Головною проблемою третьої гілки влади на чотирнадцятому році незалежності України досі, як і в перші роки розбудови нашої держави, є незалежність судів. За висловом Голови Верховного Суду України Василя Маляренка, незалежність судової влади — як вагітність. Вона або є, або її немає. Третього не дано.

Сесії кодексів


Після прийняття нового закону про судоустрій гостро постала проблема розробки і схвалення нових кодексів та процесуального законодавства.
28 лютого 2003 р. відбулося перше пленарне засідання науково-консультативної ради при Верховному Суді України. На ньому обговорювали проблемні питання застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства. Зокрема, зазначалося, що протягом останнього десятиріччя відбувається стрімке зростання кількості цивільних справ, які надходять до всіх інстанцій судів загальної юрисдикції, а це негативно позначається на якості й оперативності здійснення правосуддя. Заступник Голови Верховного Суду України, голова Судової палати у цивільних справах Петро Шевчук сказав: “Ускладнює становище й відсутність нових основоположних кодексів —Адміністративного, Житлового, Трудового (Цивільний і Господарський хоч прийняті, але ще не діють), а також процесуальних кодексів”.
Для виправлення ситуації з розглядом цивільних справ, наголосив П. Шевчук, необхідно остаточно вирішити питання щодо судоустрою, використовувати під час розгляду безспірних матеріально-правових вимог такі інститути, як судовий наказ і заочне рішення; знайти правові механізми прискореного розгляду справ апеляційною та касаційною інстанціями; спростити вимоги щодо форми та змісту звернень до суду; запровадити безоплатну правову допомогу малозабезпеченим верствам населення тощо. На зібранні йшлося також про потребу чітко законодавчо розмежувати підвідомчість цивільних справ між судами різних юрисдикцій; визначити оптимальне навантаження на суддю, вдосконалити систему третейських судів тощо.
13 березня 2003 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання, присвячені стану виконання Закону “Про судоустрій України” та напрямам подальшого вдосконалення системи правосуддя. Учасники слухань, зокрема, запропонували проводити правову реформу одночасно із політичною реформою; переглянути доцільність створення Касаційного та Апеляційного судів України; розглянути доцільність запровадження спеціалізованого суду для розгляду виборчих справ; негайно приступити до розгляду нових процесуальних кодексів.
Після прийняття Закону “Про судоустрій України” було напрацьовано цілий блок проектів кодексів та законопроектів про внесення змін до процесуального законодавства. 16 січня 2003-го з урахуванням пропозицій Президента України Верховна Рада прийняла новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року. 3 квітня 2003 року парламент прийняв зміни до Кримінально-процесуального кодексу, які запровадили нову процедуру взяття під варту. Зокрема, час ознайомлення сторони захисту із матеріалами справи став зараховуватися до строку тримання під вартою.
22 травня 2003 року парламент прийняв у першому читанні проект Кримінально-процесуального кодексу, внесений народними депутатами України В. Мойсиком, Г. Васильєвим, І. Вернидубовим та ін. Основними відмінностями між взятим за основу депутатським проектом та урядовим було надання прокуратурі повноважень здійснювати досудове слідство у кримінальних справах. 19 червня 2003 року ВР схвалила у першому читанні проект Цивільного процесуального кодексу України, внесений Кабінетом Міністрів України. У проекті, зокрема, передбачено нові інститути, які мають розвантажити суди, — судовий наказ і заочне рішення. 9 липня 2003 року парламент схвалив у першому читанні проект нового Адміністративного процесуального кодексу, внесений народними депутатами України В. Онопенком, В. Мусіякою, В. Мойсиком, В. Стретовичем, О. Бандуркою та ін.
11 липня 2003 року схвалено новий Кримінально-виконавчий кодекс України. 2 жовтня 2003 року парламент прийняв у другому читанні доопрацьований проект Цивільного процесуального кодексу. На третє читання перенесено розгляд глави про судові витрати, статті про суди першої інстанції, розділи “Окреме провадження” та “Прикінцеві та перехідні положення”. Комітету з питань правової політики доручено також узгодити термінологію проекту з новими Цивільним та Сімейним кодексами України.
