Настрій зрання чогось був, як у пожовклого листя. А падав ще швидше за нього. Або навіть швидше за курс долара. А оскільки я саме понуро дибуляв мимо обмінного пункту, за звичкою глипнув на оті цифри. І відразу почув суперечку двох типів, які, міцно тримаючись один за одного, біля
«обмінки» саме обговорювали цю гостру фінансову тему.— Впаде! Та так, що й ногами вкриється!
— Сам ти впадеш! Кажу ж, підніметься.
— Гепнеться! Не віриш?
— Втримається!
— Покотиться!
— От Хома невіруючий... Ти мене чуєш? Державною мовою тобі кажу: за-ва-лить-ся!
— Швидше ти завалишся. А він триматиметься ще й
«Варяга» заспіває.— Хто? Та де йому! Все одно ляпнеться.
— Підведеться! Хіба я його не знаю?
— І я знаю, тому кажу — гавкнеться, аж загуде!
— Не бажай ближньому лиха. Добра краще побажай! Ніколи не впаде!
— Хряснеться! Давай поб’ємося об заклад, якщо ти такий... На сто. Ні, на триста.
— Давай! Тільки тоді не ображайся! Мужик, ану перебий!
— Та заради Бога, — кажу, — хіба мені важко? Тільки скажіть спершу, чого це той курс повинен падати чи підніматися? А може, він так і залишиться на місці?
— Ти що, стерво, з нас смієшся? — визвірився один із сперечальників. — Який курс? Ми он за Гришу переживаємо! Ану киш звідси, поки трамваї ходять!
Я, звісно, миттю скористався люб’язною порадою. Але, прискоривши ходу, ще встиг побачити їхнього приятеля, за якого вони так побивалися. Неборака стояв на асфальті поки що на чотирьох і робив відчайдушні спроби підвестися...
