Запали свічу пам’яті

Сходив ногами, тепер часто проходжу подумки багатьма «голодними гробками» Черкащини, Полтавщини, Київщини. Від весни до зими вони квітнуть різнотрав’ям, до них прилітають метелики і бджоли, в кущах здичавілого бузку і терну реквієм за замученими голодом на рідній землі виводять соловейки та зозулі. Лише люди бувають тут рідко. Трава забуття дедалі більше зрівнює могили з землею, кущі безпам’ятства затягують їх густою порослю.

У Плешканях і Гельмязеві на Черкащині, у Великій Багачці на Полтавщині на спомин про жертви голодомору поставлено великі, прості, а тому ще скорботніші хрести. А в багатьох селах не пошанували замучених голодом жодним знаком уваги — немає грошей, навіть могилок не підсипали вище лопатою — немає серця. Складається враження, що тими селами керують духовні поліцаї — нащадки тих активістів, які й улаштували в 33-му геноцид свого народу.

Cвідчення очевидців найцінніші у спростуванні міфів, витворених «строітєлями развітого соціалізма». От хоч би й про недорід, наприклад. Опухлі від голоду люди все ж таки сіяли і жали в новостворених колгоспах. Семен Минович Баришпол з Шевченківки Васильківського району на Київщині розповідав мені: «Тому, хто орав, видавали в колгоспі по 200 грамів якоїсь перебитої крупи. Мати одержувала їх у коморі, варила куліш — ото й уся їжа на всіх. Звичайно, в кого сім’я була велика, куліш не рятував. Працював з нами на оранці Лука Гуйда. Покинув коні, пішов обідати та більше й не вийшов у поле. Побігли до нього, але знайшли на півдорозі мертвого, навіть додому не дійшов. А в хаті жінка й діти лежать уже попухлі від голоду».

Отже, колгоспи поставляли зерно в засіки держави. Відомий російський письменник Володимир Тендряков в оповіданні «Хліб для собаки» навів статистику із щорічника 1935 року «Сільське господарство СРСР»: « Із урожаю 1928 року було вивезено за кордон менше 1 мільйона центнерів зерна, в 1929 році — 13, 1930-му — 48,3, 1931 — 51,8, в 1932-му — 18,1 мільйона центнерів. Навіть у найголоднішому, 1933 році, в Західну Європу було вивезено близько 10 мільйонів центнерів зерна».

У Шевченківці на Васильківщині центральна садиба Степ до 33-го налічувала 120 хат, після нього — лише 43. Найстрашніші спогади голодного лихоліття — людоїдство. Його географія повсюдна. У тих же Підставках батько зарубав дочку, наварив з неї холодцю, а голову з кісниками викинув у кущі за хатою, де її й побачили сусіди. Оксана Гордіївна Бобик з села Барахти Васильківського району столичної області розповіла: «Людоїдство ставало майже звичайним явищем. Така собі Марфа (прізвища вже ніхто не згадає) з’їла свою зовицю. Потім почала заманювати з вулиці дітей і їсти. Згодом втекла з села і десь загинула. Омелько Педенко зарубав і з’їв тещу, а що лишилося — викинув у яму. Люди чули, як вона кликала на поміч, але не ризикнули допомогти, щоб не опинитися на її місці».