Ця розповідь для тих, хто вирішив усиновити дитину. Перш ніж це зробити, добре зважте свої зусилля і можливості, прислухайтесь до своїх почуттів. Інакше можете зруйнувати долю дитини, як це сталося з Максимом.

Уже майже рік Максим в інтернаті. За цей час ніхто з його родини жодного разу не навідався до нього, хоча й мешкають за півкілометра від закладу. Навіть на Великдень не передали юнакові гостинця...

— Максима усиновила подружня пара, коли хлопчику було чотири роки, — розповідає директорка інтернату. — Ще тоді усиновителям сказали, що хлопчик має проблеми із зором і його потрібно лікувати. Але згодом події почали розвиватися не так, як на те сподівалися батьки. Максим украв удома п’ять гривень, за що був суворо покараний. Ночував тоді у старій машині, що стояла біля хати (добре, що надворі було тепло). Саме тоді ображеному хлопчикові сусідські діти проговорилися, що його батьки — нерідні, підливши в такий спосіб масла у вогонь. Звичайно, кому таке почути приємно? Хлопчик почав інакше сприймати те, що діялося навколо.

— У мене були ревнощі, коли я бачив, що батьки збираються в гості, а мене не беруть із собою, — каже Максим. — Ніби вони соромились мене. Тим часом завжди брали із собою мого молодшого братика (у подружжя після всиновлення Максима народилась дитина. — Авт.). Я завжди почувався зайвим у цій родині...

— Якось увечері я зателефонувала до Максима додому. Вибачившись за пізній дзвінок, попросила покликати хлопчика до телефону, — згадує директорка інтернату. — Мати тоді зауважила: «А я не знаю, чи він удома, зараз подивлюся». Скажіть, яка мати спокійно засне, якщо не переконається, що її дитина удома?..

Стіна відчуження між Максимом і його прийомними батьками ставала дедалі вищою. У хлопця проросли зерна злості і ревнощів, у дорослих — байдужості. Максима потягнуло на вулицю. Після сварок з батьками він часто не ночував удома, як зізнався, з почуття «протесту», а потім з цієї ж причини вчинив кілька крадіжок з домівок односельців. Так опинився у Дубенській дитячій виправній колонії. Саме ця подія закріпила повне відчуження між Максимом і його прийомними батьками, які жодного разу не відвідали юнака. Схоже, соромились односельців за вчинки Максима. Адже досі цю сім’ю вважали благополучною і доволі заможною.

А після колонії Максим попросився до інтернату. Не захотів іти додому. Директорка закладу дозволила підліткові залишитися — не виганяти ж його на вулицю.

— Дуже важко відходив від пережитого Максим, — розповідає педагог. — Став замкнутим. Доклали багато зусиль, щоб він позбувся цього психологічного тягаря. До всіх проблем додалася ще одна: з дитинства Максим мав поганий зір, але його не лікували. Відтак всі намагання лікарів наверстати упущене не увінчалися успіхом — Максим осліп на одне око, що теж гнітило юнака. Особисто мене дивує, чому прийомні батьки не запобігли каліцтву, не оформили хлопцеві групу інвалідності. Мав би він пенсію, хай хоч і невелику.

— Звичайно, я намагалась відверто поговорити з Максимом. Радила йому знайти місток до серця прийомних батьків: мовляв, і ти не завжди мав рацію, — продовжує педагог. — Але чула: «Мені тут краще. Не виганяйте мене з інтернату». Навіть коли діти роз’їжджалися на літні канікули, Максим готовий був залишитися тут сам. Якось запитав у мене поради: «А може, пошукати мою рідну матір? Я постараюсь виправитися, щоб вона мене прийняла». Я, як могла, відмовляла Максима від цього кроку. Але хто знає, чи прислухався він до моєї поради?

Тим часом Максим потихеньку надолужував втрачене у знаннях. Давалось йому це важче, ніж іншим, через поганий зір. Але потихеньку серед однолітків юнак «відходив» від пережитого. Почав займатися спортом, став активним у житті інтернату. Педагоги пораділи за юнака і на день народження (14 лютого — у день закоханих) у складчину купили йому костюм, сорочку, галстук і гарні туфлі.

— Від такого зовнішнього перевтілення, як нам видалося, Максим змінився і внутрішньо — почувався упевненіше, став чемнішим, — ділиться враженнями директор інтернату.

— Тим часом потрібно було вирішувати із статусом підлітка: адже він юридично мав батьків, а насправді був сиротою, — каже помічник прокурора Рівненської області з питань захисту прав і свобод неповнолітніх радник юстиції Ольга Крот.

Схоже, цією проблемою перейнялися і прийомні батьки Максима — подали позов до суду з проханням скасувати усиновлення. Прийомна мати пояснила це так: «Я його у держави взяла, державі його і повертаю...».

Не беруся засуджувати жінку та її чоловіка, серце яких, схоже, не прикипіло до дитини з дитбудинку. Вони цього не приховували. А от якби Максим потрапив до іншої сім’ї чи залишився під опікою держави, можливо, його доля склалася б не так трагічно. Адже пережити дві відмови Максиму було дуже важко: ці рани не загояться ніколи.

Районною державною адміністрацією до суду був направлений зустрічний позов, в якому вона просила позбавити батьківських прав прийомних батьків Максима і призначити аліменти на хлопця. Але суд задовольнив позов прийомних батьків Максима. І тепер юнаком опікуватиметься держава. А може, так і краще, адже насильно милим не будеш...

Рівне.