Загальне надбання Українського народу — державна власність на основні засоби виробництва — було нелегітимно, без волевиявлення народу, піддано розподілу (приватизації) між приватними фізичними та юридичними особами протягом 90-х років минулого століття.
Унаслідок приватизації мільйони громадян України були фактично пограбовані: вони не набули нової власності і в них відібрали їхню загальну власність, використання якої створювало суспільні фонди споживання, що підвищувало рівень і якість життя десятків мільйонів людей через цінову політику держави.
Грабіжницька приватизація загальнонародної власності, створеної самовідданою працею багатьох поколінь радянських людей, розграбування та знищення найбільших підприємств, у тому числі тих, що мають стратегічне значення для незалежності держави, її національної безпеки, призвели до широкомасштабної деіндустріалізації України, безпрецедентного спаду виробництва, зниження обсягу внутрішнього валового продукту більш як удвічі, масового безробіття, збідніння населення, руйнування найкращої в світі системи соціального забезпечення, деградації систем охорони здоров’я, народної освіти, культури і науки. За роки незалежності України населення країни зменшилося більш як на 5 мільйонів осіб. Шкода, завдана країні правлячим режимом, перевищує масштаби лиха, яке зазнав наш народ за нашестя німецько-фашистських орд у роки Великої Вітчизняної війни.
Безробіття, бідність, злиденність, соціальні масові захворювання, недоїдання, жебрацтво, крадіжки, алкоголізм, проституція, наркоманія і т. ін. — всі вади буржуазного суспільства стали долею десятків мільйонів людей в Україні. Майнове розшарування суспільства, поява непристойно багатих нуворишів і вкрай зубожілої основної маси населення — ось результат приватизації — розкрадання загального надбання Українського народу — державної власності.
На одному полюсі — розжирілі на розграбуванні народного багатства бандитсько-олігархічні клани, корумповане чиновництво, що зрослося з криміналітетом, правоохоронні органи, які відкинули право та закон і діють не в інтересах суспільства, а насамперед для власної вигоди і на захист камарильї, захоплюють реальну владу в країні, що веде Україну на узбіччя цивілізації, до становища колоніального утворення. На другому полюсі — озлиднілі, знедолені, зневірені в усьому і в усіх громадяни, позбавлені перспективи на майбутнє для себе і своїх дітей, поставлені на межу виживання.
Українська держава і організаційно, і матеріально, і фінансово перестала бути готовою до викликів сучасності: впровадження досягнень науково-технічного прогресу, інтелектуалізації праці, зростання якості життя своїх громадян, забезпечення масового високого рівня освіти, охорони здоров’я, культури, спорту, відпочинку і т. ін.
Обороноздатність держави, національна безпека, незалежність і суверенітет не мають матеріального забезпечення, тому що базові галузі народного господарства, які повинні наповнювати державний бюджет унаслідок своєї прибутковості, перебувають у власності двох-трьох сотень приватних осіб. Держава втратила право власності майже на всі стратегічно необхідні для національної безпеки, оборони і задоволення суспільних потреб базові галузі народного господарства. Для прикладу: у власності держави немає жодного нафтопереробного заводу. Хоч народ України побудував п’ять нафтопереробних заводів, в тому числі Лисичанський НПЗ, найбільший в Європі, який продали ТНК за 50 млн. гривень за вартості 5 млрд. гривень.
Збереження нинішньої ситуації в Україні призведе до неминучої системної кризи: техногенної, екологічної, економічної, соціальної і, в остаточному рахунку, — до прірви. Позамежне старіння основних фондів, відсутність коштів на їх оновлення та поповнення, деградація систем життєзабезпечення людей, водо- і теплопостачання, каналізації, очисних споруд, водосховищ, гребель, шлюзів, транспортних систем та багатьох інших сфер унеможливлює поступальний розвиток економіки і ставить під сумнів можливість досягнення в найближче десятиліття рівня виробництва 1991 року, не кажучи вже про наближення до рівня економік розвинених країн.
Світовий і вітчизняний досвід господарювання переконливо свідчить, що держава, позбавлена своєї власності, не в змозі управляти ні економікою, ні суспільством. У розвинених країнах Заходу (Австрія, Велика Британія, Франція, Німеччина, Швеція, Норвегія, Фінляндія та ін.) не менш як 55—80 відсотків основних галузей економіки (транспорт, зв’язок, телерадіокомунікації, енергетика, геологорозвідка та видобуток корисних копалин, металургія, машинобудування, суднобудування, основні банки тощо) перебуває у власності держави. Сільське господарство давно виведено за рамки ринкових відносин і взято під опіку держави, фінансується з бюджету.
Убогість нинішньої української економіки пояснюється тим, що власники заводів, фабрик, обленерго, нафтопереробних підприємств, банків захищають насамперед власні інтереси, цинічно нехтуючи інтересами суспільства, диктують державі позамежні ціни на свою продукцію та послуги, прирікаючи країну і народ на незворотний крах.
Врятувати і відродити Україну, забезпечити достойний рівень життя населення можливо лише тоді, коли у власності держави буде зосереджено всі стратегічні галузі і державою керуватимуть істинно патріотичні сили, що представляють інтереси більшості населення.
Пропонований проект закону України «Про повернення майна базових галузей народного господарства, що перебуває у власності громадян та юридичних осіб, у власність Українського народу (націоналізацію)» обґрунтовує необхідність націоналізації підприємств основних галузей економіки та створення на цій базі фонду загального надбання українського народу, що не підлягає приватизації.
Якщо врахувати, що загальне надбання Українського народу, насамперед базові галузі народного господарства, має винятково суспільне призначення, що не дозволяє вилучати його зі сфери загального користування, що унеможливлює встановлення на це майно права власності приватних суб’єктів і що не дозволяє робити його предметом цивільно-правового обороту, то висновок може бути лише один: необхідно терміново прийняти закон України про націоналізацію базових галузей народного господарства і створення на їх основі неділимого фонду загальної власності Українського народу.
Керуючись Конституцією України, де сказано, що власність зобов’язує, власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ст. 13), виходячи із конституційних положень про те, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості (ст. 41), в цьому законі визначено загальні положення і порядок націоналізації, оцінку майна і порядок відшкодування його вартості, порядок передачі майна у власність Українського народу.
Проект закону визначає основні принципи, порядок та умови націоналізації, органи, що здійснюють націоналізацію, передбачає заходи із захисту інтересів власника майна, що націоналізується, встановлює порядок вирішення спірних питань, що виникають у процесі націоналізації.
У проекті закону передбачена процедура передачі націоналізованого майна у власність народу України, визначено державні органи, відповідальні за збереження та ефективне використання націоналізованого майна.
Пропонований проект закону є рамковим і покликаний стати основою для прийняття в майбутньому законів України про націоналізацію конкретних об’єктів.