Подорожі в майбутнє світу

Про те, що ця цільна, дуже талановита людина — з українського роду, я скажу в цих своїх нотатках нижче. І мені це приємно підкреслити. Все те, що поряд, — зігріває душу й наповнює її тією культурною ситістю, котра в тобі шукає продовження, слова про те, що вже затерто, але що було тут і тішило не лише цю землю, а й усе, що живе під цим небом у добрі та мирі.

У дитинстві про Миклухо-Маклая я прочитав безліч статей і книжок. Як і про інших великих мандрівників. Їхні імена мають бути святі. І не тільки тому, що вони відкривали нам географічні материки, а й тому, що розповідали, які люди живуть поруч, а які далеко. Багато які племена не їдять одне одного, вони у своєму бутті щасливі, у них є жінки, кохання, продовження — діти. Так, вони ховаються від білих людей — злих і мстивих. Але й тубільці поступово розуміють, що під небом не одні вони і їм до цього, іншого, світу потрібно звикати.

Уже працюючи в «Робітничій газеті», я був відряджений до райцентру, що на красивій річці Вірша, котра є притокою Тетерева, — Малина. Завдання моє редакційне було не з легких: райком партії (сам перший) переслідував жінку, ударницю Малинської паперової фабрики. Жінка була красива, розумна, серйозна, але домагання начальства довели її до серцевого нападу.

Тихе, красиве українське містечко. Я ввечері ходив живими вулицями і раптом натрапив на пам’ятник М.М. Миклухо-Маклаю. Поруч були квіти, поруч стояли піонери — дівчинка і два хлопчики. Вся моя дитяча мрія про подорожі якось гаряче обпекла. Я тільки два дні тому тут ходив на курган Безсмертя, що будувався. Якась пафосність, немає незвичайності. А тут...

Я підійшов до розкритих рук Миклухо-Маклая, погладив тверді долоні, намагався вклонитися.

— Дядьо, не треба! — сказав суворо один із хлопчиків. — А то раптом всі так будуть! І зітреться...

Я йду рядок за рядком, разом із ним, як у дитинстві, у найважчі дні його безсмертного життя. Він завжди допомагав людям виживати. Я знав про нього багато з бібліотеки Будинку піонерів мого міста дитинства. Страждання людини, якщо вона боре ці страждання, є приклад іншим. Біжиш довгого дорогою строкової служби з повною амуніцією, потім їси ріденький супчик і вночі тобі сниться мамин пиріг; сидиш на гауптвахті за слово, що вирвалося проти дикого військового порядку і тільки б зараз пістолет або автомат. І раптом: «Володя, ти начитаний! Розкажи якусь байку, щоб не було так тяжко... Краще про цього, твого мандрівника, якого ледве не зжерли папуаси...».

І ось перед очима страхи, що запам’яталися.

Світ — величезний.

Він настільки суперечливий. І ти самотній, як у пустелі мандрівники. Небо — на всіх. І підшукуєш передусім самому собі, як вижити, на прикладі гідних доль людей і з минулого, і з сьогодення...

І начебто чуєш який-небудь мерзенний голос того, хто сидить на небесних сходам трохи вище від нас, смертних, на адресу Миклухо-Маклая:

— За кількаразове порушення встановленого порядку (нещодавня сходка з порядком денним «Про звірства царських катів у Польщі» — а мати його полька, це ти пояснюєш сусідам по камері, додаючи, що певний час вона була близька до кружка Герцена—Огарьова, три брати її брали участь у польському повстанні) ви виключені з університету... Без права вступати до інших російських університетів.

У 18 років за ним була вже Петропавловська фортеця — участь у студентських демонстраціях.

Той, хто читає йому мораль, наприкінці кричить:

— Потрібно позбавляти дворянства. І в Сибір, у Сибір!

Мама тепер одна. Батько помер. Вона пережила вигнання сина з гімназії. Тепер от — з університету. На руках мами п’ятеро дітей — Сергій, Володя, Оля, Мишук і він, Микола. Але він — улюбленець матері. Він обіцяє їй: «Мамо, виросту, сам буду креслити карти». У нього завжди в дитинстві під подушкою лежала книжка — «Фрегат Паллада» Гончарова. У свої вже хлоп’ячі роки (не кажучи про університетські) він напам’ять може читати те, що пише Чернишевський, цікавиться Писаревим. Вони — в Петропавловській фортеці...

Але розповідаєш про подорожі...

