Якщо діти доносять на батьків, значить, це комусь потрібно

Але вищеописані події сталися у вересні 1932 року. Отож за законами того часу народилася інша історія. Історія про подвиг Павлика МОРОЗОВА!

Навіть у підлості є свої виміри. І зректися засудженого батька — ыне те саме, що написати на нього донос і запроторити до в’язниці. Це розуміли і в 30-ті роки. Але новій добі були потрібні нові герої. «Павлик не щадит никого... Попался отец — Павлик выдал его. Попался дед — Павлик выдал его... Павлика вырастила и воспитала пионерская организация. Из него рос недужий большевик», — писала «Пионерская правда». «Рівняйся на Павлика Морозова!» співали піонери. Його ім’я було записано під номером один до Книги пошани Всесоюзної піонерської організації. Про нього писали книги, поеми і навіть оперу. Йому ставили пам’ятники (один з яких, до речі, міг би стояти на Червоній площі), Ейзенштейн знімав фільм... Та попри це Павлика не любили. З усіх міфологізованих героїв радянської доби тільки він викликав таке суперечливе ставлення. І саме його ім’я стало синонімом найпідлішої зради. Та чи заслужено?

Для початку нагадаємо офіційну версію. Павло Морозов народився 14 листопада 1918 року в селі Герасимівка Туринського уїзду Тобольської губернії. Дав свідчення проти свого батька, голови сільради, який видавав липові посвідки засланим до Сибіру селянам, що вони є мешканцями села Герасимівки, і це давало тим змогу повернутися додому. За кілька місяців після суду і ув’язнення батька, Павлика разом з восьмирічним братом Федьком знайшли вбитими у лісі. В убивстві звинуватили їх діда Сергія, бабусю Ксенію, хрещеного батька Павла Арсенія Кулуканова (який доводився їм дядьком) і 19-річного двоюрідного брата Данила. Згідно з висновками суду, юний піонер Павлик Морозов сміливо викривав дії куркулів проти радянської влади. За що його й було вбито.

...Кілька років тому російський письменник Юрій Дружніков опублікував книгу «Доносчик 001, або Вознесіння Павлика Морозова», яка мала ефект розірваної бомби. За словами письменника, матеріали до цієї книги він почав збирати ще 1972 року. Зустрічався з матір’ю Павлика Тетяною, його молодшим братом Олексієм, односельчанами та однокласниками хлопчика. Вивчав архіви. Вже після перших бесід письменник зрозумів, що офіційна версія не відповідає реальним подіям.

Насправді Морозови були не росіянами, а білорусами. Прадід Павлика — Сергій Морозов брав участь в кількох військових кампаніях. За героїзм нагороджений шістьма орденами. Після відставки влаштувався наглядачем у в’язницю. Його син — Сергій Сергійович Морозов (дід Павлика) — працював у жандармерії. Одного дня йому випало супроводжувати до в’язниці рецидивістку Ксенію. Це було вже не перше ув’язнення Ксенії, досвідченої конокрадки... Проте кримінальні подвиги затьмарювала неабияка краса дівчини. Очевидно, то було кохання з першого погляду. Три роки Сергій Морозов чекав на звільнення своєї конокрадки. І навіть трохи (за хабар) прискорив його. Одразу після звільнення пара обвінчалася. Ця романтична історія могла б лягти в основу книги або фільму. Та їм судилася інша «слава».

Початок 20-го століття у царській Росії знаменувався масовим заселенням Сибіру. Столипінська реформа погнала сотні родин з України, Білорусії та південної Росії освоювати сибірську «цілину». Село Герасимівку 1906 року заснували 40 білоруських родин. Найстаршого з переселенців звали Герасимом (звідси й назва). Сергій та Ксенія перебралися в Герасимівку 26 жовтня 1910 року.

Батько Павлика — Трохим — був молодшим сином Сергія та Ксенії. Дружніков наводить спогади однокласниці Павлика Матрони Королькової: «Трохим був зростом високий, красивий. Тетяна міцна, гарної статури, риси обличчя правильні. Можна сказати, вона також була красивою». Трохим був старший за Тетяну на шість років. В минулому — червоний партизан. Нині — голова сільради. Одне слово, тесті віддавали Тетяну за Трохима з радістю. Молоді оселилися поруч зі свекром та свекрухою. Поставили хату. Сергій та Ксенія наділили подружжя землею та майном.

