І. Іменем України...

Щодня вітчизняні служителі Феміди виносять судові рішення та вироки “іменем України”. Нині в нашій державі діє 754 суди, які минулого року розглянули понад шість мільйонів справ. Однак на чотирнадцятому році незалежності судова гілка влади досі перебуває у підлітковому віці, з усіма проблемами, кардинальними змінами та перебудовами, властивими саме цьому періоду життя. Вітчизняна судова система переживає етап реформи. Втім цей період становлення є однією з найважливіших складових творення сучасної української держави.

Вікно в історію

“В історії Київської Русі слово “суд” вперше згадується у статуті князя Володимира Святославовича “Про десятини, суди і людей церковних”. Дослідники відносять прийняття цього статуту до перших років ХІ ст. Оскільки більш давнього нормативного акта, в якому згадувався б суд, не знайдено, то саме із цим статутом пов’язується відокремлення суду від княжої влади на території України”, — стверджує Голова Верховного Суду України Василь Маляренко у статті “Новий етап в історії Верховного Суду України” (“Вісник Верховного Суду”, № 1(35), 2003 р.). — Багато віків після княжої доби Україна була провінцією інших держав і тому не мала ні державності, ні вищих державних установ”.
Ще за часів Київської Русі (ІХ—ХІІ ст.) функції судів, крім Великого київського князя, здійснювали представники місцевої адміністрації — посадники та волостелі. Складовою Української козацької держави, створеної під проводом Богдана Хмельницького, була розгалужена судова система, в якій головне місце належало Генеральному судді, котрий очолював вищий судовий орган держави. Така організація судів ще довго продовжувала існувати і після входження України до складу Росії в 1654 р., її було скасовано в ХVІІІ ст. після ліквідації російським царатом української національної державності.
“Ідея розподілу влад в Україні була сформульована ще у 1710 р. в документі “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, написаному Пилипом Орликом. 280 років знадобилося для того, щоб ця ідея із політичної декларації стала правовою нормою, на базі якої почала розбудовуватися незалежна Українська держава”, — зазначив В. Маляренко, виступаючи на урочистому засіданні суддів у Верховному Суді України з нагоди 80-річчя ВС 11 березня 2003 року.
“Процес розвитку незалежної і дієздатної судової влади сягає своїми джерелами у сиву давнину, до славетної “Руської правди”, — відзначив, виступаючи на V з’їзді суддів України 24 жовтня 2002 року, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. — Судочинство в Україні пройшло всі етапи становлення, утвердження і розвою, властиві іншим європейським країнам. Проте якщо мати на увазі появу самого терміна “судова влада” як невід’ємного атрибута демократичного громадянського суспільства, то тут безперечний пріоритет належить лідерам Української Народної Республіки та обраній ними моделі державного будівництва. У документах того часу знаходимо гасла, що не втратили своєї актуальності й сьогодні. Йдеться, зокрема, про заклики “демократизації суду” та приведення його у відповідність із “правними поняттями” народу. Генеральний Суд, що постав у грудні 1917 року під старовинною козацькою назвою, віддзеркалив європейську модель судочинства. Відтоді взяла початок і система апеляційних судів”.
Під час національних державотворчих процесів у 1917—1920 рр. відбувалося формування судової системи в Українській Народній Республіці, Українській Гетьманській державі, УНР часів Директорії. Формувалися судові органи й у Західноукраїнській Народній Республіці. Однак за радянських часів суди стали складовою адміністративно-командної системи державного управління — тоталітарному режимові демократичне правосуддя було непотрібним. Суди здебільшого виступали як репресивні органи, а не як органи правосуддя.
“Незважаючи на те, що судову владу зазвичай називають третьою після законодавчої і виконавчої, ані в суспільстві, ані у владних структурах немає усвідомлення важливості судової системи. Такий стан речей, очевидно, пов’язаний із тим, що в Україні багато років традиційно правила сила, а не закон”, — стверджує у статті “Суд не для суддів” Голова Верховного Суду України Василь Маляренко (тижневик “2000”, № 46, 14—20. 11. 2003).
За радянських часів суди набули репутації не місця встановлення справедливості, а каральних інституцій, що позбавляють людину волі. Перебуваючи у залежності від партійних органів і державного управління, суди не мали реальної влади і не могли стати надійним інструментом захисту прав людини. Тому зі здобуттям незалежності України назріла реальна потреба у проведенні судової реформи.

