Анти — чумаки пустелі Сахари

Сахара — найбільша у світі пустеля площею понад 9 мільйонів 65 тисяч квадратних кілометрів, яка розташовується на території 11 країн Африки: Алжиру, Єгипту, Західної Сахари, Лівії, Мавританії, Малі, Марокко, Нігеру, Судану, Тунісу, Чаду.

Як стверджують геологи, наприкінці останнього льодовикого періоду (ХІІ—Х тис. до н. е.) пустеля Сахара була такою, як нині (мал. 1). Але приблизно з Х тисячоліття до н. е. клімат її різко змінився і перетворив цю територію на савану.

Тут з’явилися озера і річки. Розквітли субтропічні рослини. У фауні тогочасної Сахари були такі великі тварини субтропіків, як жирафи, слони, носороги, гіпопотами.

У річках водилися близько 30 видів великих риб довжиною до 2 метрів, а також крокодили. (Останні представники крокодилячого племені Сахари і нині живуть в невеликому водоймищі в Хог-Гарі на краю пустелі.)

Зміна клімату спонукала людей, які мешкали в долині Нілу, до переселення в оази Сахари. Ці переселенці залишили тисячі малюнків на скелях пустелі із зображеннями тварин, які насолоджувалися життям в тамтешній савані (мал. 2).

Проте починаючи приблизно з 5300-х по 3500 роки до н. е. мусонні дощі поступово зменшуються, а згодом і припиняються взагалі. Квітуча савана знову перетворюється на пустелю, в якій нині щорічно спостерігається близько 160 тисяч міражів із зображеннями картин із життя субтропічної Сахари.

Можливо, це видається містикою, але тамтешні мешканці переконані, що сахарські міражі дзеркально відображають минуле життя Великої пустелі. Вони є стаціонарними і рухливими, вертикальними і горизонтальними. Сучасні жителі Сахари склали навіть спеціальні карти караванних шляхів, де зазвичай з’являються міражі гір, оазів, пальмових гаїв, колодязів тощо...

Кінець «ери дощів» в Сахарі збігається з поверненням людей на свої вихідні позиції, в долину річки Ніл, та початком «епохи фараонів».

Вчені й досі сперечаються щодо темпів «засушення» Сахари. Одні кажуть, що цей процес завершився ще в ІІІ тисячолітті до н. е. Інші вважають, що Сахара остаточно перетворилася на пустелю приблизно у VІІ столітті до н. е.

Є розбіжності і в оцінці шляхів розселення людей та культурно-цивілізаційних впливів у ті часи.

Скажімо, нільська версія розселення і повернення людей із Сахари була поставлена під сумнів знахідкою в 1962 році італійським вченим Ф. Морі муміфікованого трупа дитини (5500 роки до н. е.) на півночі від сахарського нагір’я Тибесті. Ця дитяча мумія була знайдена у скелі, на якій було зображено дивний малюнок, який і досі не можуть розтлумачити.

Ясно лише одне: враховуючи, що стародавні єгиптяни почали муміфікувати померлих лише з початком «епохи фараонів» (ІІІ тис. до н. е.), ймовірно, що саме пустеля Сахара могла стати місцем зародження релігійних культів, міфів і традицій Стародавнього Єгипту. 

Як ми переконалися раніше, на величезній території африканської пустелі Сахари люди жили щонайменше з ХІІ—Х тисячоліть до н. е. Проте з усіх цивілізацій Сахари нас найбільше цікавить самобутня цивілізація одного з біблійних народів моря, який увійшов в історію під іменем гараманти.

За свідченням цілого шерегу античних авторів (Тацита, Теофраста, Страбона, Вергілія, Плінія Старшого, Птолемея), гараманти понад 2 тисячі років (ХІV ст. до н. е. — VІІ ст. н. е.) домінували від середземноморського узбережжя Лівії (так тоді називалася вся Північна Африка) аж до населених негроїдним людом країн Судану.

Як зазначає російський автор С. Козлов, чимало дослідників вважають (і він з ними погоджується), що суфікс «ант» в імені цього народу свідчить про його пеласгічне походження.

