на могилу. Потім поляки спалили нашу клуню, а також млина, а тих, хто стріляв, повбивали. І не лише їх. Вони вже не дивились, у кого стріляють. Була команда: «Біть і паліть». Коли побачили, що проти них іде радянське військо, злякалися і почали гукати: «Нє біть і нє паліть». Та було вже пізно. Почався бій. Кажуть, що після цього подалися на Янівку (тепер с. Іванівка). Старші люди казали, що їх там з літаків бомбили.

Сільський літописець Боровичів Володимир Мельник (про нього наша газета розповідала в номері за 14 жовтня ц. р.) тоді був семилітнім, однак багато чув про ті події від старших односельчан.

— За радянської влади ще й прославляли ті події, тих 22-х боровичан, яких повбивали поляки, — розповідає ветеран. — Але дехто вважає, що винні самі боровичани, вони спровокували ту бойню. Коли почалася стрілянина і почали горіти хати, з села Навіз виїхало чотири танкетки. Мій батько на хутір утік, за болото. Підняв у клуні снопка і спостерігав. То казав, як тільки стрельнули поляки з гармати, так танкетка стала, стрельнули — друга стала, потім третя. Дуже влучно стріляли. А четверта крутонула з дороги і понад Стиром втекла назад. Після цього між нашим селом і Навозом почався бій, що тривав до ранку 22 вересня.

Мешканець Боровичів Григорій Білан теж пам’ятає події 1939-го:

— Опівдні 21 вересня на Різдво Богородиці, в наш престольний празник, почалася стрілянина. Із-за Стиру, де пас корови, бачив, як горіли будинки, млин. Багатьох наших односельців повбивали. Один чоловік з хутора, аж з-під лісу прийшов, чи то на празник, чи то зустрічати Червону Армію, то його теж вбили. Люди чекали приходу совєтів, бо при Польщі погано українцям було жити.

Олексій Джам — один з двох учасників Другої світової війни, які живуть в Боровичах. Про події 21—22 вересня 1939-го знає не з розповідей.

— Я вже мав шістнадцять років. Як зараз бачу колони польських біженців, які йшли через село на Сарни. У нас тоді зв’язку не було, не знали, що де робиться. Батюшка мав приймач. Він і повідомив, що Західну Україну будуть приєднувати до Східної. Комітетники зробили у нас на перехресті біля млина браму, щоб зустрічати радянські війська. А серед них, між іншим, були як комуністи, так і націоналісти. Кілька днів усі там крутилися, ніхто нічого не робив.

Уже 20-го комітетники радіють: у Рожищах радянські війська, ось-ось будуть тут. А тим часом розвідка донесла, що за Стиром через Колки сюди йде велике польське військо, а з ним сотні біженців. Годині о 3—4 по обіді обидва війська майже зійшлися. Польське в Боровичах, радянське — за кілька кілометрів на захід у селі Навіз. Біля клуні, де засіли комітетники, стояв кулемет. Усі сільські активісти були озброєні. Як тільки комісар з білим прапором і польські офіцери почали сходитися, хтось із-за клуні почав стріляти з кулемета. Це й спровокувало бійню. Билися аж до четвертої ранку. Був сильний туман тієї ночі. Поляки в тумані почали відступати на Грузятин у бік станції Повурськ. Ми в копицях сіна тоді ночували. Попрокидалися раненько, аж бачимо: низенько над самою землею летять чотири літаки-кукурузники бомбити польське військо. Отака у нас вийшла зустріч на Другу Пречисту. Тепер щораз на свято згадуємо ту подію.

У бою під Боровичами Червона Армія втратила 99 чоловік. Їх поховали у братській могилі на кладовищі села Сокіл. Після війни на могилі спорудили обеліск. Прикметно, що в пам’яті місцевих жителів ті два дні жорстоких боїв не забулися навіть на тлі наступних воєнних років. Тут є народна пісня, що починається так:

Загиблі солдати Війська Польського були поховані в чотирьох могилах на полі, на північно-східній околиці села Навіз. Дві з них впорядковані тутешніми жителями дещо раніше. Ще одну, найбільшу, облаштували у вересні цього року. На печальні врочистості, які відбулися 22 вересня, в 70-ту роковину бою, прийшли мешканці села Навіз, гості з Луцька, консул Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку Анджей Кухарчук. Панахиду по вбитих відправили отці Віктор і Олександр з кафедрального костелу святих Петра і Павла в Луцьку та отець Анатолій — настоятель місцевого православного храму.

