Віктор КОНОНЕНКО: «Суддів треба звільнити від впливу, а не від контролю»

Із досьє «Голосу України»

Що про нинішній стан правосуддя думає один з «батьків» Концепції судово-правової реформи (далі — Концепція), співавтор проектів багатьох законів Віктор Кононенко? Заслуженого юриста України, котрий пройшов за 40 років роботи шлях від районного судді до судді Верховного Суду СРСР знають і поважають в Америці і Китаї, Будапешті і Страсбурзі.

Навіть після того, як 2002-го пішов у відставку, Віктор Іванович залишився професіоналом найвищого класу, на думку якого зважають авторитетні державні та вчені мужі.

— Вікторе Івановичу, чи задоволені Ви тим, як реалізувалася Концепція, ухвалена Верховною Радою в 1992 році?

— Не лукавитиму: очікувалася ефективно діюча реформа, а вийшла так звана «мала реформа». Нею, вважаю, і закінчилися перетворення третьої влади.

На мій погляд, головне конституційне завдання держави — визнання і гарантування верховенства права — не розв’язане.

Судова система країни пройшла непростий шлях, змінювалися й вдосконалювалися форми, а зміст і принципи залишалися колишні. Ми мали своє Національне законодавство в сфері судової діяльності. За оцінкою закордонних інститутів, зокрема США, які вивчали діяльність наших судів, українська система була найбільш близькою до народу і відповідала вимогам міжнародного права. Із здобуттям незалежності докорінно змінилася соціально-економічна ситуація, що спричинило глибоку кризу в судовій сфері.

У 1992 році після припинення діяльності Верховного Суду СРСР я повернувся в Україну і мене запросили на роботу до Верховної Ради. Тут мені запропонували очолити робочу групу з розробки Концепції. Через два місяці документ був готовий. Раніше законотворчістю я, практик, не займався. Тому допомога Олександра Коцюби, Василя Білоусенка, Галини Омельяненко, Юрія Грошевого, Гліба Чангулі, Олександра Лавриновича, Григорія Демидова, Олександра Нечипоренка, Івана Плюща та інших професіоналів була неоціненною. Вони не тільки брали участь у проекті, а й активно сприяли його реалізації. Зверніть увагу: абсолютна більшість законів із судової реформи з’явилася в 1992—1993 роках. Були ухвалені закони про статус суддів, кваліфікаційні комісії, дисциплінарну відповідальність слуг Феміди, організації органів судового самоврядування і низка інших. Згодом з’явилися закони про захист працівників суду і правоохоронних органів, адвокатуру, міжнародний арбітраж.

У 1996-му проголосували за Основний Закон, в якому зафіксовано: державна влада «здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Далі в Конституції зазначено, що орган законодавчої влади — Верховна Рада, виконавчої — Кабмін, а про судову владу не згадується. Виходить, третя гілка влади — міф? Звідси закономірно Верховний Суд позбавили права законодавчої ініціативи. В наявності конституційна нерівність гілок влади, що істотно вплинуло на перебіг перетворень. Мало того, в останні роки замість подальшого реформування намагаються ревізувати ухвалені закони. Скажімо, практично щорічно «оцінювачі» нормативних актів прагнуть внести зміни до закону про статус суддів у частині позбавлення їх матеріальних гарантій; про кваліфікаційні комісії. Дійшло до того, що закони розробляють без участі суддів. Це, до речі, стосується і чергової Концепції, затвердженої Президентом.

— Як Ви ставитеся до публічних заяв на кшталт цієї: правосуддя, мовляв, у силу своєї корумпованості стало загрозою національній безпеці країни?

— Скажу прямо: у сказане дуже важко повірити, але ще складніше це спростувати. Народний депутат Володимир Мойсик, мій колега й учень, у своїй глибоко аналітичній статті («Голос України» за 14.07.06) чудово висловився з цього приводу: «Не втягуючись у дискусію стосовно корупції в усіх сферах життя держави, я, як громадянин України, як правознавець, хочу категорично заперечити будь-чиє твердження про наявність тотальної корупції в усіх судах... Не хотів би, щоб загроза корпоративним чи приватним інтересам подавалася як загроза державі чи українському народові».

