Під стінами Верховної Ради стояли танки

Будинок Верховної Ради — один з небагатьох у центрі міста, якому вдалося пережити окупацію. З невідомих причин закладена радянськими мінерами вибухівка не спрацювала...

...Перші вибори депутатів Верховної Ради УРCР відбулися 1938 року. Де засідатимуть народні обранці? Питання стояло гостро. За проектом архітектора Володимира Заболотного спорудження спеціального приміщення розпочалося ще 1936 року. А завершилося у травні 1939-го. Цілий рік депутати Верховної Ради УРСР засідали в стінах київських театрів. Тому відкриття будинку парламенту одразу стало знаменною подією. В. Заболотний одержав Сталінську премію першого ступеня, став професором і головним архітектором Києва. А будівля перетворився на важливий ідеологічний і пропагандистський об’єкт столиці.

Приміром. 17 вересня 1939 року СРСР вступив у Другу світову війну, Київський особливий військовий округ став Українським фронтом, і його війська рушили за Збруч. За дванадцять днів, долаючи опір Війська польського, вони дістались Перемишля, де по той бік Сяну так само переможно зупинились «союзники» — німецький вермахт. І вже 15 листопада 1939 року газета «Пролетарська правда» вмістила фотознімок групи людей, які роздивляються танк, з таким підписом: «У Києві біля будинку Верховної Ради УРСР виставлено трофеї, здобуті військами Українського фронту під час визволення народів Західної України від панської кабали. На фото: старший лейтенант тов. П. Сергієнко показує трофейний танк депутатам Верховної Ради УРСР (в першому ряду): тт. М. Дьомці, Є. Лавруші і Л. Синявському». Закон про прийняття Західної України до складу Української РСР депутати приймали вже в стінах нового парламенту.

З початком війни будинок Верховної Ради спорожнів: в перших числах липня 1941 року апарат було евакуйовано на схід, а саму будівлю замінували. Так діяла сталінська настанова — щоб «радянська земля горіла під ногами фашистського окупанта». Проте підірвати Верховну Раду не встигли. І кінооператори з підрозділів пропаганди вермахту зафіксували проходження своїх військ повз будівлю парламенту. Ці кадри демонструвалися у нацистській кінохроніці «Dіe Deutsche Wochenschau». Знову-таки з пропагандистською метою.

Побували німецькі фотокореспонденти і в інтер’єрах Верховної Ради, де над президією височіла скульптура Сталіна на повен зріст, а над нею — барельєф з «класиками» (Маркс, Енгельс, Ленін). Певна річ, невдовзі все це було знищено.

Ще не встигли охолонути від вибухів і пожеж руїни знищеного Хрещатика, як в ніч на 2 листопада того самого 1941 року підпільники спалили будинок колишньої Думи на теперішньому майдані Незалежності. За цю акцію саботажу окупанти розстріляли 300 звичайних киян, схоплених на вулицях. А 3 листопада заздалегідь підготовлений більшовиками вибух знищив Успенський собор Києво-Печерської лаври. Певно, у ті самі дні підпільники підпалили й приміщення Верховної Ради, бо 4 листопада 1941 року газета «Українське слово» повідомила: «Завдяки героїчним зусиллям та розторопності коменданта української пожежної охорони під час пожежі будинку Верховного Совєту (Олександрівська вулиця) було врятовано від загибелі прекрасний бувший царський палац, в якому тепер знаходиться музей Т. Г. Шевченка».

За три тижні та сама газета вмістила постанову голови міста Києва Володимира Багазія №112 від 10 листопада: «Про оголошення подяки бранд-майору п. Цапкові та командам пожежників». «Під час пожежі будинку колишньої Верховної Ради у боротьбі з пожежною стихією велику самовідданість проявили бранд-майор п. Цапко та вся команда пожежників. Внаслідок такої роботи вдалося пожежу швидко ліквідувати, не допустити переходу вогню на сусідній царський палац і таким чином зберегти розташований в цьому палаці музей великого українського поета Тараса Шевченка з безмежно цінними для нашого українського народу експонатами. За проявлену організаційну здібність оголошую п. Цапкові та всім командам пожежників від імені міста подяку».

