Реформування інституту омбудсмана — вимога сьогодення

Цього року Україна може справляти перший ювілей свого Уповноваженого з прав людини — минає 10 років відтоді, як Верховна Рада прийняла Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», втіливши його в життя наступного року.

Рівність перед законом

За цей час зроблено немало — створено саму інституцію омбудсмана, накопичено досвід роботи у сфері захисту прав людини, велика кількість громадян отримала допомогу у вирішенні питань порушення їх прав з боку держави. Але проблема комплексних порушень прав людини в Україні і сьогодні залишається найсуттєвішою загрозою як особистості, так і національній безпеці в цілому. Доповіді про права людини в Україні, які готують щорічно громадські правозахисні організації, на відміну від доповідей чинного Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який всупереч закону не звітував щорічно перед парламентом, містять численні факти таких порушень.

Науковці, які досліджують інститут омбудсмана, стверджують, що у ситуації, схожій на сучасну українську, а саме, коли урядова політика є суперечливою і викликає збільшення кількості скарг та незадоволення населення, коли існує гостра потреба в терміновій реформі державного управління, суспільству вкрай необхідний сильний омбудсман, зі спеціалізованими функціями, який здатен захищати громадян, гарантувати справедливість і рівність усіх перед законом.

Коло та кількість питань, з якими звертаються громадяни, шукаючи захист власних прав, неухильно зростає. В зв’язку з чим стає необхідним реформування інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини для підвищення ефективності його роботи та задоволення потреб різних верств населення України. Одним з таких напрямків може бути створення правових умов для запровадження посад спеціалізованих омбудсманів. Що має підвищити відповідальність за вирішення проблем громадян. Тим більше, що такий досвід опробовано в багатьох країнах, де він продемонстрував позитивні результати.

На боці людини

Спеціалізовані омбудсмани можуть відповідати за одну із сфер захисту прав людини: захист політичних прав і свобод; захист прав військовослужбовців, захист прав дітей; свобода слова та забезпечення прав працівників засобів масової інформації; забезпечення права на приватність; забезпечення прав затриманих; захист прав засуджених; забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок; захист осіб похилого віку тощо. Наприклад, у Швеції, Німеччині та Норвегії створено інститути військових омбудсманів, у США — омбудсман з нагляду за виправними установами, із захисту людей похилого віку, в Ірландії, Канаді, Новій Зеландії та деяких інших країнах — уповноважений з питань інформації, у Швеції, Фінляндії — із забезпечення рівності статей. Цей перелік можна продовжувати.

В Україні також багаторазово громадські та міжнародні організації пропонували створити посади спеціалізованих омбудсманів. Найбільш актуальними є: з прав дитини, з дотримання гендерної рівності, з прав затриманих тощо. Але вони не знаходили підтримку ані у депутатів, ані у чинного уповноваженого.

Може виникнути питання — більше інституцій, більше бюрократії, більше ускладнень для громадян та витрат для держави. Дозвольте не погодитися з таким зауваженням. Інституція фактично залишається єдина — Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. А в ній працюють спеціалізовані чи тематичні омбудсмани. Принаймні така модель видається найбільш працездатною.

Кожен спеціалізований омбудсман має свій офіс (департамент), має свою сферу відповідальності та повноваження для вирішення проблем громадян. Враховуючи величезні повноваження, які має уповноважений та його представники, не варто побоюватися відсутності важелів впливу у спеціалізованих омбудсманів. Їх більш ніж достатньо.

Обличчям до дитини

Важлива сфера — порушення прав дітей. Це й бездоглядність та безпритульність, повільний розвиток сімейних форм виховання, якому адекватну увагу було приділено лише в останні два роки, це й безладдя та беззаконня в інтернатах, це й розквіт дитячої проституції та порнографії, тотальні порушення майнових прав дітей при продажу житла тощо. Це системні порушення, які укорінюються і в чинній (а точніше досі відсутній) системі захисту дітей, недосконалості та суперечливості чинного законодавства в цій сфері, неукомплектованості відповідних служб тощо. На організаційному рівні багато було зроблено Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту, в якому створено окремий орган центральної влади — Департамент із захисту дітей та міждержавного усиновлення. Цей орган виконавчої влади ініціативно взяв на себе повноту і законотворчої роботи, і внесення змін до законодавства щодо захисту прав дітей. До реалізації політики у сфері захисту прав дитини залучено різні відомства та організації. Але їх дії не завжди є узгодженими. І нагляд за дотриманням прав дітей є вкрай необхідним. Саме цим має займатися омбудсман з прав дитини.

Тим більше, що така посада існує вже більш як у 20 країнах світу. Вперше посаду дитячого омбудсмана було запроваджено у 1981 р. у Норвегії, потім у Фінляндії. У 1987 р. парламентські фракції ФРН запровадили Комісію з прав дітей. У 1989 р. створено відомство комісара з прав дитини в Новій Зеландії та в Австрії. У 1990 р. неурядовою організацією засновано службу омбудсмана у справах дітей і молоді в Ізраїлі, а урядовим відомством — у Гватемалі. У 1991 р. запроваджено інститут дитячого омбудсмана в Колумбії. У 1993 р. — в Швеції, у 1994 р. — в Данії, а в 1995 р. — в Ісландії та на регіональному рівні в Російській Федерації. На початку 21 сторіччя — в Молдові, Люксембурзі.