1 січня 2004 року набрали чинності новий Цивільний, Сімейний, Господарський, Кримінально-виконавчий кодекси. 18 березня 2004 року було прийнято Цивільний процесуальний кодекс, який набере чинності після набрання чинності Адміністративним процесуальним кодексом України. Він визначає порядок розгляду цивільних справ у судах. Новий ЦПК істотно відрізняється від старого кодексу, який діяв ще від 1963 року, насамперед своєю ідеологією. Пріоритетами визнано людину і громадянина, розгляд передусім приватних спорів, а не відстоювання інтересів держави, як це було раніше. Кодекс вирішує більшість процесуальних проблем, зокрема, чітко регламентує строки направлення суддями апеляційних скарг до апеляційних судів.
Прийняття Цивільного процесуального кодексу стало поки що єдиним здобутком на шляху вдосконалення вітчизняного процесуального законодавства. Прийняття Кримінального, Господарського, Адміністративного процесуальних кодексів, на жаль, гальмується. Донині законодавець обмежувався лише внесенням змін та поправок до чинних законодавчих актів. Приміром, Кримінально-процесуальний кодекс донині діє у редакції від 1960 року. Поки що лише Адміністративний процесуальний кодекс готовий до прийняття у третьому читанні, а Господарський процесуальний і Кримінально-процесуальний кодекси схвалені лише в першому читанні й потребують серйозного доопрацювання. На стадії підготовки також досі перебувають пропозиції про внесення істотних змін до Закону України “Про судоустрій”. Насамперед йдеться про приведення його положень у відповідність до Конституції України та рішення Конституційного суду від 11.12.2003, яким утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України визнано неконституційним.
“Сьогодні лише суди дають санкції на арешт, обшук житла, зняття інформації з каналів зв’язку, — наголошує Голова Верховного Суду України Василь Маляренко (“Вісник Верховного Суду”, № 1(35), 2003). — Кожний має право оскаржити в суді рішення, дії й бездіяльність органів влади та їх службових осіб. У судових процесах запроваджено змагальність сторін, де суд має лише єдину функцію — вирішення справи, тобто суд дедалі більше позбавляється можливостей для обвинувального, упередженого ухилу. Запроваджено апеляційний та касаційний порядок перегляду судових рішень, а також нову систему судів та проходження справ у них. Тобто передбачено багато такого, що наближує судову систему України до європейських стандартів. Але стара віра в те, що як тільки буде прийнято закон, то зразу настануть істотні зміни у здійсненні правосуддя, марна. Закон повинен узгоджуватися з реаліями життя, бути адаптованим до тих ситуацій, які складаються”.


Протокол із олівцем


За Конституцією України судовий процес повинен цілком фіксуватися технічними засобами. Однак до 2001 року цю вимогу фактично не виконували. У місцевих судах хід судового засідання вручну протоколював секретар. Звісно, він міг фізично не встигнути все записати, щось перекрутити, не завжди чітко зафіксувати пояснення сторін, свідчення свідків. Нерідко судді, щоб “підігнати” протокол до судового рішення, надиктовували його секретарю вже після судового засідання. І потім довести процесуальні чи інші порушення, допущені суддями під час судового засідання, у вищій інстанції було практично неможливо.
Улітку 2001 року під час “малої” судової реформи змінами до процесуальних кодексів було запроваджено правила фіксування судового процесу технічними засобами. Однак суди, не маючи навіть елементарного обладнання, виявилися технічно не готові до виконання цих правил.
Щоб удосконалити роботу судів, виникла ідея створення так званих модельних судів. 12 грудня 2003 року з ініціативи голів деяких судів було затверджено перелік із 37 місцевих судів України, на основі яких мали створити модельні суди. Кожна область у цьому переліку була представлена одним-трьома судами. У модельних судах змінено розподіл функцій між структурними підрозділами та посадовцями за сферами діяльності, запроваджено спеціалізацію суддів — розподіл справ між суддями за категоріями, застосовуються сучасні інформаційні технології.
На прикладі модельних судів розпочалося реформування організації роботи всіх судів загальної юрисдикції. Приміром, в Івано-Франківському міському суді докорінна зміна основних засад організації роботи апарату цього суду дала можливість збільшити кількість справ, що розглядаються щорічно, в чотири рази.
