Село Привітне Млинівського району не так віддалене від Рівного, як до нього незручно діставатися. Як розповіли селяни, щоб сісти в маршрутку, потрібно подолати до зупинки чотири кілометри. Остання обставина не лише не на користь двадцяти студентам, яким проблематично добиратися на навчання до обласного центру та додому, а й їх батькам-селянам, які не мають змоги продати вирощене на своїх городах. Тим часом мешканці сусідніх із Рівним сіл жваво торгують на міських ринках і мають від того непоганий зиск.
Неля Ростиславівна Онищук працює у Привітному бібліотекарем на 0,75 ставки. Це 186 гривень зарплати щомісяця. Звичайно, цього замало, адже жінка сама виховує 14-річного сина та 16-річну доньку — інваліда з дитинства. Тому й змушена працювати до сьомого поту. Щоб переконатися у цьому, досить подивитись на її руки.
— Та хіба так працюю лише я, — перехоплює вона мій погляд. — У нас усі тяжко трудяться, в тому числі й учителі, медпрацівники, інакше не прожити.
— Скільки маєте землі? — цікавлюся в сільської бібліотекарки.
— Від двох батьківських паїв мама вділила землі всім трьом дітям, — розповідає Неля Ростиславівна. — Оскільки я разом з мамою господарюю, то на двох маємо п’ять гектарів. Цього року вирощували овес, пшеницю, цукрові буряки, картоплю, капусту.
— І як урожай?
— Гріх скаржитись. Але ось проблема: вирощене немає куди збути, — каже господиня. — Трапляється, що селян дурять. Скажімо, два роки тому я здала цукрові буряки на приймальний пункт у селі Новини нашого району (його тут організував один із цукрових заводів області). І що думаєте? Із належних мені 22 мішків цукру одержала лише 6. Від тих заготівельників «потерпіла» не одна я, а й інші мої односельці. Куди лишень не зверталися, але все марно. Нинішнього року я здала цукрові буряки вже на інший приймальний пункт, де обіцяють по 71 кілограму цукру або по 350 кілограмів жому за тонну цукрових буряків. Немає проблем із збутом м’яса заготівельникам, а також молока. Щоправда, останнє купують дуже дешево: влітку по 50 копійок за літр, нині — по 65 копійок.
— А ось із збутом картоплі та капусти — великі проблеми, —продовжує Неля Ростиславівна. — Минулими роками приїздили заготівельники по капусту, тому цього року насадили її чимало, сподіваючись вигідно продати. Але заготівельники не з’явились у селі, і тепер люди не знають, куди подіти ті качани. З картоплею теж не краще. Вродила вона щедро: тільки я могла б продати п’ять тонн бульб. Але кому? Якось приїжджали до нас заготівельники з південних областей, міняли її на продукти. Але чи рівноцінний був цей обмін, якщо за кілограм помідорів потрібно було здати три кілограми картоплі, за літр олії — п’ятнадцять кілограмів.
— 355 моїх односельців вийшли з паями. Якщо ми якось обходимось власними силами, обробляючи землі, то проблему збуту вирощеної сільгосппродукції нам самотужки не подужати. Посередники, які час від часу навідуються в глибинку, наживаються на селянинові, — каже Привітненський сільський голова Павло Балас. — На мою думку, давно назріла потреба, щоб держава організувала широку мережу із заготівлі сільгосппродукції. Чули, ніби так вона і робить, але до нашого села заготівельники ще не дійшли. Проблема збуту вирощеного — це неосвоєна цілина.
Зрештою, така проблема і в інших районах Рівненщини. Легше тим, хто мешкає біля жвавих трас — тоді простіше попутками доправляти вирощене у великі міста. Дехто із селян почав вивчати ринок, як, скажімо, в селі Курозвани Гощанського району. Підприємливі курозванці знайшли ринок збуту часнику. І мають на цьому непоганий зиск. Але так щастить одиницям. А переважна більшість селян все-таки розраховують на мережу заготівельних пунктів.
Рівненська область.
