Спроба знайти істину: чи існували насправді секретні протоколи до Пакту Молотова-Ріббентропа, не припиняється. Одні дослідники доводять: так, і це підтверджує його... фотокопія, автентичність якої не викликає сумнівів. Їхні опоненти відстоюють іншу точку зору: оригінал не знайдено і його не замінить жодна копія. Треті зауважують, мовляв, яка різниця, чи існував протокол узагалі? Адже сам факт поділу Європи двома диктаторами ніхто не заперечує!
У цьому зв’язку інтерес викликають публікації в багатьох виданнях московського експерта-міжнародника, фахівця з проблем національної безпеки Валентина СІДАКА, який упродовж тривалого часу досліджує цю тему. Він бере під сумнів факт існування секретних протоколів до договору. Мабуть, не кожен погодиться з ним, але знати про таку точку зору немарно.
Пропонуємо увазі читачів його розмову з проблем автентичності секретних протоколів до Пакту Молотова-Ріббентропа з доктором історичних наук Віктором ТРУШКОВИМ. Співрозмовники аналізують основні й офіційні, і неофіційні версії. Матеріал публікується зі скороченнями.
— Валентине Антоновичу, ви ставите під сумнів висновок одного з «архітекторів перебудови» Олександра Яковлєва про те, що «графологічна, фототехнічна і лексична експертизи копій, карт та інших документів, відповідність наступних подій змісту протоколу підтверджують факт його існування і підписання».
— Нічого вони не підтверджують! У вересні 1999 року у зв’язку із 60-річчям початку Другої світової війни я ґрунтовно занурився в цю проблему, намагаючись осмислити її насамперед, і головним чином з точки зору підсумків роботи комісії З’їзду народних депутатів СРСР з політичної і правової оцінки німецько-радянського договору про ненапад. Копіткий аналіз доступних мені матеріалів дослідження дає підставу сумніватися в справжності, автентичності секретного додаткового протоколу до Договору про ненапад між Німеччиною і СРСР, інших секретних радянсько-німецьких документів, виявлених в архіві ЦК КПРС та офіційно опублікованих у 1993 році в журналі «Нова і новітня історія».
— Але їхнє існування визнають не тільки багато російських дослідників, а й західних, посилаючись на те, що деякі з них нібито навіть тримали їх у руках...
— Тому залишається тільки припускати, що «матеріали» були кимось виготовлені з текстів фотокопій відомої історикам колекції фон Леша і поміщені «до кращих часів» в «Особливу папку» VІ сектору Загального відділу ЦК КПРС. Зроблено це було, скоріш за все, наприкінці 50-х років минулого століття, у часи «перетрушування» довоєнних архівів.
— Коли секретний протокол став предметом уваги суспільства?
— Уперше фотокопію секретного протоколу опубліковано 1946 року в провінційній американській газеті «Сан-Луї пост діспач». Її нібито негласно виготовив наприкінці війни під час мікрофільмування документів німецької дипломатичної служби співробітник секретаріату Ріббентропа фон Леш. Захована в Тюрингії коробка з мікрофільмами у травні 1945 р. за не зовсім зрозумілих обставин була ним передана представникам окупаційних військ Великобританії. Ті поділилися знахідкою з американськими союзниками, від яких текст протоколу нібито і потрапив в американську пресу. У ході Нюрнберзького процесу адвокат Ріббентропа Зайдль спробував внести в число доказів текст «секретного додаткового протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад 1939 року». Однак трибунал поставив під сумнів його доказову силу.
— Але такий само оригінал повинен був зберігатися й у ФРН, яка аж ніяк не зацікавлена в його приховуванні!
— Офіційними дипломатичними каналами радянська сторона тоді двічі зверталася у відомство канцлера Коля з проханням ретельно перевірити німецькі архіви на предмет пошуку оригіналу секретного протоколу. Влада ФРН надала лише уже відомі «копії», ще раз підтвердивши, що оригіналів цих документів у них немає. Тоді Яковлєв запропонував визнати «на рівні сучасних знань» копії секретного протоколу достовірними, тому що наступні події розвивалися... точно «за протоколом».
— Отже, оригіналів немає?
— Як сказати... Адже, як свідчать багато документів, до переділу кордонів тоді була готова вся Європа, тому там були впевнені, що в тій атмосфері мають бути різні секретні протоколи. І все-таки я погано уявляю саму можливість фальсифікації документів такого рівня...
Вважаю, що настав час закінчувати годувати суспільство різними сурогатами історичної правди — мемуарами перекладачів, охоронців, водіїв, близьких і далеких родичів великих людей минулого. Питання серйозне, отож — фокуси убік, давайте працювати тільки з першоджерелами.
— Тоді чому ви ставите під сумнів справжність копій секретного протоколу?
— Тому що багато самих «справжніх» фотокопій і копій не витримують ніякої критики: у надрукованих зустрічаються різночитання й елементарні граматичні помилки, зовсім інше перенесення слів, різні друкарські інтервали, розходження в написанні назв географічних об’єктів, а також відсутні декілька характерних для німецької копії деталей. Про такі «дрібниці», як підпис Молотова латиницею на низці документів, я вже й не згадую. Випадковість помилки через недбалість друкарки або набірника друкарні я, знаючи, як ретельно готуються подібні документи, виключаю майже цілком. До речі, якість закордонних досліджень аж ніяк не вища.
Будь-який кваліфікований юрист, будь-який експерт-криміналіст негайно предметно і переконливо доведе, що вірогідність документа за копією (тим паче за фотокопією!) установити неможливо. Такі види експертних досліджень проводяться винятково за оригіналами документів: тільки вони мають доказову силу в суді та інших юридичних інстанціях.