Реформа у сповільненому темпі

Аналітики визначають декілька етапів судової реформи в Україні. Перший тривав від кінця 1980 року минулого століття (коли попервах іще на загальносоюзному рівні було визнано потребу вдосконалити судову гілку влади) до перших років після здобуття незалежності України, коли було задекларовано потребу в проведенні судової реформи. У схваленій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України було закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. 24 жовтня 1990 року Конституцію Української РСР було доповнено положенням про заснування Конституційного Суду. Однак це положення було реалізовано лише 1996 року. У червні 1991 року Україна з метою створення власної, незалежної від загальносоюзної, структури для вирішення господарських спорів першою серед колишніх республік СРСР утворила арбітражні суди. Схвалений парламентом 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України визнав, що віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.
Наступний — другий — етап судової реформи розпочався 28 квітня 1992 року, коли Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи в Україні, і тривав до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України. Концепція судово-правової реформи передбачала вдосконалення судової системи — зокрема, створення системи законодавства про судоустрій, спеціалізацію судів, інститут апеляційного перегляду судових рішень, що не набрали законної сили.
У цей період було окреслено напрями реформування судової системи, налагоджено роботу спеціалізованих арбітражних судів, а на законодавчому рівні —визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, а також порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом.
На цьому етапі парламент схвалив низку законів щодо судової системи влади та діяльності судів: “Про Конституційний Суд України” від 3 червня 1992 року (хоча він не діяв до прийняття Конституції); “Про статус суддів” (від 15 грудня 1992 року); “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” (від 23 грудня 1993 року); “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” та “Про органи суддівського самоврядування” (від 2 лютого 1994 року, які втратили чинність у 2002 році); “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” (від 1 грудня 1994 року). У першій половині 90-х років парламент декілька разів вносив зміни та доповнення до Закону “Про судоустрій Української РСР”, які давали можливість функціонувати судовим органам у нових соціально-економічних і політичних умовах.
На третьому етапі судової реформи (від прийняття Конституції України 1996 року до схвалення пакету законів з так званої малої судової реформи у 2001-му) нову систему судоустрою вже було окреслено на конституційному рівні, зокрема, передбачено гарантії права на судовий захист, визначено основні засади побудови судової системи — незалежність, самостійність, доступність, неупередженість, спеціалізація, територіальність. На цьому етапі в Україні виник Конституційний Суд як єдиний орган конституційної юрисдикції, запроваджено новий порядок призначення та обрання суддів, утворено Вищу раду юстиції, відповідальну за формування професійного суддівського корпусу.
Отже, гостро постала потреба прийняття нового закону про судоустрій. Однак через домінування лівих настроїв у парламенті за головування Олександра Ткаченка та принципову несумісність законопроектів про судоустрій, які перебували на розгляді у ВР, жоден із них так і не здобув підтримки більшості депутатського корпусу.
Початком четвертого етапу судової реформи вважають ухвалення 21 червня 2001 року (за тиждень до п’ятої річниці Конституції України) пакета законів про внесення змін до низки законів щодо питань судоустрою, статусу суддів та судочинства — зміни до Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального, Арбітражного процесуального кодексів України, законів “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, “Про арбітражний суд” та ін.
Парламентарії так квапилися встигнути до чергової річниці Основного Закону не випадково. Перехідні положення Конституції передбачали, що Верховний Суд і Вищий арбітражний суд здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції, але не довше, ніж п’ять років. Так само лише на п’ять років після схвалення Конституції зберігався чинний порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи. До того ж прийняття закону “Про судоустрій” було однією з основних вимог Ради Європи до України. У разі несхвалення вчасно відповідних нових законів, уся вітчизняна система правосуддя могла бути паралізована.
Прийняті “у пожежному порядку” зміни до низки законів щодо судоустрію нарекли “малою судовою реформою”. Вони, зокрема, передбачали: утворення єдиної системи судів загальної юрисдикції шляхом включення до неї арбітражних судів, які було перейменовано на господарські; запровадження нового порядку оскарження судових рішень; порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину; порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.
Згідно зі ст. 20 Закону “Про судоустрій України” (у редакції від 21 червня 2001 р.) система судів загальної юрисдикції складалася з таких ланок: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.