У Верховному Суді, апеляційних і модельних місцевих судах почали встановлювати обладнання для технічної фіксації судового процесу, спеціальні комп’ютерні програми для ведення протоколу судового засідання. До речі, вітчизняне програмне забезпечення виявилося навіть значно ефективніше, аніж зарубіжне, отримане в рамках міжнародної технічної допомоги, яке фактично не використовували на місцях. Однак і досі більшість судових процесів відбуваються без технічного запису — лише ведеться протокол.


Політреформа і політкомпроміс


Ініційована попереднім Президентом України Леонідом Кучмою політична реформа в остаточному варіанті стала результатом скадного політичного компромісу.
Під час обговорення політреформи лунали кардинальні пропозиції і щодо судової гілки влади. На розгляді Конституційного Суду України побували три законопроекти про внесення змін до Конституції. Два — від тодішньої парламентської більшості (№ 4105 від 4 вересня 2003 року і № 4180 від 19 вересня 2003 року), один — від опозиції (№ 3207-1 від 1 липня 2003 року). Президент свій проект конституційної реформи відкликав відразу після направлення його до Конституційного Суду. Всі законопроекти передбачали замінити безстрокове обрання суддів на обрання на десятирічний строк. Однак у своїх висновках до законопроектів Конституційний Суд України зауважив, що періодичне переобрання суддів може призвести до зниження рівня гарантованої Конституцією України незалежності суддів. Найкатегоричнішими у своїх судженнях були судді Конституційного Суду Віктор Скомороха і Володимир Вознюк, які висловили окремі думки з цього приводу. В. Скомороха зазначив, що “передбачене чинною Конституцією України обрання суддів безстроково є однією з конституційних гарантій їх незалежності, якою забезпечуються права людини і громадянина на судовий захист”. Суддя КС також нагадав: згідно з ч. 2 ст. 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежене за будь-яких умов. Запропоновані зміни порушують гарантії незалежності суддів, а отже —обмежують конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина і не відповідають вимогам статті 157 Конституції України.
Європейська комісія “За демократію через право” (Венеціанська комісія) у своїх висновках щодо проектів конституційних змін також рекомендувала вилучити норму щодо обрання суддів на десятирічний термін із правом повторного обрання, оскільки вона “може розглядатися як загроза незалежності та неупередженості суддів” і “суперечить принципам вільного та демократичного правління та Європейській конвенції з прав людини”.
Законопроекти від більшості (№4105 і №4180) передбачали, щоб одну половину складу КС призначав парламент, іншу — Президент. А всеукраїнський з’їзд суддів позбавлявся цього права. У висновках до законопроектів “більшовиків” Конституційний Суд України зробив таке застереження: “Позбавлення з’їзду суддів України участі у призначенні суддів Конституційного Суду України, по суті, відсторонює судову владу від формування єдиного органу конституційної юрисдикції, що не слугуватиме зміцненню засад конституційного судочинства в Україні”. Суддя Віктор Скомороха, висловлюючи окрему думку, звернув увагу на те, що чинна система формування Конституційного Суду себе виправдала, і немає жодної потреби її змінювати. А на думку Венеціанської комісії, передбачені проектами зміни до порядку формування Конституційного Суду зумовлювали ризик можливої політизації цього важливого судового органу.
У законопроекті від опозиції (№ 3207-1) було запропоновано передати повноваження тлумачити закони від Конституційного Суду до Верховної Ради. Однак ці зміни було визнано Конституційним Судом такими, що не відповідають вимогам статті 157 Конституції України, виходячи з того, що вони обмежують права людини звертатися до Конституційного Суду і тим самим мати конституційне право на судовий захист. Такий висновок підтримала і Венеціанська комісія, наголосивши, що повноваження парламенту тлумачити закони суперечить принципу розподілу влади і зазіхає на сферу судової влади.
24 грудня 2003 року після всеношних баталій у парламенті й численних сутичок між депутатами доопрацьований проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України” (№4105) було проголосовано більшістю народних депутатів і вдруге направлено до Конституційного Суду. Незважаючи на критичні зауваження Конституційного Суду, Венеціанської комісії, вітчизняних та зарубіжних експертів, у цьому законопроекті залишилися майже усі зміни, що стосувалися судової влади. Однак на позачерговій сесії Верховної Ради 3 лютого 2004 року було проголосовано зміни до законопроекту № 4105, якими з-поміж іншого було вилучено положення про обрання суддів на певний термін.