— Сімдесят років тому був такий само, як і сьогодні, теплий погожий день, — розповідає уродженка села Навіз, донедавна його сільський голова Людмила Клімішина. — На початку села, на мосту, як згадували свідки тих подій, Червону Армію з квітами, яблуками, подарунками зустрічали місцеві жителі. Був мітинг, на якому виступав комісар Койшман. Вони вже пройшли наше село, як побачили, що назустріч їм з Боровичів ідуть польські війська. Тоді комісар Койшман бере в руки білого прапора, сідає на танк і їде на мирні переговори. На жаль, загинув і він, і сотні воїнів з обох сторін. До речі, в цій могилі, яку сьогодні освятили, поховано більше ста польських солдатів і офіцерів. У двох інших — ще 55. Четверту могилу досі не знайдено. Думаю, нам вдасться це зробити. Між іншим, поле, де відбувся бій, після війни лише раз розорювалося. Я тоді саме головою колгоспу працювала. Змусив зробити це перший секретар обкому партії Леонід Палажченко, якого здивував великий масив цілини над дорогою. Лише один тракторист погодився вийти на це поле. Страшенно багато боєприпасів там знайшли: снарядів, мін, ящиків і кулеметних стрічок з патронами. Після цього механізатори навідріз відмовлялися тут працювати.

— Я пас гусей на цьому полі, — пригадує очевидець бою Яким Матвійчик. — Побачивши танкетку, вся дітвора побігла за нею під гору. Звичайно, відстали — на наше щастя. Бо комісара вбили. В танкетці пробили бака і підпалили. Після бою мій батько хоронив польських воїнів. Три могили знайшли. Десь є ще й четверта. Її теж треба знайти і впорядкувати.

Чому ж боровичани стріляли з кулемета по поляках? Це й досі хвилює мешканців села. Дехто вважає: бійці самооборони помітили, що поляки агресивно реагували на пропозицію комісара Койшмана здатися. До речі, так вони повелися перед тим і в Колках. Там теж були смерть і вогонь. А жорстока страта Трифона Будецького і його побратимів в Копиллі? Провокації з боку комітетників не могло бути. Вони розуміли, що цим ставлять під загрозу життя парламентерів і своє власне. Приходу ж Червоної Армії в Боровичах з нетерпіння чекали як комуністи, так і націоналісти. До речі, за деякими даними, в Колках у братській могилі поруч з комуністом Трифоном Будецьким та його товаришами поховані й члени ОУН. У ті дні вони разом були в загонах місцевої самооборони. Їх об’єднала ненависть до польської окупаційної влади, яка жорстоко гнобила українське населення.

Вчитель історії Колківської загальноосвітньої школи Юрій Литвинчук розповів, що серед розстріляних учасників Колківської першотравневої демонстрації 1935 року поруч з комуністами і комсомольцями були й члени ОУН. Це довго замовчувалось, як і спільні (ще з 1920-х років) дії комуністів Волині та націоналістів за визволення краю від польської окупації.

Згадуючи золотий вересень 1939 року, не можна не відзначити ту атмосферу загального духовного піднесення, яка панувало в містах і селах Волині. Тріумфальні арки, квіти, палкі промови про дружбу, свободу, рівність. Усе це було у вересні 1939-го. Прикро, що вже через кілька місяців багатьох волинян та галичан чекало гірке розчарування. На щойно визволених від польської окупації землях розпочалися масові репресії проти заможних селян, інтелігенції, членів ОУН, активістів «Просвіти», священиків. Тюрми Луцька, Ковеля, Володимира-Волинського були переповнені. В червні 1941 роки тисячі їх в’язнів розстріляли енкаведисти. Отже,   вересень 1939 року — це велика радість, а ще більше — розчарування. Та, попри все, він залишається золотим. Бо об’єднав Схід і Захід України, втілив мрію багатьох поколінь про єдину українську державу.

«Згадати події 21—22 вересня 1939 року, вшанувати полеглих у тому бою воїнів допомогла пошукова робота, яку проводить дослідницька організація «Сумління». Саме з її подачі, з ініціативи Луцької дієцезії римсько-католицької церкви та за сприяння Навізької сільської ради відбулося освячення нещодавно знайденої третьої могили з останками польських жовнірів. Шукають і четверту. Це данина волинян пам’яті тих, хто поліг у цій братовбивчій битві. Над могилою, де покояться тіла польських воїнів, 22 вересня вперше за 70 років прозвучала молитва. Римсько-католицькі і православні священики польською та українською мовами відспівали вбитих у тому бою.

Волинська область.