Російський історик А. Чертков писав (1855 р.), що пеласги проживали у ІІІ—ІІ тисячоліттях до н. е. на території Греції (до греків. — В.Б.). А сучасні українські дослідники П. Гарачук та О. Губко додають, що вихідці з України (Еллада №1) — пеласги проживали не тільки на території Греції (Еллада №2), а й на Близькому Сході.

Зокрема, пеласги мешкали в Палестині, якій, власне, і дали її нинішню назву. Зі свого боку зауважимо: чимало вчених не мають сумнівів, що в пеласгів була ще одна назва — лелеги.

І ще один факт, який, на перший погляд, видається досить несподіваним.

Історики одностайні у своєму твердженні, що анти — це давньоукраїнське плем’я, яке проживало в басейні українських річок Дністер і Буг (Черняхівська археологічна культура, ІІ—І тис. до н. е.).

Отже, виходить, що північноафриканські гараманти (столицею яких було місто Гарама) походять з родини лелегів/пеласгів. Прабатьківщиною останніх була територія сучасної України, де в ті само історичні часи проживали їхні родичі, що звалися просто — анти.

І, напевно, цивілізація антів була не з найгірших у світовій історії людства, якщо з давніх-давен люди захоплюються античним світом, його матеріальною та духовною культурою і мистецтвом!

Про спорідненість антів української Еллади (Сабатинівська культура Трипільської цивілізації та Черняхівська археологічна культура), антів грецької Еллади (Крито-мікенська цивілізація) та антів Сахари (гарамантів) свідчать хоча б спільні культи Бога Аполлона та Богині Артеміди.

Наприклад, якщо подивитися на статую Богині Артеміди Ефесії (багатогрудої), яка зберігається в Археологічному музеї Тріполі (Лівія), то можна переконатися в її українських (елліністичних) рисах обличчя (мал. 3).

Це, зрештою, і не дивно, оскільки культ богів-близнюків Аполлона і Артеміди був принесений у Спарту у ІІ тисячолітті до н. е. дорійцями (Сабатинівська культура Трипільської цивілізації) з української Тавриди (північне Причорномор’я та Приазов’я). А це, як відомо, були території скіфів/аріїв, які самі себе називали саками (від слова сокира).

А згодом, як ми бачимо з малюнка 3, ці культи скіфо-еллінських богів були перенесені антами на північноафриканське узбережжя — в Сахару.

Згідно з критською легендою, в давні часи критський цар Мінос поселив свою дочку Акакалліду в Лівії (тоді так називалася вся Африка). Там вона народила від бога Аполлона сина, який і був названий Гарамантом.

Але, окрім цієї легенди, є чимало й інших доказів зазначеної вище цивілізаційної спорідненості.

Зокрема, анти Сахари використовували ті само форми поховань своїх померлих, що й жителі Мікенської держави (егейський острів Крит). Та само водогінна система фоггарів (мережа колодязів, що поєднувалися штольнями).

Такі само бойові колісниці, які використовувалися і мешканцями Криту — етеокритами/теукрами (мал. 6). Однакова була і зброя: списи, дротики, мечі, круглі щити.

Ці зразки зброї, як дослідив В. Клочко, тотожні зразкам зброї, яку використовували носії Сабатинівської локальної культури Трипільської цивілізації, жителі Криту, Сардинії та Єгипту (Луксор, долина царів).

За даними відомого Енциклопедичного словника Ф. Брокгауза та І. Єфрона (1893 р.), таку само зброю, і в ті само часи, використовували спартанці/дорійці.

Але й це не все. Якщо ми подивимося на зброю троянського царя Енея (мал. 4), зображеного на аттичній вазі (V ст. до н. е.) з Археологічного музею Новари (Італія), ми теж побачимо там аналогічний спис і круглий щит.

Отже, всі ці матеріальні та культурні артефакти свідчать, що троянці/теукри, критяни/етеокрити, єгиптяни/копти і гараманти походять від українських трипільців (Сабатинівська археологічна культура) та антів (Черняхівська археологічна культура).

