Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

Письменник, громадський і державний діяч. Академік НАНУ (з 1978-го).

У 1938 році Олесь Гончар став студентом Харківського університету. З початком Другої світової війни третьокурсником добровольцем пішов на фронт (був двічі поранений). Нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня та трьома медалями «За відвагу».

З 1945-го — студент Дніпропетровського університету, з 1946-го — аспірант Інституту літератури УРСР (Київ).

Визнання до Олеся Гончара-письменника прийшло після публікації його першого масштабного прозового твору «Прапороносці» (1946—1948). За життя автора трилогія була перекладена на основні мови світу (витримала понад 110 закордонних видань).

У 1959-му очолив правління Спілки письменників УРСР (до 1971-го). У 1959—1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.

Депутат Верховної Ради СРСР (1962—1979).

О. Гончар у 1962-му одержав новозасновану Державну премію УРСР імені Т.Г. Шевченка за роман «Людина і зброя». Наступного року побачила світ «Тронка» (1963), відзначена Ленінською премією у 1964 році.

У 1973-му письменник очолив Український республіканський комітет захисту миру (член Всесвітньої Ради Миру).

У жовтні 1990-го Олесь Гончар на знак солідарності зі студентськими протестами вийшов із КПРС, в якій перебував з 1946 року.

З 1992-го — почесний доктор Альбертського університету (Канада). Після відродження незалежності України брав активну участь у громадському та політичному житті держави. Зокрема, вітав створення РУХу, був серед ініціаторів заснування Товариства української мови, обирався депутатом Верховної Ради України І — демократичного — скликання (1990—1994).

14 липня 1995 року Олесь Гончар помер (похований на Байковому кладовищі в Києві).

Він — Герой Соціалістичної Праці (1978), Герой України (посмертно, 2005), удостоєний міжнародних відзнак.

Основні книжки Олеся Гончара: «Прапороносці» («Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага», 1946—1948), «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Бригантина» (1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), «Письменницькі роздуми» (1980), «Фронтові поезії» (1985), «Далекі вогнища» (1986), «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження» (1991) (у щоденниках Олесь Гончар визначив як найдорожчі для нього «Тронку», «Собор» і «Твою зорю», коли йшлося про майбутні перевидання його книжок, казав ще про новели та повість «Спогад про океан»).

Коли Олесь Гончар уже був на вершині літературної і суспільної слави та популярності й у черговий раз подавав «нагору» автобіографію, Микола Підгорний (тоді — перший секретар ЦК КПУ (Центрального Комітету Комуністичної партії України), ознайомившись із написаним, сказав йому: «Про полон викресли!» (від липня 1942-го по вересень 1943-го червоноармієць О. Гончар перебував у німецькому полоні).

До речі, звернімо увагу на ситуацію: очільник УРСР власноруч контролює процес «творення біографії» провідного прозаїка України — голови правління Спілки письменників, майбутнього депутата Верховної Ради СРСР. Згідно з тодішніми компартійними традиціями й канонами — все правильно, адже глава українського ЦК прямо й безпосередньо відповідав за другу (після Російської Федерації) республіку СРСР, зокрема, й за стан справ у галузі культури. Але, з другого боку, це відвертий тиск на митця, котрий прагне мати об’єктивний виклад свого життєпису, ґрунтований на документах.

Унаслідок таких корективів склалася офіційна біографія письменника, котра найчастіше починається так: «...народився 3 квітня 1918 року у слободі Суха (тепер Кобеляцького району) Полтавської області в сім’ї робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів...».

І за інерцією мало хто звертав увагу, наприклад, на те, що у віддаленій слободі не могло бути ніяких у прийнятому розумінні робітників (хоча батьки письменника й справді були ними, але не в полтавському селі, а в передмісті Катеринослава (нині Дніпропетровська).

І батько Терентій Сидорович мав власне прізвище — Біличенко, а не Гончар, як ідеться в офіційному зразку вивіреного й відредагованого життєпису автора «Прапороносців».

Не так давно дніпропетровські архівісти виявили документ — запис у метричній книжці Покровської церкви села Кам’янка Новомосковського повіту Катеринославської губернії (нині це територія Амур-Нижньодніпровського району міста Дніпропетровська) про народження в «селян Терентія Сидоровича Біличенка та його законної дружини Тетяни» 29 березня (11 квітня за новим стилем) 1918 року дитини чоловічої статі, хрещеної у квітні 1918 року, на ім’я Олександр.

Віднайдений документ — перший, що правдиво фіксує початок життя О. Гончара (тоді Олександра Біличенка). За свідченням старшої сестри письменника — Олександри Терентіївни Біличенко, 3 квітня як нинішній офіційний день народження Олеся Гончара, з’явилося після усного підтвердження його батьком (між іншим, нині налічується декілька біографій, написаних рукою О. Гончара і які досить суттєво відрізняються одна від одної).

