Справжня Терра Героїка

Якщо вам колись пощастить побувати у Маньківці, що на Черкащині, ви не побачите ані старовинного замку, ані двох панських палаців, ані чотирьох древніх церков, ані монастиря. Але усе це тут було. Чому місто, яке у сімнадцятому сторіччі вважалося одним із найбільших в Україні, безслідно втратило усі свої пам’ятки? Можливо, причина у тому, що через Маньківку у той час пролягав південний шлях. Тож його не обминула жодна війна, жодне повстання.

Лише вдумайтеся: на Маньківку 45 разів нападали татари. Варто було магнату Калиновському 1609 року збудувати тут замок, як починаються безперервні повстання його козаків. Війна 1648—1654 років прославила Уманський полк, до якого входила маньківська сотня, що налічувала 251 чоловіка. Не раз командував цим полком легендарний Іван Богун. Після повернення поляків козацькі гетьмани укладали союзи з татарами, щоб воювати проти шляхти. Один із таких союзів, укладений Петром Дорошенком, обернувся трагедією для Маньківки. Місцевий краєзнавець М. Осьмуха стверджував, що у кінці шістнадцятого та у сімнадцятому столітті селяни, рятуючись від татар, спорудили цілу систему підземних ходів. Навколо міста стояли чотири сторожові вежі, на яких постійно чатували дозорці. «На випадок небезпеки вони запалювали смолу, клали курище. Цим сповіщали, що до Маньківки наближаються вороги», — писав краєзнавець у статті «Підземні ходи Маньківки». Автор додає, що ходи беруть свій початок від річки Маньківки, де був глибокий яр, а далі — правічний ліс. Там і переховувалися селяни від набігів, але не завжди це їх рятувало.

Так, 1674 року татари зрадили Дорошенка і, прорвавшись на українські землі, почали грабунок. Маньківка із замком, палацами, монастирем і церквами була знищена дощенту. Ті, хто вцілів, утекли на Лівобережжя, і там почали нове життя. Чи не тому на карті України аж вісім Маньківок? Лише через півстоліття на маньківське згарище повернуться люди, але колишньої величі місто собі вже не поверне ніколи. Адже за часів Калиновського тут жило майже п’ять тисяч осіб, тоді як Києв тоді налічував десь,  п’ятнадцять тисяч мешканців. Тож Маньківка у сімнадцятому столітті вважалася великим містом з багатьма вулицями, крамницями, що їх тримали євреї та вірмени. Проте і нові поселенці не зганьбили пам’ять предків. У вісімнадцятому сторіччі Маньківщина стала осередком гайдамацького руху та Коліївщини. Це тоді дорога від Умані до Львова була обставлена шибеницями з повішеними повстанцями. Це тоді сотні селян загинули в тортурах.

Тому у цьому містечку доводиться ставати історичним детективом, щоб оцінити, як багато втрачено. Однак не варто забувати: причина того, що жодних будівель, які нагадували б про минуле, не залишилося, — безперервні війни, повстання, напади татар. Тому справжній скарб Маньківки — не палаци та замки, а люди, які впродовж століть боролися за своє місто. Сьогодні Маньківка — типовий районний центр, з три- і п’ятиповерховими будинками на головних вулицях — Леніна і Шевченка, парком, у якому стоять пам’ятники воїнам, що загинули під час Другої світової війни, в Афганістані та жертвам Чорнобиля. Однак завдяки одній людині мені вдалося відкрити іншу Маньківку, ту, якою вона була у сімнадцятому сторіччі. Це Леонід Антонович Таран — пенсіонер, колишній учитель історії, краєзнавець, і, до речі, передплатник нашої газети. Він з радістю не лише розповів про історію свого міста, а й погодився показати, що залишилося від Маньківки сімнадцятого сторіччя.

Передусім мене цікавив замок Калиновського. 1654 року через Маньківку проїжджав Антіохійський патріарх Макарій зі своїм сином Павлом Алеппським. Останній потім описав ту подорож. Про замок Калиновського він писав так: «Палати являють собою фортецю на вершині високого пагорба; круг них великий рів і дерев’яна стіна: зовнішня зв’язана із кілків проти нападу кінноти, а друга, внутрішня, суцільна. Перед брамою стоять великі гармати, а над брамними стовпами з обох боків малі гармати. По окружності фортеці зведено міцні дерев’яні вежі. Посеред двору є просторий майдан, у передній стороні якого височить чудова будівля — палац, весь із міцного вогнетривкого дерева, гладенько обтесаного з чотирьох боків, відполірованого і геть суцільного, так що непомітні склейки, а подумаєш, що весь дім чи стіна з одного шматка удовжину і вширину». Крім цього, Павло Алепський пише, що у палаці було безліч кімнат, поблизу розташовувалися великі конюшні.

Сьогодні на місці замку Калиновського стоїть звичайна п’ятиповерхівка. Леонід Антонович розповів, що її зводили військові у радянські часи: «Вони усе тут огородили, і на що наштовхувалися, коли рили яму для фундаменту, можемо лише здогадуватися. Бо прохід на будівництво був заборонений. У нас тоді деякі дівчата вийшли заміж за військових, от і дізналися від чоловіків, що як копали, то знайшли ризи, золоті ланцюжки, хрестики. Тобто усе, що, очевидно, належало церкві, яка була поруч із замком». Нині на першому поверсі будинку — магазин, у дворі — стояки для сушіння білизни, дитячий майданчик. Ніщо, жодна табличка не нагадує про те, що колись тут був замок. Так само немає у місті й пам’ятника полеглим у повстаннях і війнах селянам і козакам. Більше того, немає навіть краєзнавчого музею, де уся ця інформація могла б зберігатися. Добре, що мені вдалося зустріти Леоніда Антоновича, який розповів про минуле Маньківки. Але ж далеко не кожному мандрівникові пощастить познайомитися з цим краєзнавцем. А історія, як примхлива квітка:  якщо за нею не доглядати, то зникне з лиця землі, і тисячі подвигів кануть у небуття.

На знімку: саме тут у сімнадцятому сторіччі стояв палац Калиновського.