Так починався визвольний похід

Володимир Павлов (перекладач Сталіна) згадував, що Сталін одразу почав розмову з Ріббентропом із зазначення лінії розмежування сфер впливу. Пропозиція німецького уряду полягала в тому, що лінія розмежування повинна була територією Польщі йти по Віслі і Нареву, Прибалтики — по Двіні, залишаючи за німцями Литву і навіть західну частину Латвії. Сталін не погодився і почав вимагати для СРСР незамерзаючі латвійські порти Лібаву (Лієпая) і Віндаву (Вентспілс). Ріббентроп, не маючи на це повноважень, завагався і шифрованим повідомленням запитав думку Гітлера. Телеграма про згоду прийшла о 22-й годині 05 хвилин за московським часом. 0 2-й годині 30 хвилин ночі 24 серпня Пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною було підписано. Але для того, щоб устигнути опублікувати його в ранкових газетах, вирішили поставити дату 23 серпня.

Поразка Польщі стала очевидною вже після 6 вересня, коли між Краковом і Бидгощем німці прорвали оборону, а 8 вересня ворожі танки підійшли до Варшави, що оборонялася до 27 вересня. Керівництво Польщі втекло з Варшави до Кременця, а 17 вересня 1939 року під Вижницею переправилось через річку Черемош і перейшло на територію Румунії, кинувши свою армію. І хоча Англія і Франція оголосили війну Німеччині, Польща допомоги так і не дочекалася. Радянське керівництво під приводом небезпеки ведення війни на два фронти, не стало поки що підтримувати Німеччину. Лише 9 вересня Молотов інформував Ріббентропа про намір ввести радянські війська на територію Польщі, проте конкретної дати не називав. А 10 вересня, як поінформував Берлін німецький посол граф фон Шуленбург, на його запит до радянського керівництва прискорити введення військ у Польщу Молотов відповів, що керівництво СРСР чекає подальшого просування німецьких військ і тоді зможе пояснити своєму народові, що в результаті німецької загрози воно змушене прийти на допомогу Західній Україні і Західній Білорусії. Одночасно розпочалася масована пропаганда у радянській пресі проти Польщі, зокрема із звинуваченнями польської влади у знущаннях над українцями і білорусами. В той саме час укладення перемир’я 16 вересня з Японією дало можливість вже 17 вересня Червоній Армії перейти польський кордон, що було фактично вступом СРСР і Української РСР, як його складової частини, в Другу світову війну.

У середині вересня, коли розгром Польщі був очевидним, з військ Київського особливого військового округу було створено Український фронт. Командуючим було призначено командарма С. Тимошенка, членом Військової Ради — В. Борисова, начальником штабу — М. Ватутіна. До складу військ нового фронту було включено 5-ту, 6-ту, 12-ту армії, комадуючі відповідно І. Совєтніков, П. Голиков, І. Тюленєв. Армії мали 8 стрілецьких і 3 кавалерійські корпуси, танковий корпус і 5 танкових бригад. Загалом ці сили налічували 239 тис. військовиків, 1 792 міномети і гармати, 2 297 танків і значну кількість авіації. Основну масу військ становили українці. У військ був наказ наркома оборони К. Ворошилова не застосовувати зброї проти тих польських частин, які не чинитимуть опору, хоча таких було не так і багато. Крім того, заборонялося обстрілювати і бомбардувати населені пункти, але це не завжди виконувалося.

17 вересня 1939 року о 5-й годині ранку війська Українського фронту вступили на землі Західної України. Масштабних бойових дій не було, крім кількох сутичок на прикордонних заставах. Депешу-протест проти вступу радянських військ через пересувну радіостанцію, розташовану в с. Кути (поблизу румунського кордону), надіслав до своїх посольств міністр закордонних справ Польщі Ю. Бек. Того самого дня головнокомандувач польської армії маршал Е. Рідз-Смігли видав наказ, де йшлося: «З більшовиками не битися, хіба в разі нападу з їхнього боку або спроби роззброєння частин».

Слід пам’ятати, що у Польських збройних силах билися з гітлерівцями до 200 тисяч українців. Це з приводу того, що ще 14 вересня у пресі СРСР з’явилися статті про повстання населення Галичини проти Польщі, що було великим перебільшенням. Мали місце окремі виступи проти євреїв-орендаторів, поміщиків і т. д. До того ж чимало виступів інспірувала радянська влада: і під час вступу радянських військ, і пізніше. Особливо це стосувалося ОУН. Проти неї радянські спецслужби організували цілу систему «заходів». Водночас і ОУН створювала відповідні підрозділи для боротьби проти тотального наступу радянської влади. Паралельно із вступом військ система радянських органів безпеки розгорнула цілу мережу оперативно-розшукової та оперативно-бойової діяльності проти ОУН. Л. Берія ще 8 вересня 1939 р., тобто до вступу радянських військ і для забезпечення військових дій проти Польщі, видав відповідний наказ 

№ 001064. Згідно з ним було створено кілька груп чекістів у складі 50—70 осіб кожна, які отримували ще для допомоги зі складу військ Київського округу та Прикордонних військ кілька сотень багнетів. Саме дії цих спецзагонів і викликали невдоволення, а часто і виступи та повстання серед місцевого населення. Це все відносно виступів місцевого населення і його причин.

