Скарби Сагайдачних...

Вважають, що село Княжичі Ямпільського району існує з часів Київської Русі. Деякі документи стверджують: саме тут була школа для дітей давньоукраїнських князів — княжичів (звідси й назва села), де їх навчали грамоти та військових премудростей. Значно пізніше, вже у XVІІ—XVІІІ століттях, цей край опинився під рукою лівобережних українських гетьманів. Ті надавали вільні землі переселенцям з Правобережжя, серед яких нерідко були й сім’ї з гучними прізвищами. Так з’явилися в Білці та Ямполі Дорошенки, у Чуйківці — Морозенки, а у Княжичах — Сагайдачні.

Звичайно, народжена у 1920-х Наталя (її, як і всіх Наталок у Княжичах називали зменшеним ім’ям — Тала) про це довідалася, коли виросла. А дитиною знала лише, що вона Сагайдачна, що в селі є ще кілька родин з таким прізвищем. В одній з них — хлопчик Павло. Сталося так, що саме з цим Павлусем пов’язаний у свідомості Наталки один з перших дитячих спогадів. У селі поставили для дітей гойдалку. Бешкетник Павло так високо злетів на ній, що не втримався і впав, і зламав собі там якусь кістку. Хтось побіг по дорослих, решта дітвори обступила хлопчика, що лежав на землі. Тала вразилася: так забився, а не плаче! Хоча він і на п’ять років від неї старший, та все-таки. Не втрималася, ніжно торкнулася Павлусевої щоки. І підліток, може, й сам не розуміючи чому — не гримнув на дівчисько, за хлоп’ячим звичаєм, не прогнав, а глянув на Талу здивованими очима...

Наталя пішла до школи, коли Павло закінчував семирічку. Потім поїхав до Узбекистану, працював слюсарем. Повернувся у 1941-му, мужній і красивий у свої 19, і, звісно, не звертав уваги на 13-річне дівча, яке проводжало його очима з-під чорних брівок, сховавшись за тином. А от коли із села, у серпні того самого року, Павла на фронт брали, Наталя не запам’ятала. Може, тому, що врізалась у пам’ять картина прощання з батьком, Антоном Арсентійовичем. Наказував дружині, Марії Павлівні, берегти себе і трьох дітей, а він обов’язково повернеться, тільки-но розправиться із загарбником.

Забігаючи наперед, скажемо: мужньо воював Антон Сагайдачний, не посоромив славного козацького роду. Свідчення тому — рясні разки нагород на грудях. Але... Повернувшись, виявив: не виконала його наказу дружина. Марія Павлівна теж була Сагайдачною, і теж не могла миритися із ворогом на своїй землі. І коли в довколишніх лісах з’явилися партизани, вважала за свій обов’язок не стояти осторонь їхньої боротьби. Та знайшовся зрадник. Гестапівці схопили партизанську помічницю, відвезли в Хутір-Михайлівський і стратили.

Нелегко довелося трьом діткам Сагайдачних у ті чорні дні. Ненависть до ворогів запеклася в Талчиному серці, ночами благала далекого батька, щоб помстився за смерть мами; пригадувала і Павла, який теж десь на фронті громить фашистів. Коли ж наші визволили Княжичі, 16-річна Наталка Сагайдачна пішла в колгосп.

— Робила все, що заставляли, що мали б чоловіки робити, та вони ж виконували важливішу роботу на фронтах, — пригадує нині Наталія Антонівна. — Гасло «Все для фронту, все для перемоги!» ми, 16-річні, сприймали тоді всім серцем, і в тому була висока, шляхетна суть.

Якось гримнула селом звістка: а ви чули, наш Павло Сагайдачний, Порфирія син — Герой Радянського Союзу! Он і радіо говорило, і районка надрукувала.

Так радісно забилося серце! І завмерло: ну, куди тобі, полільниці, до Героя? Та все ж, коли прошуміла весняна звістка про Перемогу, частенько на шлях виглядала. Невже не завітає в рідне село?

І він приїхав. У грудні 

1945-го. Ходив селом хмільний — не від вина, а від рідної говірки, від рідних облич, від усвідомлення, що пройшов усі кола пекла й опинився вдома. І в якийсь момент наткнувся щасливими очима на знайомий погляд. Сам не знав, що він врізався йому в свідомість ще тоді, біля дитячої гойдалки. Та невже це Тала? Ставна, чорнява красуня, з гордим поворотом голови, із очима, що пропікають душу. Саме таку в юнацьких снах — Сагайдачну! — він бачив, чекав.

Доля відвела їм тоді лише кілька тижнів. Павло мав їхати на навчання до військового училища. Коли прощалися, простягнув їй своє фото — молодий, усміхнений, із Золотою Зіркою на грудях. Той знімок, із 1946-го, Наталія Антонівна зберегла донині. Дозволяє подивитися на напис на звороті: «Сагайдачній Талі — від Сагайдачного Павла», і ще кілька ніжних фраз, від яких і досі дівочим рум’янцем паленіють щоки Наталії Антонівни. А її невдовзі, як тоді казали — «добровільно-примусово» — за комсомольською путівкою погнали на шахти Донбасу. Працювала прохідницею штреку на Ворошиловградщині (Луганщина). Зв’язок із Павлом перервався, він не знав її адреси, вона — його.

Минали роки. Повернулася в рідні краї. У вродливої, ще молодої Наталії Сагайдачної залицяльників вистачало. Відбивалася, лишившись наодинці, діставала знімок з отим «Талі — Павла», проте надія на зустріч з кожним місяцем танула. А час плинув! Вийшла заміж. Жили в Свесі. Народили й виховували двох доньок. Чоловік працював на насосному заводі, вона, вже Наталія Деркач, — головою профкому дубильного підприємства. Здобула повагу всього селища, до неї йшли за порадою, до її думок прислухалися. Здавалося, так триватиме й далі. Та чоловік захворів, помер, стала вдовою в неповних піввіку.

