Наш Основний Закон

Основний Закон України як вираження народної волі, прийнятий від імені українського народу, діє передусім для нього, нинішнього та прийдешніх поколінь, тому досягнення конституційних цілей і завдань має стояти в центрі політичного і суспільного життя країни. Основні з них, викладені у преамбулі та розділах Конституції України, полягають у забезпеченні прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненні громадянської злагоди, розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави, консолідації та розвитку української нації, створення такого суспільства, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток кожної людини як особистості тощо.

Як політико-правовий документ Конституція України включає комплекс ідей, принципів і норм, які самі по собі і у взаємодії утворюють широкий простір конституційно-правового регулювання різних сфер суспільного життя, організації та форм діяльності держави, а також закладають концептуальну основу для більш детального правового регулювання відповідних суспільних відносин. Це — стратегія, дороговказ для подальших державних та суспільних трансформацій, нової нормотворчості. Абсолютний характер Конституції покликаний забезпечувати єдність системи права України у її правових та ціннісних вимірах — закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України, повинні відповідати їй.

Поліфункціональність Конституції як Основного Закону держави загальновідома. Явища суспільного життя країни лише актуалізують той чи інший аспект утвердження її цінностей та принципів. Одним з найважливіших з них є закладення в Конституції України засад реалізації народного суверенітету, форм безпосередньої та представницької демократії.

Ключовим є також значення Конституції України як основної складової правозахисного механізму, що містить сучасний, адекватний міжнародно-правовим актам у цій сфері, каталог прав і свобод людини і громадянина.

Правовий характер держави Україна є однією з її основних конституційних ознак: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи є невідчужуваними і непорушними.

Конституція України передбачає зумовленість змісту і спрямованості діяльності держави правами і свободами людини. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод. Обмеження конституційних прав і свобод не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України. Отже, права і свободи людини є пріоритетними щодо прав та інтересів інших суб’єктів суспільного життя, владних структур.

Більше того, Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов’язків держави. Важливо, що така відповідальність, як зазначив в одному із своїх рішень Конституційний Суд України, не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності як застосування заходів публічно-правового характеру за невиконання чи неналежне виконання своїх обов’язків.

У галузі утвердження і забезпечення прав і свобод людини, перелік яких, закріплений Конституцією, не є, до речі, вичерпним, слід підкреслити однакове юридичне значення всіх конституційних прав і свобод людини і громадянина в українській конституційно-правовій системі. Це знаково з огляду на наявні тенденції надання пріоритету політичним і громадянським правам стосовно, зокрема, економічних, соціальних та культурних прав. Інша річ, що має місце фактичне, а іноді і юридичне зниження рівня гарантованості останніх. Проте, враховуючи суспільні ідеали соціальної справедливості, очікування їх реального наповнення, це неприпустимо не лише з правової точки зору, а й через те, що сам соціум надає реалізації таких прав дуже важливого значення. До того ж конституційно-правових підстав безпосередньо пов’язувати забезпечення в Україні визначених Конституцією соціально-економічних прав громадян з матеріальними та фінансовими можливостями держави немає.

Як наголосив Конституційний Суд України в одному із своїх рішень, визначення України соціальною державою зобов’язує її відповідно регулювати економічні процеси, встановлювати і застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу для забезпечення добробуту всіх громадян. До основних завдань соціальної держави, згідно з рішеннями Конституційного Суду України, належать створення гідних умов для життя людини, забезпечення захисту її соціально-економічних прав, функціонування ефективної системи соціальних послуг.

У захисті конституційних прав і свобод людини і громадянина вагомою, на мій погляд, є роль єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, який, зокрема, шляхом здійснення судового конституційного контролю, а також офіційного тлумачення конституційних положень забезпечує в Україні дію конституційного принципу верховенства права.

У своїй практиці Конституційний Суд України неодноразово визнавав такими, що не відповідають Конституції України, положення законів про державний бюджет України на різні роки у зв’язку із зупиненням (обмеженням) пільг, компенсацій і гарантій, наданих чинним законодавством передусім найменш соціально захищеним верствам населення України. Йдеться про звільнення або зменшення плати за житло, комунальні послуги, електроенергію, газ, паливо, безплатний проїзд пасажирським (комунальним) міським та приміським транспортом тощо. Приймаючи рішення у справах, Суд враховував, що ці пільги, компенсації, гарантії слугують певною соціальною допомогою, підтримкою, додатком до основних джерел існування і спрямовані на реалізацію конституційного права кожного громадянина на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї і є його необхідною складовою.

Конституційний Суд роз’яснив зміст права на безоплатну медичну допомогу, яку повинні надавати в державних та комунальних закладах охорони здоров’я усім громадянам у повному обсязі без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за її надання.

Правове регулювання відносин у галузі освіти має грунтуватися на конституційних принципах доступності і безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах. Конституційний Суд України наголосив, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. Держава має створити відповідні можливості для реалізації цього права, в тому числі без внесення громадянами плати у будь-якій формі, зокрема за користування підручниками у загальноосвітніх школах. Безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах зобов’язує державу створити відповідні умови для її здобуття громадянами України без внесення плати в межах обсягу потрібних державі та суспільству фахівців.

Не можна не сказати про поновлення Конституційним Судом України права громадян на свободу пересування шляхом визнання неконституційним інституту прописки —рудименту радянської доби, права на інформацію, на судовий захист своїх прав, яке прирівняне до абсолютного, тощо.

