Остап хутенько впорався з замками вхідних дверей і заходився хазяйнувати в чужій квартирі. Найперше він накидав купку якихось нових речей, потім ретельно вивчив уцілілі цінники й на папері написав їх номінальну вартість. Але стався перебір, і Остап видалив з купи шкіряні рукавички. Теперечки вартість речей виявилася цілком прийнятною — 380 гривень. Злодій поклав речі разом із «кошторисом» у кульок і вклав туди ж заздалегідь заготовлений конверт з написом «штраф у максимальному передбаченому законом розмірі». І тільки після цього почалося справжнє пограбування: речі, немов при виверженні вулкану, полетіли з шаф та сервантів на долівку.

Страшний отой гармидер перепинила рішуча команда: «Стояти! Руки вгору!» То блискавично за командою охоронної сигналізації на місце пригоди прибув наряд.

— Ну що, злодюго, добре поживився? Тепер довго відпочиватимеш на нарах! — старший групи, він же старший сержант, не міг собі відмовити в гострих шпильках на адресу домушника.

— Спокійно, громадяни начальники, — підкреслено незворушно відповів Остап. — Запротоколюйте, будь ласка, рішучу заяву про відсутність у моїх діях складу злочину!

Квартирний злодій тицьнув пальцем в бік кулька і впевнено наказав:

— А зазирніть-но в оцей кульочок!

Отетерілий від несподіванки старший сержант, немов під гіпнозом, виклав на стіл і речі, і «кошторис», і конверт.

— Порахуй уважно, Пінкертоне, — знахабнів крадій. — Я «позичив» речей лише на 380 гривень, і це менше, аніж 400 гривень, а значить, мої дії, за чинним законодавством, підпадають лише під адміністративну, а не кримінальну відповідальність.

Остап зверхньо глянув на ошелешених правоохоронців і продовжив наступальні дії:

— Отож, розгорніть конверта, панове, і пересвідчіться в тому, що я добровільно готовий сплатити штраф у максимальному розмірі, передбаченому законом. Повірте, шановні, що коли ви не стягнете з мене штраф на місці, то через суд зробити це вам не світить, адже, як ви вже здогадалися, я ніде офіційно не працюю, а значить, ніяких доходів для сплати штрафу не маю...

— Але ж цей покидьок правий! — з безсилою ненавистю просичав старший сержант. — Бач, що утнули наші законодавці з отими проклятими чотирмастами гривнями! У які дурні пошили нашого брата!

— Ну, я пішов, громадяни! — Остап рішуче ступив до дверей.

— Стояти! — заверещав правоохоронець, і крадій слухняно вкляк.

— Скажи хоч, як твоє ім’я... — крізь зуби процідив хлопець у погонах.

— Остап, — усміхнувся злодій.

— А прізвище? — від страшної здогадки міліціонери завмерли з роззявленими ротами.

— Молодці, що здогадались! — відповів Остап, прочиняючи двері. — Звичайно ж, Бендер!

І він несильно, а все ж відчутно грюкнув дверима.