70 судів не змогли вирішити, як захистити права неповнолітньої

Коли полтавка Тетяна Каргаполова прийшла до корпункту «Голосу України» і почала розповідати цю історію, автору здалося, що сама вона — кваліфікований... юрист. Однак ні. Просто за ті кілька років, впродовж яких жінка намагається захистити інтереси власної доньки, вона, справді, не лише добре освоїлася в юриспруденції, але не гірше розуміється й у «практиці» роботи наших правоохоронних та судових органів.

— Я пройшла 70 судів з квартирного питання і побачила, як працюють наші судові органи, прокуратура, як змінюється образ чиновників, коли дивишся на них не як «на власть имущих», а з точки зору людяності. Адже від них я чекала підтримки й розуміння, бо отримала сильний моральний удар від людей, здавалося б, близьких моїй неповнолітній доньці.

А починалося все так. У будинку, в якому мешкала наша сім’я, жити ставало неможливо. У підвалі постійно стояла вода, сморід проникав у квартиру. Численні звернення в ЖЕД не давали жодних результатів. Ураховуючи те, що ми жили на першому поверсі, такі умови змусили нас подумати про поліпшення житла, тим паче що почались проблеми із здоров’ям нашої дитини.

У 2000 році ми почали наполегливо шукати краще житло. Квартира, яку придбали разом з чоловіком за гроші, зароблені спільним бізнесом, — це частина викупленого підсобного приміщення ресторану, перероблена під житло. Велика площа, нестандартне планування та зручне місце розташування влаштовували нашу сім’ю, і в травні 2000 року ми переїхали до нової квартири. Доля аварійної «хрущовки» мене вже не хвилювала. Щоправда, сімейне щастя тривало недовго. У сім’ї почалися сварки і незабаром я подала на розлучення. Пережила 9 судових засідань із розірвання шлюбу. Розподілу майна не було. Чоловік без мого відома забрав машину, наше виробництво працювало стаціонарно в іншому місті, залишалося питання нерухомого майна в Полтаві. Колишній чоловік запропонував мені оформити договір дарування на нашу неповнолітню доньку і просив мене, оскільки він тепер проживає в іншому місті, а його мати-інвалід — у Полтаві, оформити договір дарування іншої квартири на його матір. Я пішла йому назустріч і погодилася.

Яке ж було здивування Тетяни Каргаполової, коли біля приміщення контори нотаріуса колишній чоловік заявив, що квартиру доньці даруватиме... його мати. Мовляв, раз є рішення суду на користь доньки, то яка різниця, хто буде дарувальником. Договори дарування були укладені, й кожен почав жити «автономним» життям. Упевнена в тому, що квартира належить доньці, Каргаполова зробила в ній ремонт, збудувала лоджію.

— Єдине, чого я не могла добитися, то це прописати доньку у квартирі, яка належала їй згідно з договором дарування. А батько, як опікун, дозволу на прописку не давав.

Одержавши консультацію юристів, Каргаполова зібрала всі необхідні документи й у 2003 році подала позов до суду про виписку колишнього чоловіка з квартири доньки. Але у призначений день замість судового засідання позивачка отримала... позов про визнання договорів дарування договорами обміну, а сам обмін —недійсним.

З’ясовується, ще 2001 року районний суд виніс рішення про визнання договору купівлі-продажу дарованої квартири частково недійсним, і за 51 гривню штрафу квартира стала власністю свекрухи, яка, за словами Тетяни Олександрівни, не вклала в купівлю житла жодної копійки (це потім підтвердив і суд).

— Пізніше судова експертиза оцінила цю квартиру у чверть мільйона гривень, а бабуся-інвалід купила її, виявляється, за... одну тисячу гривень! Мало того, у 2004-му бабуся звертається до суду. Мовляв, вона в момент підписання довіреності для дарування онучці «перебувала у хворобливому стані». Суддя Апеляційного суду визнає довіреність, видану бабусею, дійсною, а договір дарування на неповнолітню внучку — ні! Ось тоді я й зрозуміла, що зіткнулася не лише з проблемою моральності, а й із проблемою «беспредела» в суді.

Тоді ж уперше Тетяна Каргаполова звернулася в прокуратуру та подала касаційну скаргу до Верховного Суду.

