Серйозним випробуванням для вітчизняної судової системи стали президентські вибори-2004. Адже саме від судової гілки влади, а особливо Верховного Суду України, фактично залежала доля та результат президентських перегонів. Недоліки та недопрацювання у виборчому законі, численні неточності у списках виборців змусили тисячі людей звертатися по захист свого конституційного права на участь у виборах та вільне волевиявлення. Розглянувши понад 40 тисяч скарг, суди компенсували бездіяльність і зневажливе ставлення до виборців з боку чиновників місцевих органів виконавчої влади та гарантували тисячам громадян доступ до виборчих урн.

Тест на зрілість


Під час минулорічних президентських перегонів уперше в історії України розгляд справи в судовій палаті з цивільних справ Верховного Суду України транслювали по телебаченню на всю країну. Коли тривали засідання Верховного Суду — спочатку в справі за позовом команди Віктора Ющенка, а потім — і команди Віктора Януковича, до голубих екранів були прикуті мільйони очей. Наші співвітчизники побачили зразок судочинства і професійності суддів. Не випадково й досі до будинку Верховного Суду України люди приносять квіти, демонструючи цим визнання високого рівня правосуддя.
3 грудня 2004 року Верховний Суд України завершив п’ятиденний розгляд справи про скасування результатів голосування в другому турі президентських виборів від 21 листопада, якими було визнано переможцем кандидата у Президенти України Віктора Януковича. Верховний Суд задовольнив майже всі вимоги довіреної особи кандидата у Президенти України Віктора Ющенка Миколи Катеринчука. Дії ЦВК зі встановлення результатів повторного голосування визнано неправомірними. Суд постановив провести переголосування другого туру виборів, почавши відлік виборчої кампанії з 5 грудня. Переголосування було призначене на 26 грудня 2004 року.
Після переголосування 26 грудня історія з судовими позовами повторилася. Але вже з точністю до навпаки. Тепер результати президентських перегонів, на яких найбільше голосів набрав Віктор Ющенко, оскаржила команда Віктора Януковича. Однак 20 січня 2005 року Верховний Суд, вивчивши 645 томів справи про порушення виборчого права і визнання результатів виборів у Президенти України недійсними, відмовив у задоволенні скарги кандидата у Президенти Віктора Януковича про скасування результатів виборів Президента України й призначення повторних виборів. Судове засідання затяглося аж до пізньої ночі: рішення оголосив о 2 год. 40 хв. ночі головуючий на засіданні, керівник судової палати Верховного Суду з цивільних справ Анатолій Ярема. Перед оголошенням свого вердикту на скаргу В. Януковича Верховний Суд дозволив опублікувати постанову ЦВК про підсумки повторного голосування і результати виборів Президента України. Свіжі номери газети Верховної Ради “Голос України” з надрукованою постановою ЦВК народний депутат України Петро Порошенко продемонстрував просто в залі засідань високого суду.
“Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України вирішила у задоволенні скарги Віктора Януковича на бездіяльність ЦВК, дії по встановленню результатів виборів та на постанову ЦВК про результати голосування і результати президентських виборів, а також оприлюднення результатів відмовити”, — сказав, оголошуючи вердикт Феміди, суддя. (“Голос України”, № 11 (3511), 21.01. 2005). Розглянувши матеріали справи, Верховний Суд установив, що ЦВК ухвалювала постанову про результати повторного голосування та про вибори Президента відповідно до вимог законодавства. А масові порушення прав виборців під час повторного голосування 26 грудня доведено не було.
Виступаючи 15 грудня 2004 року перед представниками органів правосуддя з нагоди Дня працівників суду, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин відзначив особливу роль вітчизняного правосуддя під час президентської виборчої кампанії-2004. “Верховний Суд України подав суспільству еталон пошуку правової істини, — сказав В. Литвин. — Він не ухилився від свого покликання розв’язувати всі спори і конфлікти в державі, а головне — бути за своєю юридичною природою найвищим органом судової влади. До честі Верховного Суду України, він розв’язав політичний і правовий конфлікт, справдивши надії людей, які, за висловом Бомарше, крім правосуддя “завжди сподіваються ще й на справедливість”.
На зустрічі зі служителями Феміди глава українського парламенту також наголосив, що прийнятий Верховною Радою України пакет законів про внесення змін до Конституції України, у тому числі й попереднє схвалення законопроекту про зміни до Конституції щодо вдосконалення системи самоврядування, відкрили реальну перспективу побудови нового механізму управління державою, реального місцевого самоврядування. “Український парламент засвідчив, що він діє за європейськими принципами і традиціями, за якими найважливішою ознакою конституційного ладу є незалежність і самостійність судів, неупередженість і високий професіоналізм суддів”, — сказав В. Литвин.
Звертаючись до суддів, Володимир Литвин також окреслив основні завдання, які треба вирішити законодавчому органові держави заради наближення судової системи до європейського рівня та стандартів: прискорити розгляд у Верховній Раді України змін до законів про судоустрій, про Вищу раду юстиції, про статус суддів, дотримання етики їх професійної діяльності, умов здійснення правосуддя, порядку прийняття присяги, нових Кримінально-процесуального, Адміністративного та Господарського процесуальних кодексів. А також забезпечити реалізацію конституційного права громадян на судовий захист, переглянути інститут покарання у вигляді позбавлення волі, критично поставитися і до існуючої практики направлення суддями справ на додаткове досудове слідство.