“Мала” судова реформа привела національну судову систему у відповідність до вимог Конституції України і створила необхідні передумови для прийняття нового закону про судоустрій. (Про становлення і еволюцію судової гілки влади до 2002 року див. “ГУ” №№ 131, 141, 154 від 2002 р.) Хоча “мала” судова реформа знаменувала певний етап у діяльності судових органів, питання про прийняття нового закону про судоустрій залишалося на порядку денному.

П’ятий етап судової реформи веде свій відлік від прийняття парламентом 7 лютого 2002 року нового Закону “Про судоустрій України”. Про завершення цього етапу ще рано говорити — судова реформа триває й нині. Новий закон про судоустрій передбачив у системі судів загальної юрисдикції нові судові ланки — Касаційний суд України (суд касаційної інстанції у системі загальних судів) і Апеляційний суд України (суд апеляційної інстанції щодо рішень інших апеляційних загальних судів, ухвалених у першій інстанції). Закон також встановив трирічний строк для створення адміністративних судів.
На розгляд парламенту було внесено аж 19 законопроектів про судоустрій. Над розробкою єдиного узгодженого проекту закону працювала робоча група за участю народних депутатів-юристів та фахівців із Верховного Суду. Найгостріші дискусії велися навколо структури судової системи, функцій Верховного Суду, Апеляційного та Касаційного судів, створення Державної судової адміністрації, формування і діяльності кваліфікаційних комісій, призначення суддів на адміністративні посади, доцільності збереження військових судів, а також навколо статусу суддів. Прийняття нового Закону “Про судоустрій України” стало вагомим, але не завершальним кроком до утворення нової демократичної судової системи. Це дало змогу запобігти паралічу судової системи і вийти з правової кризи, в якій опинився парламент. Зрештою було схвалено компромісний варіант нового закону про судоустрій. Однак і цей закон, як будь-який політичний компроміс, не позбавлений вад. Багато важливих для вітчизняного правосуддя питань залишаються відкритими і досі.
Повноваження щодо організаційного забезпечення діяльності судів указом Президента від 29 серпня 2002 року було передано Державній судовій адміністрації, яка підзвітна вищим органам суддівського самоврядування. Однак державна судова адміністрація почала виконувати свої функції тільки з 1 січня 2003 року. До цього її функції виконували регіональні управління Міністерства юстиції, а організаційне й матеріальне забезпечення судів цілком покладалось на голів судів.
Через законодавчу неврегульованість діяльності Державної судової адміністрації у діяльності судів залишалося багато старих проблем. “Через недостатнє розуміння спільності завдань поки що не вдається повною мірою скоординувати та синхронізувати роботу голів судів, їх апаратів, рад суддів та територіальних управлінь Державної судової адміністрації, —стверджував голова Державної судової адміністрації України Володимир Карабань (“Юридична газета”, № 4 (16), 25 лютого 2004 р.). — Головною причиною такої ситуації стало те, що управлінську вертикаль не окреслено на законодавчому рівні, а на стадії реалізації положень закону вона ще не сформована. Таку вертикаль мають становити: апарат суду, голова суду, територіальне управління державної судової адміністрації, ради суддів на місцях, Державна судова адміністрація України та Рада суддів України”.

Нове обличчя судочинства

Конституція незалежної України, схвалена 1996 року, закріпила правові засади для створення нової судової системи, здатної захищати права та свободи людини і громадянина. Згідно з Основним Законом, в Україні судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ч. 3 ст. 124), а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ч. 2 ст. 125).
За чинним Законом “Про судоустрій України” (ст. 18) систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди і Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний Суд України.
Найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції — Верховний Суд України. Його основні повноваження — здійснювати правосуддя в останній інстанції і забезпечувати однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Верховний Суд України діє у складі судових палат у цивільних справах, у кримінальних справах, у господарських справах та Військової судової колегії. Законом передбачено також Судову палату у адміністративних справах, але поки що її не створено. Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України, а для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом “Про судоустрій України”, діє Пленум Верховного Суду України. 11 листопада 2002 року головою Верховного Суду України було обрано Василя Маляренка.