А військові дії Українського фронту, так само як і військові дії німецьких військ, продовжувалися. Уже до 20 вересня 1939 року радянські війська зайняли Луцьк, Рівне, Дубно, Тернопіль та ряд інших міст і населених пунктів. Підійшли до Львова. Серйозних воєнних конфліктів не було. Саме в той час у Білорусії та Литві відбулись запеклі бої між радянськими і польськими військами з достатньо великими втратами з обох боків. На західноукраїнських землях збройні конфлікти з польськими військами відбулися лише біля Сарн, Галича та в деяких інших місцях. Уже 19 вересня танковий підрозділ Червоної Армії, який наступав на східну околицю Львова, вступив у збройну сутичку з німецькими військами. І з того, і з іншого боку було вбито кілька вояків. Німці не поспішали залишати захоплені землі, які згідно з секретними протоколами мали відійти до СРСР. Ріббентроп, зокрема, наполягав на збереженні за Німеччиною нафтових родовищ Борислава. Проте радянське керівництво вимагало дотримання угод. І Гітлер змушений був піти назустріч і дати наказ звільнити захоплені землі.

Стосувалося це і Львова. З цього приводу начальник штабу сухопутних військ Німеччини генерал-полковник Ф. Гальдер у своєму щоденнику залишив цікавий запис 20 вересня 1939 року: «Тертя з Росією: Львів... Якщо росіяни наполягають на територіальних вимогах, ми залишимо територію. Вирішено: росіяни займуть Львів. Німецькі війська залишать Львів. День ганьби німецького політичного керівництва. Остаточне визначення демаркаційної лінії. Сумнівні запитання залишено відкритими. Не повинно статися жодного загострення політичної ситуації. Остаточна лінія по ріці Сан».

22 вересня демаркаційну лінію було узгоджено остаточно. Цього ж дня командуючий польським гарнізоном у Львові генерал Лангнер підписав акт про здачу міста радянським військам, з німцями боротьба тривала. Серед польських солдатів і офіцерів, які здалися в полон радянським військам, було близько 20 тис. українців. Солдатів переважно звільнили. Щодо офіцерів, то більшість їх загинуло в радянських концтаборах. Багато років було оповито таємницею розстріл 21 тис. 857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоній Армії. Натепер встановлено, що 3897 осіб убито під Катинню, 6295 у Калінінській (Тверській) області, 4403 — неподалік від Харкова. Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офіцерів досі невідоме. Свідок, 89-річна Г. Брагіна, яка свого часу жила на околиці Томська, біля залізничної станції Томськ-2, розповідала: «Це було до війни. Ми з чоловіком (він на залізниці працював) жили тоді в землянці на краю кладовища біля самої гілки. І якось вночі бачили: солдати і в’язні баграми вивантажували з вагонів мертвих людей. Вони були, пам’ятаю, голі, мерзлі. Тут же їх і закопували». Є свідчення й колишнього оперуповноваженого міського відділу НКВС Томська О. Рижого.

Після початку Другої світової війни і розгрому Польщі до кінця вересня 1941 року в тилові райони СРСР було вислано понад 389 тис. поляків, які перебували там в основному в таборах і в’язницях. Для 250 тис. польських військовополонених було створено 146 концтаборів, в яких загинуло 105 тис. осіб, без урахування розстріляних польських офіцерів.

22 вересня 1939 року бойові дії проти Польщі було закінчено, а на знак солідарності з союзниками (а саме такими були СРСР і Німеччина) провели спільний військовий парад у Брест-Литовську, який прийняли генерал Гудеріан і комбриг Кривошеїн. Зміцненню стосунків Німеччини з СРСР у сфері міжнародних відносин після розгрому Польщі і вступу військ Червоної Армії на західнобілоруські землі сприяло укладання 28 вересня Договору про Дружбу і кордони, доповненого двома таємними протоколами до нього. Згідно з цим воєнно-політичним альянсом уточнювалася розмежувальна лінія між двома державами на території Польщі. Зокрема, кордон перенесли на схід від ріки Вісли до ріки Буг, за що уряд Німеччини дав згоду на входження у сферу впливу СРСР Литви та підтвердив входження західнобілоруських і західноукраїнських земель до складу СРСР. Окрім того, вирішувалася доля Бесарабії і Буковини. Остаточно наслідки війни з Польщею і розвиток подальших подій було обговорено на таємній зустрічі Гітлера і Сталіна у Львові 17 жовтня 1939 року.

