2—3 листопада в Києві відбудеться черговий з’їзд суддів, на якому розглядатиметься низка серйозних питань, що стосуватимуться функціонування судової влади в Україні, в тому числі обрання суддів Конституційного Суду України. Чернівецьку область представлятиме голова Апеляційного суду, заслужений юрист України Анатолій Огородник. Напередодні з’їзду ми зустрілися з Анатолієм Петровичем, який є першим головою Апеляційного суду в Україні, котрого обрали збори суддів цього суду.

— Анатолію Петровичу, чому гальмуються реформи судової системи?

— Тому що потрібні не лише розмови про реформи, а й реальні дії. А це залежить і від виконавчої, і від законодавчої гілок влади. Насамперед це стосується матеріально-технічного забезпечення судів. Одне тільки підвищення зарплатні відколи обіцяють, але обіцянки залишаються обіцянками, серйозних зрушень немає.

— Нещодавно судді нарікали на завантаженість, через що справи розглядалися з порушенням передбачених законом термінів, люди невиправдано довго очікували на винесення вердикту. Як нині завантажені судді?

— Кожен буковинський суддя розглядає по 170 справ на місяць. Це другий показник в Україні. До речі, в Румунії один суддя обслуговує п’ять тисяч осіб, а в Чернівецькій області — більше 15 тисяч. Звідси і порушення термінів, і справедлива критика, і навіть пікети невдоволених громадян під дверима Апеляційного суду. Хоча, правду сказати, останніми роками показники якості та оперативності поліпшилися. І це пов’язано не лише з підвищеними вимогами до суддів, а й із тим, що в судах відбулось незначне збільшення штату працівників, у зв’язку з цим судді мають більше можливостей працювати краще.

Суддя ні фізично, ні психологічно не може осягнути величезну кількість справ: не буде ані оперативного, ані якісного їх розгляду. Адже від кожної справи залежить доля людини, а нерідко й багатьох людей. Водночас застаріле кримінально-процесуальне законодавство змушує суд виконувати не властиві йому функції. Зокрема, в нашому законодавстві поки що є такий інститут, як повернення справ на додаткове розслідування. Невже суддя повинен вказувати органам досудового слідства на їхні помилки, а також виправляти їх, пропонуючи провести ті чи ті слідчі дії?! Ніде в світі такого нема.

Кожний суб’єкт кримінального судочинства має виконувати лише йому властиві функції. А конституційна засада судочинства — «змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості» передбачає розмежування трьох кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи по суті, які виконують відповідно прокурор, адвокат та суддя. А сам кримінальний процес має бути змаганням двох сторін. Суддя — лише арбітр, який повинен вислухати обидві сторони і винести вердикт: покарати чи виправдати. Між тим, деякі прокурори дозволяють собі не з’являтися в судові засідання, ігнорують виклики і інші учасники процесу, зокрема, свідки, адвокати, які інколи умисно, з власних інтересів чинять, я сказав би, «процесуальний саботаж» у справах. А тому суд відкладають і відкладають. Хоча має бути не так: нема прокурора — нема справи, нема сторони —нема і спору, не прийшов свідок — це проблема не судді, а того, хто свідка викликав. А в певних випадках це може бути і підставою для постановлення виправдувальних вироків. Натомість ми змушені брати на себе функції обвинувачення, що суперечить принципам судочинства.

До речі, чернівецькі судді першими в Україні змусили прокурорів читати обвинувальні висновки, коли ще не було внесено змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо цього. Бо коли обвинувальний висновок читав сам суддя, в підсудного створювалося враження, що все вирішено заздалегідь, а суддя заодно з прокурором. Ця практика залишилася рудиментом колишньої системи, коли за завісою формальних процедур чинилися розправи і політичні репресії. Суд захищав винятково інтереси держави і був придатком інших репресивних органів. До речі, раніше, коли ми ще не мали свого професійного свята, його святкували у День міліції. Оце й увесь статус судової гілки.

— Як часто українські судді виносять виправдувальні вироки?

— На жаль, порівняно рідко. Хоча останнім часом їх стає дедалі більше. У першому півріччі нинішнього року в нашій області було виправдано шість осіб, що становить 0,5 відсотка всіх засуджених осіб, в той час як за аналогічний період торік — лише чотири особи, або 0,3 відсотка. А в Україні за перше півріччя 2005-го було виправдано також лише 0,3 відсотка (аналогічно з І півріччям минулого року).

Чому судді дуже обережно ставляться до виправдувальних вироків? Є такі, що за все життя не постановили жодного такого вироку. На жаль, виправдання в Україні ще не стало нормою судочинства, і це треба визнати. Виправдувальні вироки спричиняють велике невдоволення органів досудового слідства, бо є певні показники, які вони не хочуть псувати, адже за це можуть бути неприємності. В реальному житті не можна виключати таку ситуацію, коли слідчий вважає, що доказів достатньо, проте суддя має право на своє бачення, а тому можливе постановлення виправдувального вироку. До речі, виправдання у цивілізованих країнах — це норма.