Внесені зміни до Конституції України, які мають набрати чинності з вересня 2006 року, безпосередньо не передбачають реформування судової гілки влади. Однак основне завдання політреформи — перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки — може істотно вплинути також і на незалежність судової системи.

Залежні, бо бідні?


Багато будівель, де нині здійснюється вітчизняне правосуддя, нагадують не палаци, а нетрі. Занедбані приміщення, обмаль комп’ютерів і оргтехніки в кабінетах, відключення тепла, світла та телефонів, відсутність коштів на відрядження, папір, конверти, марки, канцелярське приладдя, оплату участі свідків та потерпілих у розгляді справ. У багатьох судах немає навіть елементарних умов для громадян — ні гардеробів, ні стільців і столів у коридорах, ні туалетів... На жаль, це аж ніяк не всі сумні реалії повсякденної роботи вітчизняних судів, особливо місцевих. Багато приміщень судів не лише не відповідає всім вимогам щодо здійснення правосуддя, а навіть перебуває в аварійному стані. Подеколи справи розглядають у кабінетах суддів, а не в залах судових засідань. Наприклад, судді Шевченківського районного суду столиці сидять у комірчинах два на три метри разом із помічниками та секретарями. А у Кіровоградському апеляційному суді під час слухання справи на голову судді впала... стеля.
Посилення ролі судів у сучасних правовідносинах призвело до зростання кількості судових справ, а отже — й до навантаження на суддів. Якщо у 2000 році на розгляд одного судді щомісяця надходило 50 справ, то в 2004-му цей показник досяг 118 справ, а у деяких судах — більш як 150 справ на одного суддю. Через перевантаженість судів однією з гострих проблем вітчизняного правосуддя залишається надмірна тривалість провадження у справі в суді. Саме зі скаргами на затягування судового розгляду справи здебільшого звертаються громадяни України до Європейського суду з прав людини. Перевантажений справами нині й Верховний Суд України, особливо судова палата з цивільних справ. Зростання навантаження на суди зумовило збільшення термінів розгляду справ, а також погіршення якості розгляду судових справ. Є проблеми з добором кадрів, багато суддівських посад залишаються вакантними. Нині із 7580 суддівських посад в Україні 1208 вакантні.
За статистичними даними Верховного Суду, на жаль, погіршуються і якісні показники роботи місцевих та апеляційних судів. У 2004 році на 15% збільшилася кількість скасованих чи змінених судових рішень у цивільних справах, на 14% — у господарських і на 6% — у кримінальних справах. Найтривожнішими є показники роботи Вищого господарського суду України. Якщо у 2003 році було скасовано 579 рішень цього суду, то в 2004-му цей показник виріс на 73%. Голова Верховного Суду України Василь Маляренко на спільному засіданні Верховного Суду, ради суддів і колегії державної судової адміністрації 18 лютого 2005 року визнав, що серед причин зниження рівня правосуддя — низька кваліфікація деяких суддів, їх безвідповідальність та байдужість.
Завдає чималої шкоди авторитету судової влади і проблема невиконання судових рішень у багатьох цивільних та господарських справах. Міністр юстиції Роман Зварич на своїй першій прес-конференції 11 лютого 2005 року заявив, що нині в Україні не виконується 55% рішень суду, тоді як середній показник виконання судових рішень в Європі сягає понад 80%. Утім, певні позитивні зрушення у цій царині все-таки є. Приміром, у 2003 році рівень виконання судових рішень в Україні становив лише 38%.
Безпосередній зв’язок між рівнем фінансування судів та незалежністю суддів не оспорюють ані фахівці-юристи, ані політики. Скажімо, ось у якій емоційній формі висловився про це народний депутат України Леонід Черновецький у пояснювальній записці до законопроекту про внесення доповнень до Кримінального кодексу (№ 2366): “Суди в Україні перетворені на жебрацькі контори, які щодня виклянчують кошти на ремонт приміщення, на саме приміщення, на канцелярські товари, конверти, на опалювання, телефонний зв’язок тощо. У кого ж вони стоять з простягнутою рукою в приймальнях? Відомо, в кого — в районних, міських, обласних чиновників. А з ким часто-густо за свої конституційні права судиться пересічний громадянин? Та з тим само чиновником, у якого в приймальні, як жебрак, стоїть голова місцевого суду... І чиновник знаходить гроші для суду. А потім диктує свою волю судді”.