Апеляційний суд України покликаний забезпечувати право на апеляційне оскарження рішень апеляційних загальних судів, ухвалених у першій інстанції. За законом у структурі цього суду має бути створено три судові палати: цивільну, кримінальну та військову. Необхідність створення Апеляційного суду України пояснювали тим, що учасники процесу у справах, розглянутих у першій інстанції апеляційними загальними судами, були позбавлені права на апеляційне оскарження. Однак структура апеляційних судів досі не функціонує у визначеному законом вигляді. “Апеляційні суди і досі не сприймають себе як апелянтів, — вважає голова Комітету ВР з питань правової політики Василь Онопенко. — Скасовуючи рішення суду першої інстанції, вони полегшують собі життя і замість того, щоб розглянути справу по суті, як того вимагає закон, відфутболюють її донизу — знову в суд першої інстанції або на додаткове розслідування, якщо мова йде про кримінальну справу. Зокрема, із 3845 скасованих вироків за минулий рік у 78 відсотках випадків суди просто “умили руки”, поклавши весь тягар на перевантажені місцеві суди”.
Касаційний суд України. Після “малої” судової реформи 2001 року касаційні функції щодо рішень місцевих та апеляційних загальних судів став виконувати Верховний Суд України. Водночас ВС було наділено повноваженням переглядати свої ж рішення у зв’язку з винятковими обставинами. Однак Верховний Суд виявився перевантажений касаційними скаргами у цивільних справах. Заради розвантаження найвищої судової інстанції Закон “Про судоустрій України” передбачив утворення Касаційного суду України. Однак Конституційний Суд, розглянувши конституційне подання 62 народних депутатів від 11 грудня 2003 року, визнав утворення Касаційного суду України неконституційним. КС мотивував своє рішення тим, що Касаційний суд жодним словом не згадано у чинній Конституції. Однак після рішення Конституційного Суду доля касаційної інстанції у цивільних та кримінальних справах залишилася ще більш невизначеною. На думку експертів, це питання може бути вирішено лише у процесуальних кодексах із внесенням відповідних змін до закону про судоустрій.
Військові суди належать до судів загальної юрисдикції, вони розглядають цивільні, адміністративні і кримінальні справи у Збройних Силах України та інших воєнізованих формуваннях. Однак нині лунають пропозиції обмежити юрисдикцію цих судів або відмовитися від них взагалі, зокрема, обмежити юрисдикцію військових судів лише окремими видами кримінальних справ.
Господарські суди діють як спеціалізована гілка у системі судів загальної юрисдикції (до 2001 року —арбітражні суди). Господарські суди вирішують спори, де сторонами виступають суб’єкти господарювання. Систему спеціалізованих господарських судів складають місцеві господарські суди як суди першої інстанції, апеляційні господарські суди та Вищий господарський суд України як касаційна інстанція.
Згідно із Законом України “Про судоустрій України” Вищий господарський суд України переглядає в касаційному порядку судові акти місцевих та апеляційних господарських судів. Голова Вищого господарського суду України — Дмитро Притика. У Вищому господарському суді діють чотири судові палати: з розгляду справ про банкрутство; з розгляду справ, що виникають із податкових та інших відносин, пов’язаних із державним регулюванням діяльності господарюючих суб’єктів; з розгляду справ у спорах між господарюючими суб’єктами; з розгляду справ у господарських спорах, пов’язаних із захистом права на об’єкти інтелектуальної власності.
Однак сьогодні дехто ставить під сумнів доцільність збереження господарських судів, пропонуючи інтегрувати їх у систему цивільних судів. Зокрема, лунає багато нарікань на різне застосування законів порівняно з іншими судами загальної юрисдикції. І саме господарські суди найчастіше звинувачують у корумпованості.
Адміністративні суди. Законом “Про судоустрій України” передбачено утворення протягом 2002—2005 років системи адміністративних судів для захисту прав осіб у публічно-правовій сфері.
Систему адміністративних судів відповідно до закону становлять місцеві (окружні) адміністративні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента, апеляційні адміністративні суди і Вищий адміністративний суд України. На виконання положень Закону “Про судоустрій України” 1 жовтня 2002 року Президент України підписав указ, яким утворено Вищий адміністративний суд України. Затверджено кількісний склад Вищого адміністративного суду — 65 суддів. 11 грудня 2003 року було обрано перших дев’ять суддів до Вищого адміністративного суду. Згідно з постановою Верховної Ради України ними стали судді Володимир Бутенко, Степан Матолич, Олександр Панченко, Олексій Панченко, Микола Сірош, Михайло Смокович, Микола Сорока, Михайло Цуркан, Олександр Пасенюк.