— Та найстрашніше, що довелося пережити мені й дитині — це момент, коли, повернувшися із суду, ми не змогли потрапити у квартиру: доки я захищала права доньки, тато вселив у нашу квартиру свою матір і замінив замки. Таке вселення незаконне, бо рішення про моє й дитини виселення не було, не було й рішення суду на вселення свекрухи. В один момент я з дитиною залишилася без житла, котре заробляла власною працею, без засобів до існування, а також без майна, купленого мною після розлучення.

Коли через п’ять місяців за рішенням районного суду, прокуратури та опікунської ради квартиру відкрили, побачене там шокувало: помешкання було повністю розграбоване — ні кранів, ні унітаза, двері знято з петель, скрізь бруд... Немов для глуму, в кімнаті на старому матраці сидів... іграшковий ведмедик!

— Незважаючи ні на що, я вдруге подаю касаційну скаргу вже на ухвалу суду до Верховного Суду України, — свідчить Тетяна Олександрівна. — Одночасно, зрозумівши, що в Полтаві добитися нічого не зможу, що проти мене, аби приховати факти порушення наших прав, виносяться незрозумілі й необгрунтовані рішення й ухвали, я звернулася до Верховної Ради України, в Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, який очолював В. Стретович. На особистому прийомі я подала документи на розгляд комітету. І Стретович виявився першою людиною такого рангу, який узяв на контроль моє питання. У встановлений законом строк мої документи були розглянуті, і комітет негайно відреагував на події, що перетворили наше з донькою життя в Полтаві на суцільні поневіряння.

Та суди тривали. І, зрештою, після чергової перевірки ухвалою Верховного Суду України попередні рішення судів були скасовані.

Ця статистики вражає: загалом відбулося 70 судових засідань, в яких брали участь 22 судді з Полтави і 8 суддів Верховного Суду України! А справа за цей час виросла аж до 12 томів!

— Тому в липні 2006 року я подала заяву до Апеляційного суду Полтавської області про перегляд рішення суду про визнання договорів дарування недійсними у зв’язку з нововиявленими обставинами. Моя заява грунтувалась на ухвалі Верховного Суду України. Але в Апеляційному суді... не погодилися з ухвалою Верховного Суду України! Негайно я і прокуратура Полтавської області склали касаційні скарги на ухвалу суду та в інтересах неповнолітньої дитини і направили їх до Верховного Суду України.

Нині касаційні скарги прийнято до розгляду, і цивільна справа про визнання договору дарування на дитину недійсним витребувана з Полтави у Верховний Суд України. Вдруге одна і та само справа направлена на розгляд у Київ!

Одночасно Каргаполова звернулася з метою перевірки законності дій судді до Генеральної прокуратури України, в Секретаріат Президента України, до Верховної Ради України, зокрема, в Комітет з питань правосуддя, Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, до Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України. Побувавши на особистому прийомі в комітетах і в Генеральній прокуратурі України, вона одержала підтримку своєї позиції. Під час винесення Верховним Судом України ухвали про дату розгляду, інтереси неповнолітньої дитини у Верховному Суді України представлятиме Генеральна Прокуратура України.

«Закінчуючи цього листа, — пише Т. Каргаполова, — хочу висловити свою вдячність і ще раз назвати прізвища тих людей, які в інтересах порушених прав неповнолітньої дівчинки, яка залишилася без власного житла і прописки, стали на захист дитини: народним депутатам України Володимиру Стретовичу, Сергію Ківалову, Володимиру Толстенку, начальнику відділу Генеральної прокуратури України Ігорю Коморному, суддям Апеляційного суду Полтавської області Світлані Довгаль та Вадиму Триголову, прокурорам Полтавської обласної прокуратури Олегу Кириченку, Ірині Осипенко, Анатолію Бондаренку, прокурору Ленінського району Полтави Олегу Бутенку та його помічникові Світлані Акуловій, начальнику служби у справах неповнолітніх Ленінського райвиконкому Полтави Лідії Соловйовій, керівництву РВВС Ленінського району Полтави: Володимиру Москаленку, Ігорю Рудю, Володимиру Трояну, Віталію Ємцю, Олександру Котельникову».

І все-таки Тетяна Каргаполова оптимізму не втрачає, вважаючи, що її історія має стати уроком і для інших: «Борітеся за свої права і за права своїх дітей. Не бійтеся! Правосуддя не може бути хорошим чи поганим, правосуддя або є, або його немає. Коли ми творимо добро, висловлюємо одне до одного почуття любові, взаєморозуміння, людяності, ми всі разом створюємо наше майбутнє, формуємо світогляд наших дітей і вчимо одне одного мати чисті помисли».