Нутром чуєш усяке неугодне правителям світу цього слово бунтарів минулого, коли переносиш їх сюди, в затхлу, мерзенну для кожного будку гауптвахти. Звичайно, вона — не Петропавловська фортеця. І ти, розповідаючи про подорожі, нехай і не думаєш після дембеля кудись іти пісками й розглядати пики нечисленних людей при верблюжих караванах. Треба годувати родину. Вона осиротіла.

Думаєш: буде важке виживання.

Буде навчання. Повзти треба, повзти!

По-пластунськи! Щодня!

Нема на кого покластися. Немає батька. Убитий фашистами на війні. Старші сестри прийшли із фронту поранені й вичавлені часом жорстоко.

Я завжди гостро сприймаю слово «безбатченко». Попрощався з батьком у неповні чотирнадцять років. Їх, призовників, поселили у величезній чайхані (моє місто дитинства — Джалал-Абад, Киргизія). І як же вони потім, веселі ці дядьки, які от-от випаруються із цього життя, бігали за мавпочкою, що втекла із цирку! Реготу було вдосталь усім. Тато кричав. Потім, уже на вокзалі, спираючись на поручні вагона, — мамі: «Полюня, не тужи! Я тобі Гітлера в мішку привезу!». І згинув у сорок третьому.

Ріс без батька й Коля Миклухо-Маклай.

Батько — Микола Ілліч народився у Стародубі Чернігівської губернії (1818). Він закінчив Ніжинський ліцей з відзнакою. Як свідчать його сучасники, був людиною мрійливою. Плавав іноді в дійсності, однак дуже його любили за беззавітну, безвідмовну працю. Він умів з усіма ладнати. Найбільша мрія була в нього — одержати технічну освіту.

Йому й пощастило. Бідна була сім’я.

У Петербург, зауважте, прийшов пішки. Як ходив потім пішки по планеті його син.

Батькові пощастило. Закінчив успішно інститут корпусу інженерів шляхів сполучення. Будував потім Петербурзько-Московську залізницю.

Катерина Семенівна, мати Миколи Миколайовича, одразу погодилася вийти заміж за молодого красивого інженера.

Переїхали до Петербурга. Квартира? Просто в будинку... вокзалу.

Нескінченний людський рух. Туди й сюди. Знову туди й назад. Скажені гудки, стукіт вагонів... Народилася мама в ненужденній родині. Вона доводилася внучкою якомусь докторові Беккеру, присланому прусським королем до останнього короля польського, при якому він і перебував лейб-медиком. У чоловіки їй ладили красеня князя Мещерського. Він був молодий, багатий.

Батько був на десять років старше від матері. Дід його служив в одному з малоросійських полків (відзначився під час взяття Очакова), одержав чин хорунжого. За клопотанням генерал-фельдмаршала Румянцева-Задунайського — й почесне дворянство.

Батько Миклухо-Маклая помер у грудні 1857 року.

Петербург — не для легеневих хворих.

Сімейні перекази свідчать: батько вже перед смертю, тяжко хворий, покликав Колю й попросив його послухати про свій рід і як цей рід, правдою або ж неправдою, описаний великими письменниками. Це згодом використано у книжках про Миклухо-Маклая.

...Дід по батьку, Ілля Захарович, від двох одружень мав трьох доньок і вісьмох синів. Старший син, Григорій, навчався в Ніжинській гімназії вищих наук і дружив з Миколою Гоголем (1824—1828). Предок його, Єфрем Макуха, був курінним отаманом Війська Запорозького. Проти поляків воювали три його сини — Омелько, Назар і Хома. Назар закохався в полячку, зрадив козаків. Брати заприсяглися викрасти зрадника. Його повинні були брати-козаки судити!

Гоголь у повісті «Тарас Бульба» використав слова Григорія, однак у деталях великий письменник був неточний. Брати пробралися до польської фортеці. Було не так. Омелько ніс на спині зв’язаного Назара. А тут — поляки. Хома загинув. Омелько з Назаром вислизнув із фортеці, був він і спритний, і сильний. Старий Охрім власноруч покарав Назара. Він задушив його.

До дворянства прізвище їх значилося Макуха. Хіба личить це дворянинові? І зробили Макуху Миклухою. Охріму особисто належать окремі гоголівські слова, нібито: «Немає уз святіших за товариство. Батько любить своє дитя, матір любить своє дитя, дитя любить батька й матір. Але це не те, браття! Любить і звір своє дитя. А от поріднитися душею, а не кровно, може тільки людина»... Це слова Охріма Миклухи.

Мати любила Колю завжди ніжно, розумно, безмежно.

Напевно, любила й за батька, якого з’їв петербурзький клімат.

Вона виносила всі тяготи й лихоліття життя.