17 листопада 2004 року Президент України підписав Указ “Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів”. Згідно з цим указом відповідно до Конституції України та Закону України “Про судоустрій України” з 1 січня 2005 року в системі адміністративних судів України мають бути утворені такі місцеві адміністративні суди: окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим; окружні адміністративні суди в 24 областях, у Києві та Севастополі. У системі адміністративних судів України мають бути утворені такі апеляційні адміністративні суди: Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд; Донецький апеляційний адміністративний суд; Київський апеляційний адміністративний суд; Львівський апеляційний адміністративний суд; Одеський апеляційний адміністративний суд; Севастопольський апеляційний адміністративний суд; Харківський апеляційний адміністративний суд. Однак процес формування системи адміністративних судів ще далекий до фіналу. Наріжними є питання про розмежування підсудності адміністративних та господарських судів, прийняття Адміністративного процесуального кодексу та узгодження його положень з уже прийнятим Цивільним процесуальним кодексом.
22 грудня 2004 року указом Президента України головою Вищого адміністративного суду України призначено Олександра Пасенюка.
Система адміністративних судів у нашій державі ще перебуває на стадії розбудови. Вищий адміністративний суд ще навіть не має свого приміщення.
У створенні системи адміністративних судів в Україні аналітики вбачають багато позитивів. Зокрема, до цих судів відійдуть всі категорії судових спорів між громадянами, юридичними особами — з одного боку, і державними органами — з другого. Адже близько третини всіх справ, що нині розглядаються в судах загальної юрисдикції, — це спори між підприємцями і державними органами. На думку експертів, це також дозволить зменшити тиск на суддів господарських судів з боку державних структур і зменшить завантаженість діючих судів.
Конституційний Суд України — це єдиний орган конституційної юрисдикції в нашій державі, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Основного та інших законів України.
Конституційний Суд України розпочав діяльність 18 жовтня 1996 року. Своє перше рішення прийняв 13 травня 1997 року (про офіційне тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей 243-21, 243-22, 243-25 Цивільного процесуального кодексу України у справі щодо несумісності депутатського мандата). Завданням КС є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. КС складається з 18 суддів, із яких шістьох призначає Президент України, шістьох — Верховна Рада, ще шістьох — з’їзд суддів України. Суддя КС призначається на дев’ять років, Голову обирають на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів КС лише на один трирічний строк. У складі КС діють колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними поданнями та у справах за конституційними зверненнями. 22 жовтня 2002 року на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України Головою Конституційного Суду України обрано Миколу Селівона.
Третейські суди. Хоча інститут третейських судів було передбачено в новому законі про судоустрій від 2002 року, це питання не було законодавчо врегульовано до 11 травня 2004-го, коли Верховна Рада прийняла Закон “Про третейські суди”. Можливість вирішення спорів третейськими судами також передбачено деякими нормами інших законів (Цивільний, Цивільний процесуальний, Господарський процесуальний кодекси, Закони України “Про господарський суд”, “Про товарну біржу” та ін.). За неофіційними даними, в Україні налічується кілька десятків третейських судів (здебільшого при регіональних торгово-промислових палатах, об’єднаннях підприємців та товарних біржах). У третейському суді можуть розглядатися спори, які виникають між резидентами, вітчизняними та іноземними підприємствами, підприємствами з іноземними інвестиціями, якщо вони створені на території України. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду лише за згоди обох сторін. Однак інститут третейських судів в Україні ще потребує розвитку.
“У потребі запровадження цього інституту переконує світовий досвід”, — каже екс-голова Кіровського місцевого суду Кіровограда, юрист із-понад двадцятирічним стажем Володимир Ярошенко (“Голос України”, № 2101, 21.01. 2005 р.). Третейські суди діють в усіх країнах, які вважають себе цивілізованими. Третейські суди — недержавний орган, рішення якого, як і рішення звичайного суду, обов’язкові до виконання. Серед переваг — те, що громадяни, звертаючись до нього, не сплачують державного мита; рішення третейського суду не підлягають апеляції, бо сторони конфлікту (господарського чи будь-якого іншого) добровільно йдуть на розгляд своєї справи, отже, мусять погоджуватися з винесеним вердиктом”.