Загадка місця та часу народження примушувала Олеся Гончара не раз повертатися до весни 1918 року. Зауважимо, що кінець березня—початок квітня 1918-го — пам’ятний період у вітчизняній історії: в ті дні війська УНР (Української народної республіки) оволоділи Катеринославом (більшовики відкотилися на Донбас і далі до Таганрога, на територію Російської Радянської Федерації).

Отже, автор «Прапороносців» та «Собору» народився в незалежній Україні, а прожив життя, зрозуміло, в УРСР.

Коли виникла ця проблема з прізвищем, часом і місцем народження, письменник вважав, що треба триматися офіційного варіанта — слобода Суха Полтавської області й 3 квітня. Проте під час зустрічей з родичами (особливо старшою сестрою Шурою) знову й знову виникала розповідь, що майбутній письменник таки з’явився на світ у Катеринославському передмісті.

Турбували письменника й дослідники.

Відповідаючи С. Завгородньому у Дніпропетровськ, письменник уточнював: «Суха чи Ломівка? Де народилось дитя? Уже й раніше виникали ці запитання, надто ж серед «родинних дослідників». Найкраще було б запитати маму, але вона, на жаль, уже не скаже. З дитинства запам’яталася розповідь, що приїхала мама в Суху до батьків «на побивку» і тут народила. Одночасно існувала й версія Ломівки. Чи має це якесь істотне значення? Навряд. Важливо, що письменник узяв мамине прізвище, яке є також і прізвищем дорогих йому дідуся та бабусі. Зрештою, матері наші тут мають бути урівнені у правах із батьками — хіба ні? Так чи інакше, але оскільки Суха значиться в метриках і це давно вже ввійшло до шкільних підручників та енциклопедій, то чи варто нині до цього повертатись. Сенсаційний присмак нічого не додає до суті справи. Інша річ, що рід Біличенків цим ніскільки не применшується, з тих же дитячих літ, пригадую, жило в душі почуття гордості, що «дід Білий» (чи, може, й прадід) лоцманував на Дніпрі, ходив через пороги, як і личить натурі козацькій... А батько Терентій Сидорович повернувся з війни з Георгієм, про що свідчить єдине фото, яке збереглося від тих часів (точніше, батько письменника мав два Георгіївські хрести. Це означає, що він міг мати звання молодшого унтер-офіцера. Давній знімок не дає змоги визначити кількість личок на погонах. — В.А.).

Коротше кажучи, я за те, щоб «не кривдити» Суху, дотримуватись метрики й не збивати школярів з пантелику, хоча й родинні перекази, звичайно, мають право на існування».

Отже, ніби О. Гончар поставив остаточну крапку — Суха! Усе-таки в останні дні життя письменник вкотре повернувся до проблеми «Суха чи Ломівка?» й не віддав перевагу жодній — зробив філософський висновок: «І звідтам, і звідтам».

Ця невизначеність і сумніви дали підстави одній із дослідниць твердити, що Олесь Гончар був ображений на Біличенків, мовляв, за живого батька син — сирота, живе в бабусі... Але коли уважно читати тексти, то для таких висновків, гадаємо, підстав немає.

«Коли я вже студентом приїхав до батька в гості, він мною явно гордився, я подарував йому свою курсову роботу (відбиток) з «Наукових записок ХДУ», і він у ту роботу уважно вчитувався, розмовляв зі мною, як з дорослим, про серйозні речі, казав щось іронічно-застережливе,.. і то була наша остання зустріч...» (О. Гончар «Щоденники», т. 3, стор. 577).

Є суттєве уточнення цього тексту: «...пригадую, як у Сухівській сільраді метрика з прізвищем Біличенка змушена була поступитися іншій, тут же скомпонованій, довідці з прізвищем маминим та дідусево-бабусиним (це коли я збирав уже документи для технікуму і треба було все між собою узгодити), так воно й пішло... Знаю, що тато аж заплакав, коли побачив першу мою друковану працю, але не з його прізвищем...» (О. Гончар «Щоденники», т. 2, стор. 422).

Комусь з читачів (і це природно) можуть здатися несуттєвими ці скрупульозності щодо документальної основи життєпису Олеся Гончара. Проте річ у тім, що саме в біографіях часто ховаються найважливіші мотивації чи пояснення не тільки вчинків митців, а й змісту чи художніх особливостей їхніх творів. Зрозуміло, що біографії не беруться відірвано від суспільного життя, врешті, історії чи сьогодення країни.

Якщо світоглядні концепції Ю. Шевельова будувалися в рамках системи координат: особистість — Україна — світ, то О. Гончара: особистість — Україна — знову Україна. Українськість Ю. Шевельова — поняття винятково раціональне (розсудливе ставлення до реальності. І тому непохитне!). А патріотизм О. Гончара ґрунтований на почутті відданості рідній землі, своєму народові, одвічній ідеї української державності. О. Гончар не міг жити поза Батьківщиною. Він свідомо пов’язав своє життя з батьківським краєм й повною мірою розділив драматичну долю свого народу, котрий останні два століття історії існував як колонія (після падіння Гетьманату — від 1782 року) Російської імперії, а потім як складова частина (юридично — формально  автономна) тоталітарного СРСР — дежави з мілітарними пріоритетами, на реалізацію котрих був спрямований весь народно-господарський компекс, що, звісно, не сприяло підвищенню рівня життя народу, цивілізованому розвитку гуманітарної сфери суспільства..

