Усі, хто цікавиться або вивчає історію Другої світової війни, знають, що вона розпочалася через відмову Польщі задовольнити німецькі претензії: Гітлер добивався від Варшави згоди на включення «вільного міста Данцига» (нині Гданськ. — Авт.) до складу Третього рейху, дозволу на спорудження екстериторіальних шосейної дороги та залізниці, які б з’єднували Східну Пруссію з основною частиною Німеччини, та стати членом Антикомінтернівського пакту.
Про обгрунтованість претензій фюрера експерти сперечаються досі, але мова не про це. Лише наївний може вважати, ніби світова пожежа спалахнула тому, що Польща не погодилася, аби мешканці відторгнутого від Німеччини згідно з Версальським договором Данцига, більшість яких були німцями, з’єдналися з історичною батьківщиною. Та й не будучи членом Антикомінтернівського пакту Польща підтримувала держави сумнозвісної «осі» — захоплення Італією Абіссінії, напад Японії на Китай, приєднання Австрії до Німеччини, не кажучи про участь у розшматуванні Чехословаччини.
Не зовсім витримує критику й інша версія, котра зводиться до формули: «Гітлер вирішив напасти на сусідів, а Сталін став його союзником». З історії не можна висмикувати окремі факти, підлаштовуючи їх на потребу політичного моменту. Адже кожній події завжди передують інші, які її спричиняють. Інакше з історії «випадає», приміром, ганебна Мюнхенська угода 1938 року. Без її аналізу неможливо зрозуміти, чому Сталін пішов на підписання пакту Молотова—Ріббентропа, незалежно від того, як ми ставимося до цього радянського вождя. Адже до Мюнхена в Європі щодо фюрера та його режиму був відносний консенсус — негативний. Мюнхен його перекреслив. Утім, ці документи мало чим відрізнялися, оскільки обидва ухвалювалися за спинами народів, чию долю вирішували їх підписанти.
До речі, в Мюнхені, де не був присутній СРСР, не йшлося про сфери інтересів, як у пакті Молотова—Ріббентропа, а безпосередньо й безсовісно — про передачу частини Чехословаччини Німеччині, розподіл незалежної країни між іншими державами. Як би вчинив на місці Сталіна будь-хто — ще питання. А якщо зважити, що вождь усіх трудящих дуже підозріло сприймав західні демократії, то його крок цілком зрозумілий. Особливо після того, як вони, західні демократії, запобігаючи перед Німеччиною, поводились, як сутенери, віддавши як товар Австрію, Чехословаччину, гонорову Польщу, чудово знаючи, що фюрер прагне розширити території рейху на схід. То й не дивно, що керівництво СРСР не вірило заходу, боячись бути зрадженим у найкритичнішій ситуації.
Нині представники «великих» демократій про мюнхенську змову намагаються не згадувати, засуджуючи натомість аморальність пакту Молотова—Ріббентропа, закидаючи його авторам розв’язання Другої світової війни. Але ж ці події взаємопов’язані, оскільки перша спричинила появу другої, визначивши багато в чому подальшу політику СРСР...
Утім, хто судді: представники «світової спільноти», які цинічно здали свого союзника — Чехословаччину? І Польща, яка брала участь у її розподілі? Тим часом великі держави й досі не забувають декларувати рівноправні міжнародні відносини. Начебто ми не знаємо про їхню звичку визначати сфери інтересів, послуговуючись при цьому зовсім не ідеалами такого рівноправ’я. Це — практика не лише середини XX століття, а й наших днів: скільки, приміром, по світу розкидано «сфер життєвих інтересів США», які визначаються не лише дипломатією, а й силою зброї?
І насамкінець. За 70 років після трагедії Другої світової війни ми, а особливо політики — мало не всі стратеги: знаємо, як і що потрібно було тоді робити. Але хіба й досі вони ці «сфери» — в усіх сферах — не намагаються визначати без нас, тих, кого начебто прагнуть ощасливити?