На руках п’ятеро дітей.

Їй немає й сорока.

Але син суне свій ніс в усе. Його чекають каземати, фортеці, Сибір, кайдани. Він читає «Що робити?» Чернишевського. Добролюбов — на столі.

Мрія сина — стати юристом і допомагати матері, острови й материки вже відкрито. Подорожують Дарвін (його «Походження видів шляхом природного добору» теж у нього на столі), Уоллес — англійський натураліст, Гумбольдт — німецький учений, Сеченов...

І поруч Петропавловська фортеця.

І самотній, без грошей, будинок. І раптом син зліг у ліжко. І той само лікар, який лікував хворого на сухоти батька...

Час летить. І не можна вкрасти в нього ні хвилини. Хворий пише: «Національна ворожнеча, ненависть — дивна річ. На нижчих ступенях освіченості вони проявляються дуже сильно й гаряче. Але існує ступінь, де вона цілком зникає й де відчуваєш щастя й горе сусіднього народу так само, як свого власного...».

А хвороба насувається. Потрібне гірське повітря Швейцарії. Клімат Петербурга йому явно шкідливий. Та ще й вигнано з вищого навчального закладу...

Як уже опинився він у Німеччині — для розуму незбагненно.

Вступив на навчання.

«Мій чорний сюртук зовсім розлізся. Якщо можна, мамо, пришліть нитки і ґудзики». Це 1864-й. Весна. Германія.

Болять груди, з’явився сухий кашель. «Я зобов’язаний звернути на себе увагу!» Лист матері: 19 травня (?) Чернишевському читали вирок: його висилають на сім років до Сибіру. Він, Чернишевський, давав розгадку обмеженості великих філософів. Не буде гноблення людини людиною?.. Чернишевський, що перебуває в далекому Кадаїнському руднику біля монгольського кордону, так і не отримає грошей, висланих у Сибір майже злиденним студентом Миколою Миклухою.

Він приїжджає до Ґете, у Веймар.

Поскаржитися, послухати поради?

Або про щось, істинно російське, розповісти?

Вузька, довгаста кімната.

Тут створювався «Фауст»...

У липні 1866 року Миклухо-Маклаю виповнилося 20 років.

Піти із цього світу...

Тут усе схоплено.

Тримається кимсь до пори до часу міцно.

Тут усе так туго — давить, давить! І вже ніхто не кричить!

Лише там, далеко на батьківщині батька щось залишилося.

Йому ж 20 років!

Листопад, 25-го. Сходження на Тенеривський пік. Він укритий снігом...

Африка? Вони йдуть Африкою?

У ній щось величне й неповторне!

Вони одягаються в одяг маврів.

Бруд, убогість, посуха.

Насторожені погляди аборигенів.

Іноді слова крізь зуби.

А простори-и-и! А небо! Уночі так темно, немов Бог погасив усі свічки?

Скрипить пісок. Десь далеко мама...

«Я думаю про неї піднесено... Вона знає завжди, що мені потрібно. Вона — велика жінка землі. Вона нас любить». І потім, під час безсоння, він переходить на інші береги. Він думає про Писемського Олександра Феофелактоновича (1821—1881) — російського письменника. Роман його йде поруч із ним. «Тисяча душ» тривожать і хвилюють. Продажність чиновництва й розкладення дворянства... І ще його драма із селянського життя — «Гірка доля»...

Чи поїде він до Росії після закінчення свого Ієнського університету?

Хто ж у Росії залишився непродажним?

Хто вірить у народ?

Якісь нові? Про них натяками говорить мама? «Не зв’язуйся! Уже настав час озирнутися!»...

Він мимоволі озирається. Чужі простори! Чим вони гарні — не тісно!

Але більше цікавить нове. Цікавить саме тепер. Ґете виявився не тільки поетом, але й геніальним, на думку Миколи Маклая, ученим. Вони говорили про національну ненависть — найстрашнішу війну між народами. Гегель... Звідки ця фізіологічна ненависть до людини іншої національності? Маклай перед цим прочитав праці американських антропологів Нотта і Гліддона «Типи людства». Негри становлять особливий вид... мавп. Ще в Петербурзі Миклуха ознайомився із працями Карла Фогга, котрий вважав себе прихильником Дарвіна. Американські індіанці, заявляв він, походять від американських мавп, негритоси — від азійських. Крокуючи по чужих материках, він мимоволі повертався подумки до расової теми. Заніс у блокнот міркування про американський расизм Карла Бера — засновника ембріології: «Вони (англо-американці. — В.Ю.) відтіснили первісних мешканців Америки з нелюдською жорстокістю, з егоїстичною метою ввозили й поневолювали африканське плем’я». Найточніше сказав про расизм його, Маклая, кумир — Чернишевський. Його бояться! Замкнули в Сибіру, але звідти якось на адресу мами Маклая таємно прийшов пакет. «Рабовласники, — писав Чернишевський, — були люди білої раси, невільники — негри; тому захист рабства в учених трактатах прийняв форму теорії про корінні розбіжності між різними расами людей». І як додаток, що потім дуже придався вченому-початківцю Маклаю: «Ми переконані, — закінчуючи свою думку, додавав Чернишевський, — що й негр відрізняється від англійця своїми якостями винятково внаслідок історичної долі своєї, а не внаслідок органічних особливостей».