Але щоб це стало нормою у нас, потрібен досконалий кримінально-процесуальний кодекс. Крім того, я впевнений, що рано чи пізно ми прийдемо до суду присяжних, оскільки ст. 127 Конституції України передбачає, що правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

— Наскільки українські судді нині незалежні? Чи збереглася за нової влади практика «телефонного права»?

— Фундаментальна засада судової влади — її незалежність — ґрунтується якраз на формуванні корпусу суддів самою судовою владою. Але, на жаль, це питання, як і призначення голів суду та їх заступників, віддано на відкуп інших державницьких структур. Зокрема, Раді національної безпеки й оборони.

Це не що інше, як інструмент адміністративного впливу на суд через призначених суддів. Але суддя повинен бути готовим до спроб тиску на нього. На жаль, ні правова, ні загальна культура наших громадян, в тому числі й посадових осіб, самих суддів ще не дає можливості викоренити залишки старої свідомості щодо впливу на суддю. Але справжній суддя ніколи не піддасться тиску, попри те, хто на нього його чинить. Для нього є лише один авторитет — це авторитет закону. І якщо він приймає те чи те рішення не за своїм переконанням, яке ґрунтується на матеріалах справи та законі, а під чиїмсь впливом, то він не суддя взагалі.

Річ у тім, що судова влада — це і є суддя. Він її стрижень, головна дійова особа цієї влади. Зауважте, що органами інших владних гілок є системи колективів: законодавчої — Верховна Рада, виконавчої — Кабмін з вертикаллю держадміністрацій. А судова влада реалізується винятково через конкретну людину — суддю, який вершить закон. І тільки йому підпорядковується. Конституція гарантує незалежність суду і судді. Проте іншими законами і нормами зумисне створено такі умови призначення на посади, фінансування, оплати праці із незрозумілою системою усіляких премій і матеріальних заохочень, що суддя опиняється в певній залежності від органів законодавчої і виконавчої влади. Як жебрак, повинен очікувати милості від держави у вигляді тієї само квартири та інших пільг. Суддя має працювати в таких умовах, щоб не виникало спокус, щоб його сім’я була забезпечена усіма елементарними благами.

Судді — живі люди, і відсоток ідеальних і кристально чесних серед них не набагато перевищує середньостатистичний. Ми — дзеркало суспільства, де чесних має бути переважна більшість. Щоб суспільство поважало суддю, він мусить хоча б трохи бути кращим за оточуючих, самовдосконалюватися. У цивілізованих країнах суддя стоїть на вершині ієрархії суспільних цінностей, існує непохитна ідея презумпції довіри до суду. У нас люди суддям, на жаль, ще не довіряють. І в цьому є вина не лише суддів, але й суспільства в цілому.

— Якими ви бачите головні засади становлення судової влади?

— Це неподільність судової влади та рівність всіх її ланок із дотриманням спеціалізації судів, єдиний підхід до формування суддівського корпусу, який нині не відповідає міжнародним нормам. Візьмімо, наприклад, вибори голів судів. Є суди, де працюють лише три—чотири судді. Як вони будуть обирати голову суду? Водночас обирати голів судів все-таки потрібно й повинні це робити самі судді, обрані у відповідні органи суддівського самоврядування, — ради суддів.

В Україні багато суддівських вакансій, бо юристи неохоче йдуть у суди, робота судді не є популярною в народі. А ще низькі статки, проблеми з приміщеннями, забезпеченням оргтехнікою, транспортом. Якщо порівнювати, наприклад, з органами виконавчої влади, прокуратури, СБУ, міліцією, суди фінансуються найгірше. Як відомо, заборонено фінансування з двох джерел — місцевого й державного бюджетів. Як наслідок, суди фінансуються лише на 43 відсотки від потреби.

Проте суди в цих надзвичайно складних умовах працюють у переважній більшості оперативно та якісно. І з року в рік довіра до суду зростає. Це підтверджується тим, що 2004-го судами країни було розглянуто 6,4 млн. справ і матеріалів. Були задоволені позови з 96 відсотків цивільних справ. За цими цифрами — саме життя, конкретні люди з їх проблемами і болями, які знайшли в суді захист своїх конституційних прав, зокрема на працю та житло. До речі, більш як дві третини судових справ з трудових правовідносин стосуються виплати заробітної плати, яку суд примусив-таки роботодавця повернути. Загалом торік судами України стягнуто на користь позивачів 1 мільярд 700 млн. грн. в рахунок відшкодування їм матеріальних і моральних збитків. Отже, люди йдуть до суду, щоб насамперед захистити свої честь і гідність. Хотілося б, щоб при цьому не принижувались безпідставно честь і гідність суду і суддів.

— Ваше ставлення до нового виборчого закону, який передбачає, що будь-який ЗМІ може бути закритий виборчою комісією. Законодавці знехтували роль суду — найвищої інстанції.

— Звичайно, негативно, адже вищою інстанцією у правовій державі завжди має бути суд. Тому чиновники його, як і пресу, намагаються тримати в залежності різними методами. Але життя змусить зрозуміти, що демократичної держави не може бути без справді незалежної судової влади, яка спроможна захистити права і свободи кожного громадянина.