До того додамо, що воїни (носії тієї зброї) зображені на фресках в пустелі Сахарі білошкірими людьми із синіми очима. Зрозуміло, що на тлі негроїдних аборигенів Африки вони явно мають вигляд прибульців з Європи.

Більше того, подивіться, наприклад, на передній план фотографії виставки (мал. 5) в Археологічному музеї лівійської столиці Тріполі (заснованої, швидше за все, українськими трипільцями). На ній, як можна побачити, експонується мармурова голова чоловіка з вусами та типовими українськими рисами обличчя.

Ми чудово знаємо, що негроїдні автохтони Африки, римляни та араби ніколи не носили таких зачісок та вусів. Тож, побачивши типові українські риси обличчя цього анта — «козака» Сахари, у нас зникають жодні сумніви у скіфо-арійському походженні гарамантів.

У цьому зв’язку показово, що висохлі русла річок в пустельній Африці й нині «чомусь» називаються по-санскритські — ваді (вода). Найвище нагір’я в пустелі Сахарі теж має «чомусь» санскритську назву — Тибесті (так само, як і найвище нагір’я Азії — Тибет). А поховання антів Сахари, розташовані в районі Тибесті, й досі називаються тамтешніми аборигенами як «гробниці білих людей».

До речі, стиль зображення коней гарамантів на наскальних малюнках в пустелі Сахарі (так званий «летящий галоп») — дуже схожий на стиль зображень Крито-мікенської цивілізації (мал. 6).

Гараманти мали потужну централізовану державу зі столицею в місті Гарама (нині — оаза Джерма, що розташовується на південному заході сучасної Лівії). Отже, назву цього народу розшифровують як анти Гарами.

Саме так їх назвав «батько історії» Геродот, який, безперечно, знав про існування українських антів (бо писав про них!). Останні, як відомо, проживали між Дністром і Бугом (ІІ тис. до н. е. — І тис. н. е.) і дали назву всьому античному світові.

Гарама була достатньо великим (в її околицях знайдено не менш як 60 тисяч поховань) і розвиненим містом. У І—ІІ століттях н. е. столиця сахарських антів була містом із кам’яними та цегляними будівлями (мал. 7).

Її вулиці було вимощено камінням, а комунальні мережі обладнано водогоном з фоггарами. Були тут і численні майстерні ремісників. Особливо Гарама славилася (трипільська традиція. — В.Б.) своїми гончарними виробами.

Культура гарамантів увібрала в себе досвід скотарства та землеробства як африканських народів (берберів), так і етеокритів/теукрів. Останні прийшли на африканське узбережжя, очевидно, із Трої — транзитом через Крит. Вони мали свою писемність, абетка якої складалася із 29 літер.

Роль гарамантів у житті тогочасної Сахари (ІІ тис. до н. е. — І тис. н. е.) була надзвичайно вагома. Гараманти мали потужне і мобільне військо, основу якого становили бойові двоколісні колісниці, запряжені четвірками коней.

Саме ці колісниці гараманти, за словами Геродота (V ст. до н. е.), використовували у своїх нападах на «печерних ефіопів». Постійно нападали вони і на єгипетські царства, фінікійські, карфагенські та римські колонії.

Фактично під їхнім контролем перебували мало не всі оази і караванні шляхи Сахари. Вони були основними торговельними посередниками між країнами «чорної» Африки, фінікійськими колоніями, Карфагеном та африканськими колоніями Риму.

Саме від гарамантів Римська імперія отримувала слонову кістку, золото, диких звірів, страусове пір’я, чорношкірих рабів. Вони багатіли також на торгівлі сіллю і дорогоцінним камінням.

У похованнях гарамантів археологи знайшли численні етруські кубки і золоті прикраси, фінікійські вази, римські монети, гребні із слонової кістки, що свідчить про налагоджені торговельні зв’язки цього народу з усіма цивілізованими народами давнього Середземномор’я.

Об’єднання народів моря, до якого входили гараманти, постійно воювало з Єгиптом фараонів. В єгипетських документах починаючи з кінця XІV століття до н. е. регулярно зустрічаються розповіді про військові сутички єгиптян з народами моря. Про перемоги над ними пишуть у ХІІІ столітті до н. е. фараон Мернептах, у ХІІ столітті до н. е. фараон Рамзес ІІ.