Повернути втрачене


10 лютого 2005 року Президент України Віктор Ющенко під час зустрічі з головами Конституційного Суду — Миколою Селівоном, Верховного Суду — Василем Маляренком і Вищого Господарського суду — Дмитром Притикою наголосив: “Ми маємо повернути все, що було втрачено за останні роки. Це — незалежність судової гілки влади, статус, повагу, законність” (“Голос України”, № 26 (3526), 11.02. 2005). Зустріч Президента з представниками судової гілки влади на початку своєї діяльності судді назвали добрим знаком. Цим, на їхню думку, глава держави продемонстрував, що усвідомлює важливу роль, яку відіграє незалежний суд у житті країни.
На розширеному засіданні президії Верховного Суду України, ради суддів і колегії державної судової адміністрації, яке відбулося 18 лютого 2005 року за участю Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України, Голова Верховного Суду Василь Маляренко відзначив, що нині триває поступова трансформація суду, який “із карального інструменту влади перетворюється в орган, за допомогою якого можна захистити будь-яке порушене право і законний інтерес”. За словами В. Маляренка, якщо 1999 року до позбавлення волі було засуджено 97,5% осіб, то в 2003 році — 30,3%, а в 2004 році — 26,5%. Натомість зросла кількість осіб, засуджених до штрафу, громадських робіт та інших видів покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.
Вітчизняна судова система дедалі більше орієнтується на європейські стандарти. Але до них вітчизняній Феміді, на жаль, ще далеко. Говорячи про судову гілку влади на вищезгаданому зібранні, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин підкреслив: головне питання, яке необхідно обговорювати, — це подолання упередженого ставлення до суду, який є реально “органом не покарання, а інститутом справедливості, відстоювання прав і свобод людини та громадянина”. “Ситуація в судовій системі вимагає, щоб і законодавча, і виконавча влада визнали свої зобов’язання у відношенні до створення необхідних умов для ефективної судової діяльності, яка могла б захищати інтереси людей не менш ефективно, — сказав В. Литвин. — Роботу для створення необхідних умов для судової системи треба проводити дуже делікатно, щоб відчувалася рівність гілок влади. Тому що судова гілка не може більше розглядатись як структура, яка працює на підхваті”. Глава парламенту також підкреслив: коли говорять про модернізацію української влади, яка повинна бути публічною, коли говорять про посилення судового контролю за діяльністю влади на всіх рівнях, то, очевидно, “судова система не може залежати від виконавчої влади”. А отже, повинна бути налагоджена тісна ефективна взаємодія на рівні всіх гілок державної влади.
20 січня 2005 року у Верховній Раді мало відбутися складання присяги суддями Конституційного Суду — Валентином Коваленком, призначеним указом Президента України від 5 січня, та Андрієм Стрижаком, призначеним VІ позачерговим з’їздом суддів України 27 грудня. Цього дня до парламенту навіть прийшов тодішній Президент України Леонід Кучма, в. о. Прем’єр-міністра Микола Азаров, голови Конституційного та Верховного судів. Таку процедуру складання присяги суддями КС передбачено Конституцією. Однак представники фракцій “Наша Україна” і БЮТ заблокували парламентську трибуну, протестуючи проти присутності Л. Кучми і М. Азарова в сесійній залі. Вони вважали, що ця церемонія повинна відбуватися вже за нових Президента і глави уряду. Судді КС так і не змогли скласти присягу. “Це процедурне питання переведено у політичну площину”, — сказав Голова ВР В. Литвин і запропонував у майбутньому ухвалити політичне рішення про складання присяги суддями КС.