За чинним законодавством єдиним джерелом фінансування судів є Державний бюджет України. Це також і конституційна норма (ч. 1 ст. 130 Конституції). Фінансування судів не з держбюджету нині фактично заборонено. Зокрема, у ст. 3 Закону “Про джерела фінансування органів державної влади” (від 30 червня 1999 р.) зазначено, що органам державної влади, в тому числі й судам, забороняється створювати позабюджетні фонди, мати позабюджетні спеціальні рахунки та використовувати кошти, одержані за здійснення функцій держави, що передбачають видачу дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрацій та інших дій на платній основі, в будь-який інший спосіб, крім зарахування таких коштів до Державного бюджету України. Однак поки що складова позабюджетного фінансування судів залишається значною. Позабюджетне фінансування судів нині регулюється регіональними програмами організаційного забезпечення діяльності судів на 2003—2005 рр., розробленими на виконання Державної програми такого забезпечення (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 2003 р.).
7 жовтня 2004 року Верховна Рада прийняла як закон вищезгаданий законопроект народного депутата
Л. Черновецького (№ 2366) “Про внесення зміни до Кримінального кодексу України (щодо встановлення кримінальної відповідальності за незаконне фінансування судових органів)”, в якому пропонувалося встановити кримінальну відповідальність посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, а також фізичних осіб, що здійснюють фінансування судових органів у будь-якій формі поза межами держбюджету. Однак у грудні 2004 року Верховна Рада за пропозицією Президента України скасувала рішення про прийняття цього закону. Головні аргументи на користь скасування цього закону зводилися до такого: перед тим, як встановлювати кримінальну відповідальність за такі дії, необхідно вжити заходів до фінансування в повному обсязі судів із Державного бюджету України.
Про обов’язок держави належно фінансувати судову гілку влади вказав і Конституційний Суд України у мотивувальній частині свого рішення ще від 24 червня 1999 року в справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо конституційності положень статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” (так звана справа про фінансування судів). КС, зокрема, зазначив: “Однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів. Важливим механізмом забезпечення такої гарантії є встановлений частиною першою статті 130 Конституції обов’язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів шляхом окремого визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів. Централізований порядок фінансування судових органів з Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпечувати належні економічні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя, фінансування потреб судів (витрати на розгляд судових справ, комунальні послуги, ремонт і охорону судових приміщень, придбання оргтехніки, поштові витрати тощо), має обмежити будь-який вплив на суд і спрямований на гарантування судової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України”.
22 жовтня 2004 року на засіданні Комітету ВР з питань правової політики було розглянуто проект державного бюджету на 2005 рік. Голова комітету Василь Онопенко навів сумні цифри, які свідчать про “хронічне” недофінансування судів з держбюджету. 53% приміщень місцевих судів загальної юрисдикції непридатні для здійснення правосуддя, 36 місцевих судів змушені працювати в аварійних приміщеннях. “Дешевий суд дорого коштує народові, — наголосив В. Онопенко. — Правосуддя має бути вільним, бо немає нічого більш несправедливого, ніж продажне правосуддя. Повним, бо правосуддя не повинно зупинятися на півдорозі. Швидким, бо зволікання є вид відмови”.
Одна з основних причин суддівських бід — недосконала законодавча база фінансування діяльності судів. Є безліч задекларованих норм і приписів, однак немає реального механізму реалізації і відповідальності за їх виконання. На думку голови комітету, реальним виходом із ситуації могло б бути виведення фінансування органів судової влади з-під казначейської системи обслуговування бюджетних коштів.
Нині заробітна плата вперше призначеного судді, який працює у суді першої інстанції, складається з посадового окладу у розмірі 235 грн. Плюс доплата за інтенсивність роботи — 50% від цієї суми. Отже, разом — аж 352 грн. 50 коп.! Фінансування судової влади становить 1% бюджету України. У 2002 році фінансування правосуддя становило 73% від передбаченого бюджетом, у 2003-му — 74,1%, торік ця тенденція збереглася. Бюджет-2005 загалом збільшено у півтора рази, однак асигнування на судову владу зросли лише на 6%.