Наскельні малюнки із Сахари та дослідження палеоантропологів свідчать про те, що після поразок у тривалій боротьбі з Єгиптом прибульці з Криту поступово змішувалися і, зрештою, асимілювалися з корінним європеоїдним населенням Північної Африки.

Загалом слід зазначити, що Крито-мікенська держава не обмежувала свій вплив островом Крит. Насправді вона контролювала практично всю Егеїду, тобто більшість островів Егейського моря.

Окрім того, зауважимо, що греки терміном лівійці називали всіх європеоїдних мешканців Північної Африки, а терміном ефіопи — представників усіх негроїдних народів Африки.

Гараманти достатньо довго й активно стримували римську експансію в Північній Африці, хоча в 19 році н. е. римські легіонери і взяли штурмом їхню столицю — Гараму. Зрештою, наприкінці І століття н. е. римляни були змушені підписати з ними договір про «дружбу».

Хоча цю «дружбу» кожен із партнерів розумів досить своєрідно. Подивившись на малюнок 8, ми можемо переконатися, що римляни з полоненими гарамантами не дуже церемонилися. І часто-густо останні гинули на аренах римських Колізеїв у нерівній боротьбі з дикими звірами та іншими гладіаторами.

Своєю чергою гараманти у ІІ—ІV століттях н. е. були основною ударною силою антиримських повстань у Північній Африці. А починаючи з V століття н. е. (після падіння римських колоній в Африці), цивілізація гарамантів досягає піку свого розвитку й могутності. Вони стають одноосібними володарями практично всієї величезної території пустелі Сахари.

Проте у VІІ столітті н. е. в Сахарі з’явився ворог, який зумів завдати поразки гарамантам. Це були араби, які близько 669 року н. е. розбили їхнє військо і захопили столичне місто — Гараму.

Структура держави гарамантів була зруйнована: арійську еліту позбавили влади, військо зруйнували, основні джерела доходів перейшли в руки завойовників-арабів.

Також наполегливо наступала на оази Сахари і пустеля. А з нею — і автохтони Африки, кочовики-бербери. З одного боку, бербери були близькі за способом життя та соціальною організацією до гарамантів. З другого — вони були близькі й арабам. Зрештою, це і привело до взаємної асиміляції частини гарамантів з берберами та арабами.

Інша частина розсіяних арабами гарамантів, мігрувала в гірські райони Сахари (нагір’я Тибесті). Там вони, швидше за все, змішалися з туарегами, які приблизно у VІ столітті н. е. виділилися із загальної маси ліво-берберських народів.

Туареги, на думку відомого дослідника Сахари А. Лота, є прямими нащадками гарамантів, про яких з моменту арабського завоювання Сахари вже нічого не пишуть тамтешні хроніки.

Сама ж назва цього народу, який вперто не бажав ісламізуватися й дотримувався прийнятої у VІ столітті н. е. християнської віри, в перекладі з арабської означає — «відторгнені Богом». А самоназвою народу, відомого нам під арабським словом туареги, є ім’я імошаг — «вільні» (люди).

Туареги й нині живуть у цих місцях, розводять верблюдів і коней і, як і раніше, «працюють» чумаками — торгують сіллю, яку привозять з віддалених районів Судану на північ Африки.

Наостанок зазначимо, що наведені вище факти переконливо свідчать, що троянці/теукри, критяни/етеокрити, єгиптяни/копти і гараманти/туареги є нащадками давньоукраїнських етносів: трипільців (Сабатинівська археологічна культура) та антів (Черняхівська археологічна культура).

Цивілізація антів Гарами розчинилася серед моря аборигенних етносів пустелі Сахари. (На відміну від арійської касти брахманів в Індії, вони дозволяли собі змішані шлюби з корінними народами Африки.)

Добре це чи погано, судити не нам. Можливо, в такий спосіб вони зробили нам більш близькою сучасну Лівію і Північну Африку загалом?..

Мал. 1. Сучасний вигляд пустелі Сахари, територія якої майже дорівнює території США.