Дід Андрій і баба Гафія, зранку впоравшись по господарству, як завше, всілися перед телевізором. Якраз показували багатосотсерійний «Соледад».
— Живуть же люди, — глибокодумно зронив дід. — Ні курей, ні корови, ні свині не обходять, ні навіть служби жодної не несуть, а диви, Гафіє, які розкоші!
— На те вони й капіталісти, — філософськи відповіла баба.
І раптом на найцікавішому місці серіал перебила реклама. Замість остогидлих уже памперсів і снікерсів на екрані з’явилися вгодований до лиску бадьорий собацюра та гнучка, мов змія, кішка. Через приглухуватість дід уловив лише щось про клуб «Чотири лапи».
— А що воно таке, Гафіє? — спитав супутницю довгого життя.
— Та це, Андрію, харчі такі є. Від них і бадьорість, і сила молода.
Другого дня листоноша принесла стареньким пенсію, й дід Андрій подався до райцентру по черговий запас макаронів, цукру, круп. Відколи замість сільмагівської крамниці в селі з’явилося кафе-бар «Едем», не те що гречаної крупи — навіть солі вдень із сірником не знайдеш. Та й по сірники теж треба їхати до райцентру — звісно ж, «Едем» ними не торгував. Бо що на сірниках навариш?
...Дід, ретельно звіривши все придбане з бабиним списком, вже було подався до виходу з гастроному. Та в око впали гарно розмальовані пакунки з магічним написом «Клуб Чотири лапи». Він вибрав найменший і знов підійшов до каси. «Оце й буде сюрприз бабі до 8 Березня».
... У день жіночого свята, тільки-но почало на світ благословлятися, дід розпалив у печі й почав згадувати свої кулінарні навички, які здобув у молоді роки на армійській польовій кухні. Як тільки вода в каструлі закипіла, всипав туди вміст пакунків. І хоч запах варива викликав деякі сумніви, дід Андрій виклав усе це на дві тарілки й поставив на стіл.
— Вставай, сніданок готовий, — торкнув за плече свою благовірну. — Зі святом!
Зворушена увагою, баба Гафія хутенько вмилася, і подружжя взялося за святкову трапезу.
За господарськими клопотами короткий березневий день згас, і дід з бабою почали лаштуватися до сну.
— Ой, Андрійку, а мене чомусь на дах тягне, — грайливим голосочком проспівала стара.
— На який ще дах? Та в березневі ночі там хіба що кішки гуляють, — незлобливо посміхнувся дід.
І раптом його осяяв здогад. «Чотири лапи»! Так це через них щоразу, коли я, старе луб’я, проходив повз стару грушу, моя права нога мимоволі догори підіймалася!

Ужгород.