Чернишевський... Він, звісно, продовжував бути його кумиром. Мама написала синові, що Чернишевський висилається до Сибіру, він довго плакав, як дитина. Це вперше він записав у своєму зошиті, що ця людина вчить його, Маклая, «вивести в люди» науку про людину.

Ах, який він був самовпевнений, злиденний студент!

Він уже не довіряв багатьом.

Але буквально всмоктував у себе краще із цього складного, неповторного вченого світу. «Нехай учень підніме руку на вчителя, якщо вчитель не правий, — це був професор Геккель. Він усвідомлював своє високе становище, але так казав. — Я не зараховую себе до матеріалістів. Мій світогляд — монізм (спосіб розгляду різноманіття явищ світу у світлі єдиної основи світу — субстанції — всього існуючого. — В.Ю.) — Але називайте мене як завгодно — я відстоював і відстоюватиму думку Ламарка (французький натураліст — 1744—1829) про походження людини від високорозвиненої вимерлої мавпи, а також дарвінівське положення про спільність зародкової будови і зв’язок її зі спільністю походження, його «боротьбу за існування» і «природний добір»...

Геккель любив цього непоказного на вигляд студента. «Ви занадто ретельно займаєтеся! Зверніть увагу на свої очі»... Вони в Маклая боліли від перевтоми. Іншим разом похвалив за охайність. Це при зношеності одягу! Не соромтеся, — похвалив, — усе попереду. У вас велике майбутнє. Ви ставитеся до будь-якої праці й будь-якого пізнання щиро, із серцем. Так роблять кращі з людства. Кожен має пройти багато чого, щоб утвердитися у цьому високому званні, що називають людиною»...

Через якийсь час Геккель запросив Миклухо-Маклая відвідати його будинок. У багатьох виданнях повторюється, як це було.

— Виходить, ви з Києва, пане Миклухо-Маклай, — чомусь вирішив Геккель. — Як вам відомо, нині я працюю над губками. Мені потрібні помічники. Вас, Миклухо-Маклай, я призначаю своїм асистентом... Можливо, нам незабаром доведеться виїхати кудись до Африки...

Боже! В Африку!

Та він уже крокував по ній подумки багато разів!

Він, як сновида, дряпався на піщані дюни...

Це було майже щодня.

Тепер наяву мав побувати в Африці.

Із дитячим хвилюванням і нині читаю про подорож на Канарські острови й до Марокко. Так, після першої подорожі багато хто відмовляється потім від них. Ну, скажімо, звичайні блохи. Вони лізуть у тебе нескінченним потоком. Забиті блохами одяг, вуха, ніс... Не смішні цифри у спогадах про цих бліх. Тільки один Ернст Геккель за місяць убив шість тисяч бліх, Миклухо-Маклай зосереджено бив їх і навколо свого вчителя, і на собі, і примудрявся ловити під час їхніх стрибків у бік будь-якого члена експедиції. Робив це мовчки, без наснаги. І працював, працював!

Ранком Геккель під час сніданку раптом вирік:

— Потрібно вміти управляти випадками, і тоді вони до ваших послуг. І все, що було, пройдено — придасться!

— Потрібно подорожувати, — тихо сказав і Миклухо-Маклай. — Нехай і блохи, нехай і всілякі перешкоди... Але якщо хочеш щось важливе зробити для людей — подорожуй! Тоді ти лише людина!

— Повторіть, юначе! Повторіть! — Геккель піднявся у свій не малий ріст. — Це вже щось! Це — надія!..

І тихо пішов до своїх занять.

— Буду подорожувати! Пізнавати! — Миклухо-Маклай насупився й теж пішов від намету рішуче й наполегливо.