1 грудня 2004 року Конституційний Суд виніс рішення за поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення окремих положень Конституції та Закону України “Про статус суддів”. У своєму рішенні КС, зокрема, зазначив, що незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які під час здійснення правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів та ін. Недоторканність суддів, йдеться у рішенні КС, — один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення — забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. А положення Конституції “вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється”, за висновком КС, треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв’язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону стосовно суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов’язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо.
Перший заступник Голови Верховного Суду України Петро Пилипчук у статті “Належне фінансування судової влади як одна з гарантій самостійності судів і незалежності суддів” (“Вісник Верховного Суду”, № 1 (53), 2005) зазначає, що створення належних матеріальних умов для роботи суддів останніми роками не залишалося поза увагою держави. Зокрема, було створено Державну судову адміністрацію України (ДСА України), Кабінет Міністрів України розробив програму виведення судової системи із кризи, відповідні програми розроблено та затверджено кожною обласною адміністрацією. Поступово збільшуються асигнування на діяльність органів правосуддя. Деякі суди отримали нові приміщення та мають змогу відремонтувати старі. Певні позитивні зміни відбуваються й у системі та правилах фінансування судів.
“Проте немає підстав стверджувати, що загалом на практиці фінансове та матеріально-технічне забезпечення судів достатньою мірою гарантує незалежність судової влади, — зазначає П. Пилипчук. — Упродовж багатьох років мало місце систематичне недофінансування судів. Приміщення, в яких розміщуються суди, не відповідають затвердженим технічним і санітарним вимогам. 412 приміщень місцевих судів непридатні для здійснення правосуддя, 36 місцевих судів працюють в аварійних приміщеннях. У 170 приміщеннях суду необхідно провести капітальний ремонт. У зв’язку з тим, що загальна площа в цих будинках невелика, неможливо збільшити кількість залів судових засідань. Навіть у Києві в семи судах із десяти приміщення не відповідають вимогам для здійснення судочинства. Верховний Суд України і той поки що не має необхідного залу для розгляду справ з великою кількістю учасників... Така практика з фінансуванням призводить до значних негативних наслідків. Причому йдеться не тільки про неможливість достатньою мірою забезпечити соціальні та матеріальні потреби суддів і працівників апарату судів, а й про загрозу конституційному праву громадянина на справедливий суд”.
Верховний Суд України неодноразово пропонував визначати межу, нижче якої фінансування судів не допускалося б. Однак, як кажуть, віз і нині там. У держбюджеті-2005 на судову систему виділено лише 42 % коштів від потреби. На думку Голови Верховної Ради Володимира Литвина, докорінно змінити систему оплати праці суддів дасть можливість прийняття закону про порядок фінансування судової влади, який із 2003 року перебуває на розгляді у парламенті. На спільному засіданні Верховного Суду, ради суддів і колегії державної судової адміністрації 18 лютого 2005 року В. Литвин також заявив, що для вирішення питання фінансування судової гілки влади необхідно загалом переглянути практику формування бюджету, а також докорінно змінити бюджетний кодекс і прийняти його в новій редакції.
Недосконалість вітчизняної судової системи найгостріше відчутна на прикладі роботи місцевих судів. Ось що називає найголовнішою проблемою правосуддя в Україні голова Хустського районного місцевого суду (Закарпатська область) Василь Данюк: “Це забезпечення доступу до правосуддя кожному громадянинові і гарантія того, що його права, свободи і законні інтереси будуть захищені, а кожна судова помилка, якщо її допущено, буде виправлена”. (“Голос України”, № 35 (3535), 24.02. 2005). У цьому ж інтерв’ю глава місцевого суду підтримав думку Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, яку він висловив на зустрічі зі служителями Феміди: те, що вперше призначені судді складають присягу перед головами обласних державних адміністрацій, принижує гідність не тільки суддів, а й Президента України, який за Конституцією і законами має особисто засвідчувати юридичний статус нових суддів.
“Ситуація в нашій області дещо змінилася на краще відтоді, як забезпечення життєдіяльності роботи судів покладено на Державну судову адміністрацію, — стверджує В. Данюк. — Проте проблему гідної зарплати не тільки суддям, а й працівникам судів через величезний обсяг роботи не вирішено».