Чи було їхнє подружнє життя щасливим? Важко сказати. П’ять разів у Трохима і Тетяни народжувалися хлопчики. Григорій помер немовлям. Федора — вбито у восьмирічному віці разом з Павлом. Роман був на фронті, повернувся інвалідом, помер молодим. Олексія під час війни засудили як ворога народу на 10 років таборів. А Павлик — первісток. До речі, точну дату його народження безграмотна матір не запам’ятала. За різними документами, коли сталася трагедія, дитині було від 11 до 15 років. Юрій Дружніков наводить спогади двоюрідної сестри Тетяни Беркіної: «Матір вона була погана. Дітей хто завгодно підгодовував. У хаті бруд, одяг порваний, дірки не зашивала». Залишився запис і в блокноті тоді 25-річного журналіста газети «Восходы коммуны» Павла Соломеїна, автора найпершої книги про Павлика Морозова «В кулацькому гнізді», написаної за спеціальним розпорядженням Уральського обкому одразу по гарячих слідах: «Нечупара. В хаті брудно. Не прибирає. Це результат російської некультурності. За це не любив її Трохим, бив».

Але хоч би як там було, сім’я протрималася десять років. А потім Трохим знайшов собі нову дружину. Молодшу. Навіть відгуляли бучне весілля. Тетяна Морозова розповідала Дружнікову: «Зібрав Трохим речі в мішок і пішов. Приносив спочатку сало, а потім став пити, гуляти. Нінка, (Амосова — Авт.), ш... продажна, до нього сто разів заміж збігала. Її всі баби ненавиділи за те, що відбивала у них чоловіків». Як на ті часи вчинок Трохима був нечуваний. Залишити сім’ю з малими дітьми — означало приректи їх на голодну смерть. Тож, природно, Павлик, найстарший чоловік у сім’ї, поставився до батька як до зрадника. На його плечі лягла вся чоловіча робота: годувати коня і корову, вичищати хліви, заготовляти дрова...

Колишні свекор та свекруха від невістки також відвернулися. Після зради чоловіка вона наполягла на розмежуванні землі та майна. Зі слів брата Олексія, батько любив «тільки самого себе та горілку». «Дід з бабою також давно для нас були чужі. Ніколи нічим не пригостили, не приголубили. Онука свого Данилку дід у школу не пускав. Ми тільки й чули: «Без грамоти обійдешся. Господарем будеш, а цуценята Тетяни у тебе батраками».

Сім’я виживала, як могла. «Матір, темна жінка, дошкуляла чоловікові, як могла, коли він її кинув», — розповідала Дружнікову вчителька Павлика Зоя Кабіна. І коли випав шанс повернути чоловіка під страхом покарання, вона зі старшим сином вирішили це зробити. «Скажу так. Якби Трохим не пішов з сім’ї — ні доносу, ні вбивства не було б», — вважає однокласник Павлика Дмитро Прокопенко.

Та, власне, і «донос» Павлика Морозова полягав у тому, що він під час суду підтвердив слова матері про те, що справді бачив, як його батько за гроші писав липову посвідку. Ясна річ, бачити цього він не міг, бо на той час батько вже не жив з сім’єю. Викликає сумнів і сам факт складання цих посвідок. У суді фігурувала тільки одна. Мало того, згідно з датою, посвідку було написано вже тоді, коли Трохим добровільно пішов з посади голови сільради. А отже, його підпис уже не мав юридичної сили. Але перед Павликом стояв важкий вибір: підтвердити слова матері чи батька. Принаймні одного з двох довелося б назвати брехуном. Він став на бік матері. До речі, Трохим сина за це не засуджував. Як запевняли очевидці, під час суду Трохим заявив, що це дружина підбурювала Павлика. Очевидно, це розумів і суддя, який узагалі перервав хлопчика на півслові: «Замалий ще свідчити».