Статус О. Гончара як письменника був визначений рамками ленінської праці «Партійна організація і партійна література», де однозначно стверджувалося, що «литературное дело должно стать частью общепролетарского дела, «колесиком и винтиком» одного-единого, великого социал-демократического механизма, приводимого в движение всем сознательным авангардом всего рабочего класса», «литераторы должны войти непременно в партийные организации,.. за всей этой работой должен следить организованный социалистический пролетариат». У кінці названої праці вождь запевняв, що більшовики «переварят» всіх «непоследовательных людей» (як переварив (перестріляв!) своїх опонентів Й. Сталін, знає весь світ).

Після смерті кремлівського диктатора настали радикальні зміни в житті СРСР, тому автор трилогії «Прапороносці» використав «пом’якшення» суспільного клімату і вносив зміни у тексти своїх творів. Останнє, 12-томне, зібрання творів О. Гончара знайомить читачів з осучасненою версією «Прапороносців», здається, повністю деідеологізованою.

Зрозуміло, що коли б письменник жив у демократичній державі, був незалежним митцем, у нього не було б потреби коригувати написане відповідно до політичної кон’юнктури.

Ю. Шевельов, залишивши СРСР, зміг творчо працювати в зовсім інших суспільних умовах. Переживши жахи перших років своєї еміграції, він одержав можливість повністю віддатися улюбленій справі свого життя – науці, й піднятися на її світові вершини.

Єдине, в чому були рівними Вчитель і Учень, то це в тому, що вони свідомо зробили свій вибір: один виїхав на історичну батьківщину в Німеччину, другий залишився в батьківському краї...

«Сталінщина страшніша за Сталіна. Вона живучіша. Вона войовнича, агресивна й сьогодні, — записав у «Щоденнику» О. Гончар 24 вересня 1988 року. — Бюрократи — а їх легіони! — саботують новий курс, саботують цинічно, відверто. Ось чому не вдається нічого зробити у вирішенні національних проблем, поліпшити становище з мовою... Трагедія України триває. Увечері знов канонада за дамбою: мафіозі полюють. Здається, дострілюють останніх птахів на планеті — кожен постріл шматує душу» (письменник мешкав у Кончі-Озерній — передмісті Києва, котру сьогоднішні сановні можновладці та їхні прибічники по-варварськи знищують, нехтуючи не лише чинні вітчизняне та міжнародне законодавства, а й норми людського співжиття).

Ось чому автор так педантично прагне бути точним у відтворенні документальної основи життєписів Ю. Шевельова та О. Гончара — підвалини їхніх белетризованих біографій.

Автор «Прапороносців» та «Собору» всім серцем любив своїх батьків, не віддаючи нікому переваги, а тим паче не несучи у своїй душі проти них зла.

Історія родин Біличенків та Гончарів досить складна.

Зовсім юною дівчиною Тетяна Гончар потрапила до Катеринослава (це найближче до її полтавського села індустріальне місто). Служила нянькою, потім тяжко працювала на заводі, де підірвала своє здоров’я. Невдовзі захворіла й узимку 1920 року померла. Терентій Біличенко зійшовся з її двоюрідною сестрою Єфросинією Каленик. У новій сім’ї народилися двоє синів, котрі загинули в роки війни. Дідусь та бабуся — Гаврило та Єфросинія Гончарі, не могли спокійно дивитися, як страждає їхній онук, й, узявши його до себе погостювати весною 1921 року, в Катеринослав не повернули. Значну роль у житті юного Олександра зіграв його дядько по матері — Яків Гончар (комуніст, працював головою сільради), котрий по-батьківські турбувався про племінника. Був таким уважним, що дехто з односельців вважав його прийомним батьком О. Гончара.

У Сухій майбутній письменник навчався в початковій школі. Закінчив Бреусівську семирічку й із 1931 року працював у Козельщинській районній газеті «Розгорнутим фронтом».

Потяг до літературної творчості помітив один із його шкільних вчителів (був знайомий з відомим російським письменником О. Серафімовичем), котрий і дав майбутньому письменнику нове ім’я Олесь.

1933 року Олесь Гончар вирушив до тодішньої столиці УРСР — Харкова, де за комсомольською рекомендацією став учнем Українського комуністичного технікуму журналістики імені М. Островського.

(У наступній публікації йтиметься про початок літературного шляху автора «Прапороносців», про який він чомусь не любив згадувати і гостро негативно реагував на сучасні передруки віднайдених оповідань та нарисів 30-х років. У Харкові Олесь Гончар зустрівся з Юрієм Шевельовим, без впливу якого, на моє переконання, вітчизняна література не мала б талановитого прозаїка, а українська громада — відданого патріота).