Гримаси демократії


11 лютого 2005 року новий міністр юстиції Роман Зварич провів свою першу прес-конференцію у ранзі міністра. Він зробив низку заяв щодо подальшої роботи очолюваного ним відомства, зокрема про наміри розробити так званий кодекс честі для державних чиновників, законопроект про надання безоплатної юридичної допомоги громадянам, які її потребують, змінити у найближчому майбутньому функції міністерства, зокрема підпорядкувати Мін’юсту Департамент виконання покарань, ВВІР та паспортні столи. Аналогічні прес-конференції, на яких було окреслено основні завдання кожного міністерства і відомства, провели всі новопризначені міністри та керівники.
Здавалося, нарешті всі революції закінчилися і країна входить у нормальні трудові будні. Нова урядова команда злагоджено запрацює, як годинниковий механізм. Однак уже з перших днів роботи в молодій урядовій команді виникло серйозне непорозуміння. Перший тривожний дзвоник пролунав саме з Міністерства юстиції, коли на тринадцятий день діяльності нового Кабміну під проводом Юлії Тимошенко (як не повірити забобонам?), 17 лютого 2005 року, міністр юстиції Роман Зварич заявив про свій намір піти у відставку через незгоду з рішенням уряду заборонити реекспорт нафти і звинуватив Кабмін у перевищенні своїх повноважень. Із голубих екранів та в інших ЗМІ лунали вельми суперечливі коментарі. Однак уже за два дні, відлітаючи у складі української урядової делегації до Брюсселя для переговорів із чільниками Євросоюзу, міністр відмовився від наміру йти у відставку.
І хоча після скандалу з Мін’юстом залишилося більше запитань, аніж відповідей, стало зрозуміло: рушниця на стіні вистрілить ще не раз. Після приходу до влади нової команди вітчизняні суди, в тому числі й першої інстанції — місцеві, стали виносити багато резонансних рішень загальнодержавної ваги.
Того ж 17 лютого 2005 року Печерський місцевий суд Києва виніс рішення, яким скасував своє попереднє рішення щодо конкурсу з приватизації ВАТ “Криворіжсталь”. Суд задовольнив заяву адвоката Ірини Назарової (котра у позові виступала просто як громадянин) про перегляд рішення від 25 серпня 2004 року, яким суд відмовив консорціуму “Індустріальна група” переглянути рішення держорганів щодо приватизації “Криворіжсталі” та, відповідно, визнати акт купівлі-продажу 93,02% акцій цього підприємства незаконним. Отже, втратили силу попередні ухвали Апеляційного суду Києва і Верховного Суду України, що узаконювали приватизацію “Криворіжсталі” комерційними структурами, які пов’язують із зятем екс-Президента України Леоніда Кучми, народним депутатом України Віктором Пінчуком.
Юристи стали сперечатися: чи не перевищив місцевий суд свої повноваження? Чи може місцевий суд скасовувати рішення вищих судових інстанцій? “Будемо списувати це на гримаси демократії”, — так прокоментував ці події Голова Верховної Ради України Володимир Литвин 17 лютого в інтерв’ю журналістам.
Виступаючи на спільному засіданні президії Верховного Суду, ради суддів і Державної судової адміністрації 18 лютого, глава парламенту був іще відвертіший. В. Литвин заявив, що розпочалася боротьба за суди. “Це добре видно на прикладі того, як прагнуть мати своїх суддів у Конституційному Суді. Завтра це перекинеться на Верховний, потім — на інші суди”.
Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, виступаючи того ж дня перед суддями, визнала, що українська система правосуддя за останні десять років стала “абсолютно залежною від влади”. “Майже десять років у нас детально і чітко вибудовували систему залежності судів, суддів від виконавчої влади, вищого керівництва держави, і ця залежність вибудовувалась за адміністративною, фінансовою та іншими складовими, — сказала пані Юлія. — Під гаслом “зробимо суди незалежними” десять років вибудовувалася саме система керованості та залежності судів”. Про наслідки мізерного державного фінансування, через яке служителі Феміди змушені оббивати пороги високих владних кабінетів у пошуках коштів на утримання місцевих судів, Юлія Володимирівна, звертаючись до суддів, сказала прямо: “Копійку дав, а назад що у вас просять?” А потім став назрівати черговий новий скандал. Прем’єр заявила, що начебто бачила проекти указів глави держави (про які навіть не знає сам Президент України), якими передбачається узгоджувати кандидатури суддів у Раді національної безпеки та оборони. Але того ж дня секретар РНБО Петро Порошенко в численних виступах по телебаченню спростував ці твердження. Ю. Тимошенко запропонувала провести “інвентаризацію залежності” судової гілки влади, для чого, на її погляд, доцільно встановити постійний і однаковий збір з усіх юридичних осіб, який ітиме на утримання судів на належному рівні. “Головне завдання уряду — зробити суддів незалежними”, — заявила Ю. Тимошенко.