Отже, внаслідок поділу Польщі до СРСР відійшло 202 тис. 69 кв. км польських земель з населенням у 13,2 млн. осіб, у тому числі майже 5,2 млн. поляків (38%), 4,9 млн. українців (37, 2%), 1,9 млн. білорусів (14,6 %), 1,1 млн. євреїв (понад 8 %). М. Хрущов 22 листопада 1939 року в службовій записці на ім’я Сталіна просив, щоб кордони України й Білорусії пройшли південніше лінії Пінськ — Лунінець — Кобрин — Брест — Барановичі — Біловезька Пуща, домагаючись внесення до складу українських земель територій, багатих лісом. Але Сталін відхилив це прохання після консультацій з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії 

П. Пономаренком.

На землях Західної України було створено Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку області. Холмщину, Підляшшя, Лемківщину — Німеччина включила до Польського генерал-губернаторства з центром у місті Кракові, яке вважалося частиною Німеччини.

Трудящі західноукраїнських земель переважно позитивно зустріли радянські війська, сподіваючись возз’єднання з українським народом Східної України, мріючи про єдину Україну. 26—28 жовтня 1939 року у Львові засідали Народні збори Західної України. Вони ухвалили Декларацію про входження Західної України до складу УРСР. На основі звернення Народних зборів 5-та позачергова сесія Верховної Ради СРСР у перші два дні листопада, а 15 листопада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз’єднання Західної України з УРСР і включення її до складу СРСР.

Політичні заходи радянської влади принесли жителям Західної України деякі позитивні зміни. Було націоналізовано 2 000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських землевласників (понад мільйон гектарів). Відбулася націоналізація торговельних підприємств, які раніше переважно контролювали поляки та євреї. Почалася українізація. До середини 1940 року в Західній Україні вже діяло майже 6900 початкових шкіл, із них 6000 українських. Проте прибулі зі східних областей кадри не знали місцевих особливостей, тож припустилися багатьох помилок у царині податкової політики, хлібозаготівель, а надто колективізації, до якої вдалися 1940 року, використовуючи «досвід» Східної України. Почався демонтаж політичної, економічної та культурної інфраструктури старої системи управління. Каральні органи масово заарештовували і виселяли керівників різних політичних партій та громадських організацій. Цілком припинили діяльність читальні та бібліотеки товариства «Просвіта», яке до осені 1939 року налічувало понад 360 тис. осіб і понад 3200 бібліотек, 2065 театральних гуртків, 1200 хорових колективів, 2272 гуртки. Почалися політичні процеси, найбільшим серед яких був «процес-59», який відбувся в січні 1941 року. Судили студентів, учнів шкіл, священиків.

Протягом 1939—1940 років було репресовано, здебільшого депортовано без суду і слідства, майже 1,2 млн. населення Західної України. На листопад 1940 року із цих районів виселили, за неповними даними, 1 млн. 173 тис. 170 осіб. Репресії спочатку були направлені проти «соціально ворожих елементів» з числа заможних верств населення та учасників національно-політичних об’єднань. Достатньо сказати, що тільки у вересні—грудні 1939 року до судів передали понад 10 тис. справ такого роду. До січня 1941 року населення краю зменшилося майже на 400 тис. осіб. Всього ж на західноукраїнських землях було репресовано в 3-4 рази більше громадян, ніж за цей період у німецькій зоні окупації, населення якої було вдвічі більшим. Кульмінацією репресій стало знищення майже 15 тис. в’язнів у західноукраїнських в’язницях у перші дні і тижні німецько-радянської війни.

День 17 вересня і нині сприймається неоднозначно. І хоча два диктатори Сталін і Гітлер і гадки не мали про соборність України, та саме від того вересня почався важкий шлях до неї. І хоча не всі українські землі, зокрема Закарпаття, а також ті, що увійшли до генерал-губернаторства, було повернуто, початок об’єднання відбувся. Особливо болісно сприймалася трагедія Закарпатської України, яку окупувала з санкції Гітлера Угорщина. І це було зроблено саме тоді, коли у березні 1939 року сейм Карпатської України проголосив незалежність, прийняв конституцію та обрав 

А. Волошина президентом. Що ж на довгому і тернистому шляху до незалежності нашій багатостраждальній Україні довелося пережити і це. Такий стан речей цілком влаштовував Сталіна, який почав політику зближення з нацистською Німеччиною, що дало можливість останній ретельно підготуватися до нападу на СРСР. Адже Радянський Союз не просто допомагав німцям розділити Польщу, він став фактично їх союзником. Протягом 17 місяців після підписання радянсько-німецького пакту Німеччина отримала із СРСР 865 тис. тонн нафти, 140 тис. тонн марганцевої руди, 14 тис. тонн міді, 3 тис. тонн нікелю, 101 тис. тонн бавовни-сирцю, понад 1 млн. тонн лісоматеріалів, 11 тис. тонн льону, фосфати, платину і майже 1,5 млн. тонн зерна. Але на тлі всього цього слід пам’ятати головне — возз’єднання українських земель попри всі негаразди і мінуси подій того складного і важкого часу, як складової нашої історії. І цей листок календаря — 17 вересня 1939 року залишиться в пам’яті кожного українця.

Нині знаємо імена 713 наших земляків, які віддали своє життя під час походу Червоної Армії в Західну Україну і Західну Білорусію. Це не всі.