Останніми роками в пресі, на радіо і телебаченні стали модними образливі ярлики: «бандити», «корупціонери», «злодії» тощо. Це свідчить про низьку правову культуру. А як бути з презумпцією невинності? Пам’ятаєте: «Закони святі, та виконавці лихі супостати»? За останні три роки за неповагу до суду не притягнуто до кримінальної відповідальності жодного громадянина...

— Чим зумовлена, на Ваш, Вікторе Івановичу, погляд, криза судової системи?

— Багатьма чинниками. Метою Концепції було проведення не лише судової, а і правової реформи загалом. Правова реформа не відбулася. Це призвело до істотних втрат можливостей прокуратури контролювати дотримання законності; обмеження прав прокурорів у суді, що фактично позбавило їх будь-якої процесуальної самостійності. З-під контролю прокуратур повністю виведена контррозвідувальна діяльність, у тому числі на території України. Не поліпшилася організація слідства, не створено слідчий комітет. Чи не це стало причиною відпливу кваліфікованих працівників міліції і прокуратури? Крім того, не регламентована дотепер процесуальна діяльність судів; не функціонує система підготовки суддів, їхнього призначення й обрання, притягнення до відповідальності. І, нарешті, залишається незадовільним фінансове та організаційне забезпечення судової гілки влади.

Чим відрізняється нинішній суддя від судді 1960-х? Та нічим! Хіба що одягли його в мантію і почали звертатися до нього: «Ваша честь!». Згадайте: Верховний Суд справу про визнання виборів Президента України недійсними розглядав у залі засідань Пленуму, тому що іншого належного приміщення у нього немає. Ще в гіршому становищі перебувають не менш як 70 відсотків судів.

— Зупиніться, будь ласка, на проблемі підготовки кадрів.

— У країні 200 вузів видають дипломи юриста, а суддів не готує ніхто. Можна підвищити кваліфікацію в академії, але одержати спеціальність судді немає де. А випускники-юристи готують себе часом не до захисту закону і прав громадян, а до того, як обдурити податкову інспекцію, КРУ тощо. Я готував себе до суддівської діяльності більше року. До цієї посади мене вели кращі вчені-педагоги Харківської юридичної академії. Я цим пишаюся.

Суддю на перший строк, на моє переконання, мають обирати на альтернативній основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні на п’ять років і він має бути підзвітний перед виборцями. Так було раніше. І тоді народні судді не дозволяли собі цинічно ставитися до закону та учасників процесу, як це відбувається нерідко тепер. Управу на таких суддів знайти дуже складно, оскільки відсутній контроль за їхньою роботою. Вони по праву вважають себе незалежними. За нинішньої завантаженості (117 справ і матеріалів на місяць у середньому) неминучі помилки. Але помилка від помилки відрізняється. І треба притягати до відповідальності за явне некваліфіковане рішення, тяганину, зловживання. Це раніше робили вищі суди, які не тільки суворо контролювали, вживали заходів, а і допомагали. Такими функціями можна було б наділити президії облсудів, створивши при них відповідну структуру. Число нарікань на діяльність тих, хто випадково опинився в кріслі судді, зростає відповідно до збільшення позовів (у 2005-му судами першої інстанції розглянуто 6 млн. 300 тис. справ проти 1 млн. 648 тис. у 2001-му). Вважаю, кваліфікаційні комісії варто створити в кожній області і дозволити їм, не звертаючись до Вищої ради юстиції, вирішувати питання про відповідальність суддів самостійно. До слова, торік звільнено шість, ще сім горе-суддів притягнуто до кримінальної відповідальності. Процедура покарання дуже складна, затягнута у часі. А суддя, над яким повис дамоклів меч, спокійно працює (чи не працює, одержуючи зарплату) і продовжує часом чинити беззаконня...

Переконаний, судді не можуть бути незалежні. Вони залежні від його величності Закону і власної совісті. А тому їх треба звільнити від впливу, а не від контролю. Суддя в силу посадового стану зобов’язаний самостійно позбутися тиску, бездоганною поведінкою зарекомендувати себе справжнім слугою Феміди.

— Вікторе Івановичу, буваючи на судових засіданнях, неважко помітити, що закон ефективніше захищає права злочинця, а ось потерпілі часто не можуть відстояти свої інтереси...