...Подорож на Канарські острови й до Марокко (1866—1868). З них він почав свої походи. Подорож на береги Червоного моря (1869). Повернення в Росію, робота в зоологічному музеї Академії наук. Подорож на Нову Гвінею з корветом «Витязь» (1870—1871). Перебування на Новій Гвінеї, на узбережжі затоки Астролябії (1871, 20 вересня — 1872, 22 грудня). Від’їзд на кліпері «Изумруд» із Берега Маклая. Перебування в Батавії та Бейтензорзі (Богорі) (1872—1873). Друга подорож на Нову Гвінею. Подвійне відвідування Берега Папуа-Ковнай (1873—1874). Дві подорожі по півострову Малакке. Порушення питання про необхідність узяття папуасів Берега Маклая під заступництво Росії через загрозу анексії Нової Гвінеї Англією. (1874—1875). Подорож до західної Мікронезії й північної Меланезії. Друге відвідування Берега Маклая. Тут мандрівник був (на острові свого імені) з 27 червня 1876-го по 10 листопада 1877-го. У 1878—1882 роках живе в Австралії. Вступає в члени Леннєєвського товариства й бере участь у його роботі. У Сіднеї Миклухо-Маклай створює зоологічну станцію. Готує й низку наукових видань, статей.

Чи є про що писати?

Та пиши — не перепишеш усього!

Скажімо, Нова Гвінея в Океанії — перший за величиною острів. Тут майже три мільйони папуасів. Вони не хочуть влади колонізаторів. Чужинці їм не потрібні. Багато проблем. І чому цих людей ділять навпіл: частина — Голландії, частина — Австралії? Лише в 1963 році Нова Гвінея (Іріан) вирвалася з колоніального полону й возз’єдналася з Індонезією.

А порушував це питання вперше М.М. Миклухо-Маклай.

Аборигени його не зачепили. Не з’їли. Обожнювали!

Він навчився з ними говорити логікою своїх учителів. Логікою добра до людини.

Коли він щось розповідав, усі затихали. Найуважнішим слухачем в Австралії була донька сера Робертсона Маргарет Емма, вона ж міссі Роберт Кларк. Стала вдовою п’ять років тому, коли він прийшов до них у гості. Закохався він, як кажуть, по вуха. Він потім називав її Ритою. Нарешті женився. З’явилися діти.

Але водночас і рвався додому, до матері, рідних людей.

Поїхав до Росії. Побачив, нарешті, маму. Вона тихо плакала. Але обличчя її було щасливе.

Виступив з доповіддю в Російському Географічному товаристві.

Його зустріли громом оплесків.

Доповів, що виконав дане Географічному товариству слово від 8 жовтня 1871 року стосовно дослідження островів Тихого океану.

Потім читав публічні лекції в залі Петербурзької міської думи. Публіка зустрічала його тепло і щиро. Жінки кидали квіти. Захват їх був незрівнянний.

Він був гостем багатьох видатних людей, у тому числі й Лева Толстого,

«...Ви перший, безсумнівно, досвідом довели, що людина скрізь людина, тобто добра товариська істота, у спілкування з якою можна і треба входити тільки добром та істиною, — писав йому потім Лев Толстой, — а не пушками і горілкою. І ви довели це подвигом щирої мужності, що так рідко зустрічається в нашому суспільстві, що люди нашого суспільства навіть його й не розуміють... Заради всього святого викладіть із якнайбільшими подробицями й властивою вам суворою правдивістю всі ваші стосунки людини з людиною, в які ви там вступали з людьми. Не знаю, який внесок у науку, ту, якій ви служите, складуть ваші колекції й відкриття, але ваш досвід спілкування з дикими становитиме епоху в тій науці, який я служу, — в науці про те, як жити людям одне з одним. Напишіть цю історію й ви послужите велику й добру службу людству. На вашому місці я б описав докладно всі свої пригоди, відсторонивши все, окрім стосунків з людьми»...

15 квітня 1888 року всі газети Росії й багато газет світу дали некролог про смерть великого російського мандрівника. Батько його був українцем. Сам Миклухо-Маклай був напівукраїнцем і напівполяком.

«Учора в клініці Вілліє, у Санкт-Петербурзі, о восьмій годині 30 хвилин помер на 42-му році життя після тривалої й тяжкої хвороби Микола Миколайович Миклухо-Маклай. Смерть застала Миколу Миколайовича тоді, коли він обробляв другий том записок про свої подорожі...»

У нього залишилися в Австралії дружина і діти. Дружина, та сама Маргарет Емма, любила його й після кончини, як люблять розумних, талановитих і добрих людей, які все життя віддають боротьбі за велике й добре життя народів. Народи створені для вічної дружби, без расової упередженості й дурного пупізму вождів, які намагаються зіграти на національній застарілій балалайці.