Щоправда, невдовзі і В. Багазій, і Б. Цапко були розстріляні окупантами. Але то інша тема.

На фотознімку, зробленому влітку 1942 року невідомим сержантом угорської армії, видно сліди пожежі над вікнами третього поверху будинку Верховної Ради — в тій наріжній частині, яка виходила на вулицю й на сад.

Тими ж днями Київ відвідали рейхсміністр окупованих східних територій Альфред Розенберг та головний архітектор рейху Альберт Шпеєр. Останній, оглянувши будівлю Заболотного, писав: «Проект Верховної Ради України вповні міг бути створеним талановитим випускником паризької Академії красних мистецтв»...

Усі два роки окупації будинок стояв порожнім, пограбованим, повільно руйнуючись. Як пише киянин Олександр Немчинський, один з тих, хто безпосередньо керував розмінуванням Києва, 7 листопада 1943 року, на другий день визволення міста, начальник інженерних військ 1-го Українського фронту генерал-майор Юрій Бордзиловський поставив завдання саперам. 207-й ОБІЗ (окремий батальйон інженерних загороджень) мав розмінувати район, де розташовані урядові установи, — Липки. Особливої уваги потребували будинки Верховної Ради і Раднаркому. Таку вказівку він отримав особисто від члена Військової ради фронту генерал-лейтенанта Микити Хрущова. А той добре знав про мінування 1941 року. 207-му ОБІЗу допомагали рота собак-міношукачів та електротехнічна рота. Перевірялися на мінування шляхи, основні вулиці та під’їзди до важливих об’єктів: до заводу «Арсенал», до будівель Раднаркому, Верховної Ради, НКВС, Держбанку, військових училищ.

«Коли ми почали огляд урядових будівель — пише О. Немчинський, — впало в око, що в приміщеннях майже не було меблів. Це полегшувало проведення зовнішнього огляду і прослуховування стін і колон стетоскопами та міношукачами. Подекуди підлоги вскривали. Горища й підвали обстежували з особливою ретельністю».

Відсутність меблів можна пояснити тим, що за два роки їх просто спалили. Газу в Києві не було. А окупантам і киянам були потрібні дрова для опалення приміщень та приготування їжі.

Отже, сапери попрацювали добре. І хоча в мемуарах так і не сказано, чи виявили вони вибухівку в урядових будівлях, Олександр Борисович у розмовах з автором цих рядків казав, що німецькі «піонірен» повитягали радянські міни ще восени 1941 року, а своїх не ставили — не встигли.

Як тут не згадати нещодавно оприлюднений факт: 10 липня 2005 року московські будівельники, розчищаючи фундамент знесеного готелю «Москва» в самісінькому центрі російської столиці, виявили 1160 кг вибухівки, закладеної в жовтні 1941 року. Мінували Москву підрозділи так званого ОМСБОП («окремої мотострілецької бригади особливого призначення НКВС»). А таємниця залишилася...

По війні будинок Верховної Ради відремонтували. 1948 року за проектом Заболотного добудовано триповерхову північно-західну частину у тому самому стилі, яка має в плані напівкільцеву замкнену форму.

8 вересня 1946 року у Москві з нагоди започаткованого свята Дня танкістів по Красній площі пройшла бойовим маршем 4-та гвардійська Кантемирівська танкова дивізія. На трибуні мавзолею серед керівників СРСР стояв і славетний син українського народу маршал бронетанкових військ Павло Рибалко. А в Києві екіпажі танків усіх типів, що брали участь у недавній війні, вишикувалися перед будинком Верховної Ради. Київських танкістів привітав зі святом воєначальник з «танковим» прізвищем — генерал-майор інженерно-танкової служби Башнєв. Відтоді танків під стінами Верховної Ради не було.

Дмитро МАЛАКОВ, заступник директора з наукової роботи Музею історії Києва.

На знімку: листопад 1943 року. Бої за Київ.

Фото ЦДКФФА ім. Пшеничного.