Забезпечення здійснення конституційних прав і свобод на всіх рівнях правового регулювання та досягнення у цьому аспекті фактичної ефективності мають безпосереднє значення для кожного окремо взятого громадянина України та суспільства в цілому, а отже, потребують злагодженого, конструктивного функціонування всього механізму держави на основі та на виконання конституційних приписів.

Політико-правове значення Конституції України проявляється головним чином у тих її положеннях, що визначають порядок здійснення державної влади та функціонування її органів, які зобов’язані діяти лише у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

У цьому аспекті Конституцію слід розглядати як акт, що обмежує владу держави, єдиним джерелом якої в Україні є народ, і убезпечує від її узурпації будь-ким. Тому об’єктом конституційно-правового регулювання насамперед є діяльність держави та її органів.

Додержання та неухильне виконання вимог Основного Закону України органами державної влади, їх посадовими особами є одним із основних критеріїв ефективності дії Конституції, умовою утвердження її авторитету в суспільстві, а отже — стабільності конституційного ладу в Україні. Державно-владна діяльність має здійснюватися виключно в межах конституційного поля, а не перетворюватися в окремих випадках на латентне чи відкрите ігнорування Конституції України.

Забезпечувати конституційний характер діяльності органів держави засобами конституційної юстиції покликаний Конституційний Суд України. Відзначу, що, керуючись приписами Конституції України, він не раз окреслював правові межі повноважень органів держави, чим гарантував верховенство Основного Закону у сфері державно-владних відносин та знімав зайву напруженість у функціонуванні механізму держави в цілому.

Стабільність Конституції — одне з центральних питань теорії і практики конституціоналізму. Вирішуючи його, необхідно враховувати, що невідповідність конституційних норм об’єктивним за своїм характером умовам суспільного, економічного та політичного життя країни може призвести до неочікуваних наслідків — аж до конфліктних ситуацій різного ступеня складності.

В Україні конституційний процес внесення змін до Основного Закону за процедурою, передбаченою його розділом ХІІІ, в останні роки ініціювався декілька разів. На сьогодні Конституційний Суд дав 14 висновків щодо відповідності законопроектів про внесення змін до Конституції України вимогам її статей 157 і 158. Ще один такий законопроект нині перебуває на розгляді у Конституційному Суді.

Здійснюючи таку своєрідну конституційну експертизу, Суд зобов’язаний не допустити насамперед скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина запропонованими змінами. Реалізуючи це завдання, Конституційний Суд шляхом надання відповідних «негативних» висновків унеможливив неправові обмеження, зокрема, конституційних прав громадян на судовий захист, соціальний захист у старості.

Переважна більшість законопроектів про внесення змін до Конституції України стосувалась трансформацій у конституційній системі державної влади через перерозподіл повноважень між відповідними органами державної влади. Фактично це були намагання певною мірою оптимізувати змішану форму правління в Україні.

Висловлені в межах зазначеної проблематики думки, зокрема, про те, що парламентсько-президентська республіка є більш демократичною і повніше відображає волю народу, ніж президентсько-парламентська, як вбачається, не відповідають історичній практиці. Тут, напевно, варто підкреслити, що запорукою оптимального здійснення державної влади в Україні є насамперед спрямованість реалізації органами державної влади своїх повноважень на виконання саме конституційних цілей та завдань.

У фокусі пропонованих змін, особливо в останніх законопроектах, були питання виконавчої влади, а саме правового статусу Кабінету Міністрів України —посилення і політичного значення цього органу, і його політичної відповідальності. Питання формування та контролю над його діяльністю як центром прийняття конкретних управлінських рішень стали чи не основними чинниками конституційної реформи. Тож зрозуміло, що реалізований нині законопроект — прийнятий Верховною Радою України Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року — є результатом певного політичного компромісу. Залишається тільки сподіватися на його ефективність.

Попри ці зміни, непорушною залишається стабільність загальних засад конституційного ладу в Україні —базових цінностей Основного Закону, серед яких пріоритет людини та її прав і свобод, принцип народного суверенітету, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя, правовий характер держави, здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову тощо. Однією з таких засад в Україні, особливо в контексті розділу ХІІІ Конституції, є функціонування інституту конституційної юстиції як чинника забезпечення верховенства Основного Закону нашої держави на всій її території. Тому недоформування нині складу суддів Конституційного Суду України слід оцінювати не лише у політичній, а й у конституційно-правовій площині. Це питання може стати надзвичайно актуальним з огляду на оновлення половини суддівського складу восени поточного року.

Формування суддівського корпусу, що безпосередньо пов’язано з функціонуванням судів як органів державної влади, які здійснюють правосуддя, не є питанням політичної доцільності, а провадиться відповідними суб’єктами виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Інакше реалізація судової влади, яку в межах своєї юрисдикції здійснює і Конституційний Суд України, може бути поставлена в залежність від політичної волі інших органів державної влади, що суперечить конституційному принципу її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, результатом дії якого є досягнення конституційних цілей і завдань: забезпечення прав і свобод людини і громадянина, їх безпека, стабільність конституційного ладу тощо.

Це лише один приклад того, як Конституція України вимагає адекватних своїм приписам дій відповідних суб’єктів конституційних правовідносин.

Конституційні положення звернені не лише до держави, її органів та посадових осіб. За принципом обов’язковості вони діють стосовно всіх і кожного в Україні, встановлюючи і права, і обов’язки громадян, політичних партій, громадських організацій, інших суб’єктів суспільно-політичного життя. Така універсальність Основного Закону України покликана забезпечувати єдність Конституції, суспільства і держави, політичний мир і злагоду.