Перст долі: другорядна подія з підробкою документів набула розголосу. Історія про хлопчика, який написав донос на власного батька, набувала нових деталей. Так, підліток з неблагополучної сім’ї став відмінником, головою піонерського загону, захисником колгоспного устрою... Насправді піонером Павлик не був, бо на той час в Герасимівці взагалі не було піонерської організації. Так само, як і колгоспу. «Я вам правду скажу, — заявила однокласниця Павлика Матрона Королькова, справді перша голова піонерського загону в селі. — Поки Павлик не загинув, жодних піонерів і жодного піонерського загону у нас не було». Її слова підтверджували і вчителі хлопчика. Власне кажучи, і вищезгаданий журналіст Соломеїн, з легкої руки якого почалася всесоюзна героїзація хлопчика, писав у найпершій статті з Герасимівки: «Ні райком, ні райбюро дитячої комуністичної організації не знали Павлика». Так само мало Павлик знав і про революцію з контрреволюцією, і про здобутки Жовтня. На той час Герасимівка була глухим селом. Найближчий населений пункт Товда — за 120 км. Тільки з другої спроби в селі вдалося відкрити школу. Перша вчителька просто втекла.

Відмінником Павлик також не був. Він тричі йшов у перший клас. На третій рік його нарешті перевели до другого класу, бо навчився читати по складах. Учителька згадувала, що Павлик говорив білорусько-російським суржиком, і його часто було важко зрозуміти. Він грав у карти на гроші, співав блатні пісні і курив цигарки, ходив брудний і в обдертому одязі. Але не поспішайте вішати нові ярлики. Ця доросла дитина їздила в ліс по дрова, орала, здавала продрозверстки... Він справді погано вчився, але не тому, що не хотів, а тому, що не мав часу. Йому треба було працювати, щоб прогодувати залишену батьком багатодітну сім’ю. Його вчителька Ісакова згадувала: «Він дуже прагнув вчитися, брав у мене книги, тільки читати йому не було коли, він і уроки через роботу в полі чи по господарству часто пропускав. Потім намагався наздогнати, встигав непогано, ще й маму свою грамоті навчав»... Власне, і того дня, коли сталася трагедія, Павлик з братом були не в школі, а в лісі. Збирали журавлину.

За спогадами однокласників Юрій Дружніков описує Павлика як мстивого і неврівноваженого підлітка, який зумисно підслуховував і доносив на своїх рідних і сусідів. Проте за обставин, в яких опинився хлопчик, навіть дорослому навряд чи вдалося б залишатися врівноваженим. Щодо доносів — то це окрема тема.

Після суду на Павлика звалилася несподівана слава. Рідня і сусіди від Тетяни і дітей відвернулися. Натомість представники нової влади ставилися до Павлика приязно. Героїзація хлопчика розпочалася. А отже, він мусить своїми вчинками підтверджувати, що в герої його обрали недаремно. І він підтверджував. Принаймні так писали в газетах. Щоправда, пізніше двоюрідний брат Павлика Іван Потупчак заявив: «Серйозно можна казати тільки про донос Павлика на батька, а решту йому додали пізніше для краси».

«Морозов Павло лежав від дороги на відстані 10 метрів, головою у східний бік. На голову надягнуто червоний мішок. Павлу було завдано смертельного удару у живіт. Другий удар завдано в груди біля серця, під яким знаходилися розсипані ягоди журавлини. Біля Павла стояв кошик, другий відкинуто вбік. Сорочка його у двох місцях розірвана, на спині кривава багрова пляма. Колір волосся — русий, обличчя біле, очі блакитні, рот закритий. В ногах дві берези. Труп Федора Морозова — за п’ятнадцять метрів від Павла у болоті і дрібному осичині. Федору було завдано удару у ліву скроню, права щока забруднена кров’ю. Ножем завдано смертельного удару в живіт вище пупка, куди вийшли кишки, а також розрізано руку ножем до кістки». Це — акт огляду трупів, складений дільничим міліціонером Яковом Титовим. Експертизи трупів не робили. Дітей поховали ще до приїзду в село слідчої комісії. До речі, те, що діти зникли, першим помітив їхній дід Сергій, який і розпочав пошуки через два дні після того, як хлопчики пішли до лісу. Матір Тетяна в день трагедії поїхала в Товду продавати зарізане теля, залишивши дітей на старшого Павлика. А коли повернулася додому, чомусь не звернула увагу, що хлопчики вдома не ночували. А може, це було звичним... У селі Сергія Морозова причетним до трагедії не вважали. Так, він справді був злий на невістку і недолюблював онука, особливо після того, як Трохима ув’язнили. Проте очевидці запевняли, що дід сам привіз у село міліціонера Тітова, щоб той розпочав розшук його онуків.