Віддавала себе дітям, громадській роботі. Про Павла, звісно, з газет знала, що за станом здоров’я облишив армію, живе в Сумах. Чувала, що й рідні Княжичі навідував, але ж вона — у Свесі, стежки не перетиналися.

І ось — 1979-й. Її обрали делегатом на триденну обласну профспілкову конференцію. Зійшла з вагона на сумському вокзалі, заспішила до виходу в місто. І раптом позаду: «Тало! Тало!». Озирнулася — якийсь незнайомий чоловік. «Тало, це ж я! Сагайдачний Павло».

І хитнувся під ногами перон, і хлюпнула із серця призабута ніжність. Завмерли обоє, лишившись удвох у цілім світі, у гарячій Сахарі велелюдного перону, після 33-річної розлуки.

Три дні конференції пронеслися, мов вихор. Затим були листи, короткі зустрічі. Павло Порфирович розповів, що поховав дружину, Ольгу Іванівну, втратив і єдиного сина, тільки й втіхи лишилося — онука. Вона теж переповіла своє життя, і окупацію, і поневіряння в Донбасі, і свої свеські будні. А 7 травня 1980-го, напередодні 35-річчя Перемоги, вони побралися. Наталка Деркач знову стала за паспортом тією, якою була і за походженням, і за суттю, і за своїм призначенням у житті — Сагайдачною...

— Він мене так любив, так жалів, — не стримує світлих сліз Наталія Антонівна. — Багато розповідав про ту свою війну. Так багато, часто і докладно, що ті спогади з часом стали і моїми, переживали їх удвох. Його бої на Західному, Центральному, Білоруському, 1-му Українському фронтах. Тяжка Львівсько-Сандомирська операція. Форсування Вісли, коли Павло, сержант, командир відділення розвідки артилеристів, здійснив кілька подвигів і був удостоєний звання Героя. І взяття Берліна... Він говорив про такі деталі, про які міг довіритися лише мені. Адже лише тепер ми дізнаємося справжню правду про ту війну. Так, в нелегкі, жорстокі часи довелося нам жити. Та все ж ми, Сагайдачні, крізь життя пройшли гідно та совісно, ніколи не робили ближнім зла, дбали про добро людей, рідної землі.

Про все дозволяє розпитувати Наталія Антонівна, але — не про кончину, не про похорон Павла Порфировича. Занадто ще свіжа і болюча рана. Та й чи згоїться? Ми лише тішимо себе: час, мовляв, лікує все. Не все... І хто б кинув докір цій жінці, якби замкнулася у своєму горі, пішла у спогади про минуле? Але вона — Сагайдачна, їй болить сьогодення, майбутнє свого народу, і вона готова йти зі своїми тривогами на люди.

— Не минуло і сорока днів по Павлу Порфировичу, як до нашого будиночка прийшли двоє молодиків. Продайте, кажуть, чоловікові ордени, добре заплатимо. Кажу, що віддала їх до обласного краєзнавчого музею, всі його 57 нагород; вони, кажу, належать не тільки Герою Сагайдачному, це слава нашої землі, нашого народу. А ті пройдисвіти кривляться: «Ти, бабка, глупая, продала бы награды, столько бы денег загребла!». Кажу, що ми, Сагайдачні, ніколи про гроші не дбали, у нас свої цінності — любов одне до одного, до землі своєї рідної, прагнення, аби кращим було довколишнє життя. Слухають мене, дивляться, мов на причинну, і очі такі порожні-порожні. Моторошно стало: звідки такі пустоцвіти, такі безбатченки беруться? Невже таких наша земля родить?

Думала, забудеться той візит. Але ж за тими приходьками навідалося ще двоє, вже старших, теж за нагородами. Вказала зайдам на двері. А за ними ще... Дехто навіть спекулював авторитетом сумської обласної газети, мовляв, редакція прислала нагороди купити. Не повірила Наталія Сагайдачна. Попросила нас написати, аби всі знали, що нагороди її чоловіка — у музеї, вони — для наступних поколінь, і брудним, загребущим рукам до них зась.

От і пишемо. Хоча знаємо, що безбатченкам ніколи не збагнути Сагайдачних. Не збагнуть вони, чому Наталія Сагайдачна і за тонни доларів не проміняє паперовий чотирикутничок — пожовкле фото з далекого 46-го року. Тим, у кого душа ще й досі з дерева не злізла, невтямки, що історія Вітчизни не продається. Безбатченки — завжди потенційні зрадники і ренегати; сьогоднішні — родичі того Юди, який у 1942 році видав гестапівцям Марію Сагайдачну. Безбатченки завжди готові продати рідну мову, рідну землю, рідну матір, якщо не відцуралися від неї до цього.

А Сагайдачні? Вони були, є і будуть сіллю нашої землі, стрижнем, на якому завжди триматимуться одвічні цінності — Любов, Добро, а отже, і Щастя.

...Разом з директором Сумського краєзнавчого музею Владиславом Терентьєвим та завідувачкою відділу Ніною Євтушенко обережно торкаємося орденів Героя Сагайдачного. За цими нагородами не лише дев’ять поранень і три контузії Павла Порфировича, не лише сотні смертей його бойових побратимів. За цими нагородами — і наша княжа слава, і слава козацька, і солдатська. За ними наша трагічна й героїчна історія, яка не продається. Прийде час і щезнуть безбатченки, зав’януть бур’яном на сонці перевертні й пройдисвіти. І залишаться прийдешнім поколінням українців справжні скарби — честь, гідність і пам’ять. Скарби Сагайдачних!..

Сумська область.