На жаль, сподівання, що створені окружні та апеляційні адміністративні суди виконуватимуть те, до чого покликані — здійснювати чесне, справедливе та неупереджене правосуддя, не завжди виправдовується.

Місцеві районні суди столиці, незважаючи на наявність Київського окружного адміністративного суду, продовжують розглядати справи адміністративної юрисдикції, при цьому порушуючи не лише вимоги Кодексу адміністративного судочинства України, а й демонструючи правосуддя, спрямоване на те, щоб інколи догодити особам, які начебто постраждали від дій Верховної Ради України.

Ідеться про судову справу за позовом судді Конституційного Суду України С., який посеред літа, в той час, коли більшість осіб, які уповноважені виступати в судах на захист прав та інтересів Верховної Ради України, перебувають у щорічних відпустках або ведуть інші важливі справи, чомусь звернувся не до Київського окружного адміністративного суду, Києва а до Оболонського районного суду столиці, де і було застосовано «спрощене» адміністративне провадження у справі за участю колегії суддів під головуванням судді Н. Яценка.

Є припущення, що такий умовний та поверховий розгляд справи вдався саме тому, що суддя-доповідач Н. Яценко прийняв до свого провадження справу не своєї підвідомчості і на порушення статті 111 Кодексу адміністративного судочинства України не провів попереднього судового засідання для забезпечення подальшого всебічного та об’єктивного вирішення справи, не витребував необхідних матеріалів та доказів, не дотримавшись вимог статей 7, 110, 138 цього кодексу, усунувся від вирішення клопотання про залучення третьої особи, що є порушенням статті 133 цього само кодексу, і взагалі, блискуче провів судове засідання без участі відповідача Верховної Ради України, що прямо заборонено статтями 6 та 71 КАС України.

Колегія суддів Оболонського суду, лише заслухавши одного позивача С. та його адвоката, прийняла рішення про скасування постанови Верховної Ради України, якою його як суддю Конституційного Суду України було звільнено з посади за порушення присяги. Як на мене, подібних «спрощених» проваджень не допускали навіть судді Печерського районного суду м. Києва.

Отже виходить, що без будь-яких передбачених законом процедур, обов’язкових стадій адміністративного процесу, проігнорувавши матеріали справи щодо порушення суддівської присяги та без участі відповідача, якому навіть не дали можливості з’явитися до суду, суддя Н. Яценко не тільки скасував постанову Верховної Ради України, а й поновив у статусі суддю Конституційного Суду України С.

Ось таке правосуддя «по-оболонськи» є прикладом застосування неправосудних засобів, що його паплюжать.

Не кращим виявився і процес у Київському апеляційному адміністративному суді, який визвався вести виконуючий обов’язки голови цього суду А. Денисов.

Закиди, що Верховна Рада України упереджено прийняла оскаржувану постанову, небажання знайомитись із документами, які представник відповідача намагався подати до суду, не кажучи про залучення їх до справи, очевидна прихильність до позивача та налаштованість якомога швидше винести ухвалу — все це, як на мене, свідчить про необ’єктивність суддів і порушення ними основних принципів правосуддя, зокрема, щодо обов’язку апеляційної інстанції перевіряти рішення нижчестоящих судів.

Навіщо тоді створено апеляційну інстанцію, якщо судді і сам А. Денисов відверто демонстрували, свою згоду із винесеним рішенням суду першої інстанції, не виключено, що у справі було вже заздалегідь заготовлено ухвалу.

Чи не тому головуючий суддя А. Денисов був здивований уточненням до апеляційної скарги, довго з’ясовував, чи не відмовляється апелянт від самої апеляційної скарги і насамкінець вимушено перейшов до розгляду справи за правилами суду першої інстанції, але при цьому відмовився від вивчення матеріалів та залучення доказів? Відмовився апеляційний суд і від оголошення перерви.

У такий спосіб колегія суддів символічно провела процес за правилами суду першої інстанції, надто приблизно знаючи процесуальний порядок та правила, виправляючи одне одного.

Ось таке адміністративне судочинство ми маємо сьогодні у м. Києві, коли править не закон, а вказівка згори, яка — вища воля у судочинстві.

Чи не намагаються суди такими діями спонукати Верховну Раду України в подальшому не розглядати взагалі питань щодо порушення суддями присяги стосовно чесного і сумлінного виконання своїх високих обов’язків? І взагалі, чи мають тоді значення для суддів об’єктивність, неупередженість та незалежність як принципи, що дають можливість дбати про інтереси держави, не піддаючись сторонньому впливу або якимось політичним симпатіям?