— Це дуже болюче питання. За останні три роки, за даними міліцейської статистики, потерпілими визнано понад 990 тисяч осіб, з них загинуло 30 тисяч. Багато хто став інвалідами, усім завдано значної матеріальної шкоди. На жаль, держава не виконує свого конституційного обов’язку із забезпечення захисту потерпілих. Дотепер не створено фонду відшкодування збитків, немає фонду захисту потерпілих, чинне законодавство в цьому плані недосконале. Вважаю, закон має передбачити рівні права на захист і підсудного, і потерпілого.

— Ваша думка про діяльність виконавчої служби, яка, судячи з численних скарг потерпілих, не завжди поспішає виконувати рішення судів?

— Сьогодні вирішити спір у суді на свою користь — це ще, на жаль, не означає виграти справу. Чимало зусиль, часу і здоров’я йде на виконання рішення. Це завершальна невід’ємна стадія судового процесу. І зовсім незрозуміло, якими мотивами керувався законодавчий орган, передавши судові функції з виконання рішень несудовому органу. Виникла парадоксальна ситуація: суд виніс вердикт і замість того, щоб виконувати його, розглядає скаргу однієї зі сторін на бездіяльність виконавчої служби. Гадаю, виконання рішень і контроль треба покласти на суди, як було раніше. Загалом, на мій погляд, прийняття окремих законів (зокрема, про судоустрій) не поліпшило процесуальне законодавство, а навпаки, погіршило стан правосуддя, призвело до істотного звуження прав і свобод громадян. Тому конче потрібно прискорити прийняття процесуальних кодексів.

— Професіонал з величезним досвідом, зрозуміло, може запропонувати своє бачення врегулювання окремих положень судочинства...

— Насамперед необхідно проаналізувати стан правосуддя і результати розглянути у Верховній Раді. Обговорення провести з обов’язковою участю голів судів — від районних до Верховного. Бо хто краще за них знає становище в органах третьої влади?! Раніше парламент практикував такі зустрічі суддів з керівниками країни.

На мій погляд, обласні суди потрібно наділити, крім апеляційного, і правом на касаційне судочинство, повернути їм і наглядові функції з метою розвантаження вищого судового органу.

Вважаю доцільним повернутися до багаторічної практики —перегляду справ у порядку судового нагляду в зв’язку з нововиявленими обставинами на Пленумі.

Вищий судовий орган має бути судом першої інстанції і під час розгляду кримінальних справ особливої складності. Необхідно домогтися реалізації головного завдання Верховного Суду — забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції.

І, нарешті, варто ухвалити закон про Верховний Суд України, в якому передбачити його право на законодавчу ініціативу. А ще розробити конкретну систему перегляду судових рішень, яка здатна оперативно та ефективно усувати судові помилки, вчасно захищати обмежені права громадян.

— Раніше суддів звільняли з посади за порушення термінів розгляду справ...

— Питання вважаю одним з найактуальніших. Воно проблемне і для Верховного Суду. Хіба допустимо, щоб касаційна скарга про відновлення шахтаря розглядалася у вищому судовому органі країни понад рік? Незрозуміло, звідки в практиці суддів з’явився термін «розумні терміни розгляду», які зафіксовані в окремих правових міжнародних актах, але не в чинному законодавстві України.

— Яким, на Вашу думку, Вікторе Івановичу, має бути суддя?

— Важливо, щоб суддя, повторююся, був незалежним від найменшого впливу і залежним від закону і совісті, мав суддівську мудрість і компетентність. Він повинен пам’ятати Цицерона: «Суддя — це закон, що говорить, а закон — це німий суддя». Він має бути неупередженим і вільним від самого себе.

Суддя зобов’язаний запобігати намірам перетворити правосуддя на засіб вираження особистої ідеології, поглядів і переконань; глибоко й об’єктивно розглядати справу. Він має чути, як б’ється серце після кожного прийнятого рішення. Тільки в цьому разі суддя відповідатиме цінностям і духу нашого часу.

Користуючись нагодою, вітаю колег і працівників суду з професійним святом. Завжди пам’ятайте, що від вашої справедливості залежить спокій у країні.

— Дякую за змістовну і відверту бесіду.