Дитячий омбудсман покликаний домагатися не тільки дотримання законодавче закріплених прав дітей, але й збільшення відповідальності батьків за виховання дітей. Він повинен вимагати справедливого ставлення до дітей з боку різноманітних органів влади, допомагати дітям користуватися вже існуючими правами, а також сприяти визнанню за дітьми тих прав, які ще не знайшли свого законодавчого закріплення.

В Україні омбудсман з прав дитини повинен захищати дітей не тільки від дискримінації, експлуатації, будь-яких форм насильства, жорстокості, викрадення, продажу, втягування в протизаконну діяльність, вживання алкоголю, наркотиків, незаконного утримання під вартою, фізичного насилля і тортур, необгрунтованого відлучення від батьків, шкідливих для здоров’я дитини традицій, звичок, але й від поганого поводження з ними у сім’ї, аморальності, байдужості, цинізму.

Право на гідність

Ще один важливий напрямок порушення прав громадян, який потребує більшої уваги уповноваженого — це захист від катувань. Так, при ратифікації Україною Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, нелюдських та інших жорстоких та таких, що принижують людську гідність, видів поводження та покарання, зазначалося: саме Уповноважений Верховної Ради України відповідає за здійснення заходів з імплементації протоколу, тобто за формування національних превентивних механізмів попередження катувань.

Важлива роль уповноваженого в цьому плані підкреслювалася і під час «круглого столу» «Формування національних превентивних механізмів попередження катувань в Україні в контексті ратифікації Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань», який було організовано Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Харківською правозахисною групою, Міжнародним жіночим правозахисним центром «Ла Страда—Україна».

Інший приклад. У 2005 році Верховна Рада Україна прийняла Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Відповідно до цього закону Уповноважений Верховної Ради має відігравати важливу роль, яка полягає, згідно зі статтею 9, у контролі за дотриманням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; розгляді скарг на випадки дискримінації за ознакою статі; висвітленні у щорічній доповіді питань дотримання рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Посередник між особою та владою

Варто зауважити, що запровадження посад спеціалізованих омбудсманів дає змогу зробити більш продуктивною і дієвою співпрацю омбудсманів з громадськими організаціями, сприятиме посиленню правового захисту конкретних соціальних груп населення України. Тому інститут спеціалізованих омбудсманів — це ще один механізм покращення взаємодії держави та громадянського суспільства. Його варто підтримувати, якщо держава бажає визнавати себе демократичною та цивілізованою.

Це не означатиме розширення штатів та збільшення витрат на утримання офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Вони і так не малі і при ефективному та цільовому використанні дадуть можливість вирішувати велику кількість актуальних проблем. Так, державним бюджетом України на діяльність Уповноваженого Верховної Ради України в 2006 році виділялося 19 952,1 тис. грн. У державному бюджеті України на 2007 рік передбачається ще більше — 23 261,2 тис. грн.

Для створення системи спеціалізованих омбудсманів необхідно ініціювати та вносити зміни до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Для цього необхідні не тільки правові зусилля, але й політична воля та усвідомлення необхідності інтенсифікації роботи омбудсмана. В цьому плані виглядає дуже привабливою та цікавою оприлюднена в пресі та на інтернет-сайтах програма кандидата на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, якого висунула та підтримала правозахисна спільнота, Євгена Захарова. Варта уваги його пропозиція щодо необхідності покращення комунікації Уповноваженого з прав людини з суспільством. Механізмами такого покращення є: щоденне оновлення сайту та створення англомовної версії; випуск бюлетеня з описом порушень прав людини й історій успішного їх захисту; створення регулярної телепередачі на одному з національних телеканалів з прямим контактом уповноваженого з телеглядачами; оприлюднення і широке обговорення річної доповіді про стан з правами людини — щороку. Одним із пунктів його програми є запровадження посад спеціалізованих омбудсманів в Україні, що дійсно відкриває широкі можливості для співпраці з цією інституцією для громадських правозахисних організацій, які займаються різноманітними проблемами порушення прав людей в Україні: жіночих, дитячих, студентських, організацій людей з обмеженими можливостями, солдатських матерів, працюючих з надання допомоги хворим на ВІЛ/СНІД, позбавлених волі тощо.

Надворі — 2007 рік. Ситуація в країні змінилася. Стали можливими альтернативні вибори. Частина депутатів Верховної Ради як за власним переконанням, так і під впливом громадських організацій прислухалася до голосу громадськості та підтримала незалежного кандидата. Але головне, що фактом громадської свідомості стала думка про те, що омбудсман має бути не політиком, не представником політичної сили, не заангажованою людиною, а незалежним і неупередженим представником громадського сектору, який має досвід захисту прав людини, тісну і щоденну роботу з громадянами та зможе кваліфіковано виконувати центральну функцію омбудсмана — бути посередником між особою та владою.