Новий уряд пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб українські суди стали по-справжньому незалежними. Щоправда, у програмі уряду “Назустріч людям” про судову владу сказано небагато. В її останньому розділі “Справедливість” є лише три абзаци, присвячені діяльності третьої гілки влади:
“Уряд бачить за необхідне ввести механізм аналізу судових рішень на предмет їхньої відповідності Конституції і законам; посилення ролі відповідних держорганів і органів судового самоврядування у запобіганні корупції в судах; забезпечення суддям гідної зарплати.
Крім того, уряд планує зміцнити правову базу діяльності державної виконавчої служби, зокрема з метою усунення законодавчих дір, які дають можливість боржникам уникнути відповідальності за несвоєчасне виконання своїх обов’язків.
Кабмін має намір удосконалити діяльність держустанов судової експертизи з метою усунення будь-якої можливості зовнішнього втручання в їхню діяльність”.
23 лютого 2005 року Печерський місцевий суд Києва ухвалив арештувати 98,71% акцій ЗАТ “Футбольний клуб “Динамо” (Київ). Таким чином суд задовольнив заяву представника компанії “Пасифик Інтернешнл Спорт Клабз Лімітед”, яка володіє 0,1% акцій клубу і належить відомому російському бізнесменові Костянтину Григоришину. Ця компанія вважає, що протягом 2000—2004 років було порушено її право купівлі акцій “Динамо” (Київ). Оскільки український власник провідного вітчизняного футбольного клубу “Динамо” (Київ) Ігор Суркіс не лише потужний бізнесмен, а й член Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) і рідний брат одного з чільників СДПУ(о), попереднього президента клубу, народного депутата України Григорія Суркіса, ця справа вийшла далеко за рамки суто економічного конфлікту і набула яскравого політичного забарвлення. Наступного ж дня, 24 лютого 2005 року, з Президентом України Віктором Ющенком зустрівся екс-президент, а нині лідер фракції СДПУ(о) у ВР Леонід Кравчук, після чого глава держави доручив урядові підготувати доповідну про ситуацію довкола футбольного клубу “Динамо” (Київ). Віктор Ющенко заявив, що йому хотілося б, щоб ситуацію довкола “Динамо” (Київ) було вирішено лише законним шляхом. 9 березня 2005 року Печерський місцевий суд Києва спочатку припинив запобіжні заходи у вигляді арешту 98,71% акцій футбольного клубу “Динамо” (Київ), а через декілька годин заарештував усі 100% акцій ФК. Згідно з ухвалою, суд заборонив проводити будь-які дії щодо реєстрації переходу права власності на 100-відсотковий пакет акцій “Динамо”, проводити загальні збори акціонерів і вносити зміни в засновницькі документи.
1 березня 2005 року Верховний Суд України, розглянувши касаційне подання Генпрокуратури, скасував попередні рішення Господарського суду Києва та Вищого Господарського суду України щодо продажу пакетів акцій “Криворіжсталі” й постановив направити справу на новий розгляд судом першої інстанції. Однак уже наступного дня, 2 березня 2005 року, на засіданні уряду Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко стала трактувати рішення Верховного Суду як таке, що “фактично визнає незаконність приватизації “Криворіжсталі” та повідомила про початок нового конкурсу з продажу цього підприємства.
Того самого 1 березня 2005 року той же Печерський місцевий суд Києва зупинив виконання указу Президента України про призначення головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації Сергія Касьянова (котрого під час політичного поділу “портфелів” було призначено на цю посаду за квотою Народної аграрної, а нині Народної партії). Таким чином С. Касьянова було відсторонено від виконання посадових обов’язків. Суд задовольнив скаргу правозахисника і адвоката Бориса Філатова, який вказував на порушення процедури призначення С. Касьянова: Президент України В. Ющенко підписав відповідний указ просто в сесійній залі парламенту з подання лише прем’єра, а не Кабінету Міністрів, як має бути за Конституцією. Однак суд ніяк не відреагував і не зважив на те, що так само за поданням прем’єра було призначено всіх глав облдержадміністрацій, законність яких ніхто не оспорює.
Деякі політики стали висловлювати побоювання, що нова влада розпочала “полювання на відьом”. Утім, зараз ще передчасно робити будь-які висновки — як про діяльність нової влади, так і про роль вітчизняної судової системи за нових умов. Сподіватимемося, що, як і обіцяла команда переможців напередодні виборів, завжди і скрізь перемагатиме лише закон.

Під час підготовки публікації також було використано матеріали з офіційних сайтів Верховного Суду України, Верховної Ради України та Центру політико-правових реформ.