У справі Павлика було заарештовано близько десяти осіб. Підозрювали навіть Тетяну. Зрештою, на лаві підсудних залишилося четверо. Дід з бабою, Данило Морозов (той само, якого нібито не пускали в школу, але який, за свідченнями вчительки, вчився на відміну від Павлика добре) і дядько Арсеній Кулуканов. Підставою для арешту стали знайдений у Сергія Морозова господарський ніж (із закривавленим лезом) і замочений скривавлений одяг Данила. Дарма затримані пояснювали, що і ніж, і одяг були закривавлені, коли вони допомагали Тетяні різати те саме теля, яке вона возила продавати.

Під час слідства Сергій Морозов заперечував не тільки свою провину, а й провину всіх його затриманих родичів. Тетяна Морозова розповідала Дружнікову: «Ще перед арештом його побили до півсмерті. В ОГПУ їх також били, ось вони й зізналися». Або «Дід на суді заявив: «Панове судді, мене допитували — п’ятнадцять наганів лежало на столі. Били рукоятками до півсмерті». Соломеїн описував суд так: «Морозов не був схожий сам на себе. Говорив тихо. То зізнавався в усьому, то починав відпиратися. На запитання відповідав плутано. Морщився, істерично махав рукою: «Мені тепер все одно... Судіть скоріше». Першим «потрібні» свідчення почав давати наймолодший Данило. Врешті, щоб урятувати онука, дід узяв усю провину на себе.

Юрій Дружніков висуває свої версії, хто насправді був замовником і виконавцем подвійного вбивства. В його книзі фігурують прізвища представників місцевої влади. На доказ своєї версії він наводить наслідки політичного процесу. Показовий суд над куркулями став підставою для проведення масових репресій у селі та створення колгоспу. Проте очевидних доказів причетності названих у книзі осіб немає. Врешті, убивцею міг бути навіть утікач-каторжник...

1931 року Трохима було засуджено до 10 років позбавлення волі за те, що він «дружив з куркулями, приховував їх господарство від податку і після виходу зі складу сільради сприяв втечі спецпереселенців шляхом продажу документів». За одними джерелами Трохима було розстріляно в таборі 1932 року. За іншими, він брав участь в будівництві Біломорканалу, відсидів три роки, повернувся додому з орденом за ударну працю, потім оселився в Тюмені.

Діда, бабу, дядька і двоюрідного брата Павлика і Феді засудили за статтею 58.8 «Скоєння терористичних актів, спрямованих проти представників радянської влади або діячів революції робітничих і селянських організацій». За одними даними, усіх чотирьох було розстріляно. За іншими, розстріляли тільки Данила та Арсенія Кулуканова, Сергій і Ксенія Морозова померли у в’язниці. За третіми — Данило розстрілу уникнув. За «допомогу, надану радянській владі», його відправили в табір на лісоповал довічно...

Щодо Тетяни, то вона з рідних місць виїхала. Їздила по Радянському Союзу, розповідаючи про свого Павлика.

На знімках цей портрет зроблено вже після смерті хлопчика. На ньому Павлик виглядає старшим. На грудях — піонерський галстук; це єдине прижиттєве фото Павлика. Він — серед однокласників (посередині у кепці); пам’ятник Павлику Морозову в селі Герасимівка; Тетяна Морозова (на знімку праворуч) — почесний гість Артеку. 1952 р.