Захисники прав людини потребують захисту

Навряд чи хто-небудь заперечуватиме, що вжиті за роки незалежності України організаційно-правові заходи значно підвищили роль суду в суспільстві. Створено Конституційний Суд України. Право громадян на звернення до суду за захистом своїх прав практично не обмежується. При цьому ми орієнтуємося на досвід і традиції демократичних держав, у яких шанобливе ставлення до суду є мало не ознакою національної гідності.

За всіх наших досягнень визнаємо, що до такого рівня поваги до суду нам ще дуже далеко, а неповага до суду є властивою і значній частині пересічних громадян, і представникам владних структур. Ще невідомо, кому таке ставлення властиве більше.

А річ у тому, що суди поступово починають грати власну роль у проведенні в життя державно-правової політики і дедалі частіше зазіхають на «найсвятіше» — на свободу і безкарність урядовців приймати вольові й управлінські рішення, які порушують права громадян та інтереси держави, а керуються при цьому не законом, а власними приватними інтересами. От і з’являються спроби вплинути на представників суддівського корпусу в «потрібному» напрямі: спочатку задобрити їх, потім залякати, а згодом вдатись і до ще «крутіших» заходів.

Як зазначив приблизно рік тому Голова Верховного Суду України В. Маляренко («Дзеркало тижня» за 27 березня 2003 р.), «у радянські часи суди були більш незалежні, ніж сьогодні». Звучить парадоксально, проте багато в чому цей авторитетний юрист має рацію.

Так, ніхто не заперечує підконтрольність радянських суддів, як і прокурорів, КПРС, КПУ, які завжди мали можливість визначити позицію суду в конкретній справі. Але, по-перше, такий тиск чинився далеко не по всіх справах, а по-друге, будемо відвертими, нині, в умовах досить своєрідного розуміння демократії, кількість чинників протиправного впливу на суди і суддів значно збільшилася. Виділимо ці чинники, кожен окремим рядком. Отже, це тиск:

органів влади, які інколи оцінюють діяльність судів не з точки зору державних і суспільних інтересів, а керуються відомчими міркуваннями;

органів місцевого самоврядування, які пояснюють відступи від закону інтересами територіальних громад;

ділків тіньового капіталу і представників організованих злочинних угруповань;

представників мас-медіа з їх розгромними узагальнюючими публікаціями, вочевидь виконаними на замовлення;

депутатів, і зокрема народних депутатів України;

окремих «ініціативних» громадян, які збираються в юрби біля приміщень судів з образливими вигуками і плакатами.

Нікуди не ділося і пріснопам’ятне телефонне право.

За таких умов забезпечити незалежне і безстороннє здійснення правосуддя є більш ніж проблематичним, і ця незалежність, задекларована у статті 126 Конституції України, опиняється під загрозою.

Я аж ніяк не ідеалізую суддів. Як і всім живим людям, їм властиві недоліки, хоча у принципі на суддівські посади мають потрапляти найкращі. За тривалий час перебування у Вищій раді юстиції я повною мірою навчився розрізняти тих, кому за жодних умов не можна довірити відправлення правосуддя, і тих, хто припускається ненавмисних помилок. На останній обставині слід зупинитись особливо. Уже не перший рік в Україні триває оновлення законодавства. Робиться це з вини законодавців часто-густо безсистемно і навіть хаотично, окремі закони приймають у цілком новій редакції по три—чотири рази, а кількість змін і доповнень до них інколи нараховує сотні. Спробуйте, панове критики, поставити себе на місце суддів у такій обстановці й до того ж в умовах постійного поповнення суддівського корпусу молодими кадрами!

Значною мірою здійснення правосуддя ускладнюється прорахунками у проведенні судово-правової реформи. Особливо це стосується змін до процесуального законодавства, прийнятих влітку 2001 року. Тут законодавці під впливом деяких юристів-теоретиків, декларуючи полегшення доступу громадян до правосуддя, домоглися прямо протилежних результатів. Це стосується і процедури звернення до суду, і термінів розгляду справ, і порядку оскарження судових рішень, і багатьох інших питань.

Навіть юридично судово-правову реформу досі не завершено: не прийнято Кримінально-процесуальний та Адміністративний процесуальний кодекси, очікує розгляду проект нового Господарського процесуального кодексу, проекти законів про правову допомогу громадянам, не вирішено питання справляння та використання судового збору, що має замінити державне мито і спрямовуватися на фінансування судів.

Як бачимо, парламент, вимагаючи від суддів належного здійснення правосуддя та говорячи про суддів як загрозу національній безпеці, не створює потрібних умов для їхньої роботи навіть у суто юридичній сфері.

З цими недоліками пов’язана також і ще одна проблема: досі не створено систему адміністративних судів, які дали б можливість запровадити так потрібну спеціалізацію, розвантажити місцеві загальні суди від розгляду надзвичайно складних справ за спорами громадян з органами влади. Це насамперед сприяло б швидкості, якості та кваліфікованому розгляду адміністративних справ, тобто усуненню недоліків, про які постійно кажуть депутати.

Не зроблено кардинальних кроків до матеріально-технічного забезпечення судів і соціального забезпечення суддів. Залучення децентралізованих джерел фінансування для вирішення цих проблем ставить керівників судів у залежність не лише від місцевої влади, а й від підприємницьких структур. Це, безумовно, підриває авторитет правосуддя в очах громадян. Але не меншою мірою цей авторитет підривається, коли приміщення судів перетворюються через відсутність ремонту на обшарпані казарми, де, власне, і перебувати небезпечно. А що можна сказати про суддів, які всупереч вимогам закону про позачергове надання їм житла, роками і десятиріччями туляться по кутках і пристосованих приміщеннях. Скільки сліз і сімейних трагедій залишилось за лаштунками цієї життєвої драми! Від цього до спокуси — один крок, і дехто не витримує такої спокуси.

У демократичних країнах з принципом незалежності суддів, захисту їх від сторонніх впливів не жартують і не експериментують, а свято його оберігають. І ми повинні поводитися так само, інакше можемо втратити правосуддя.

Звичайно, що кваліфікований та неупереджений розгляд судових справ можливий лише в разі, коли забезпечено належну підготовку кандидатів на суддівські посади. На сьогодні в Україні вже провадиться робота з поліпшення ситуації в цій сфері. Так, при Одеській національній юридичній академії створено перший спеціалізований Інститут підготовки професійних суддів. В ньому за річною магістерською програмою здійснюється поглиблена спеціальна підготовка слухачів до суддівської роботи. Однак, на жаль, закон на сьогодні не містить жодних вимог щодо спеціальної професійної підготовки кандидатів на посаду судді. Результатом цього є численні скарги на роботу недосвідчених суддів, які в умовах відсутності спеціального навчання просто об’єктивно не можуть впоратися з потоком нового законодавства, специфікою судової роботи. Тому вже давно пропонується запровадити обов’язкову річну підготовку осіб, які претендують обійняти посаду професійного судді вперше, у спеціалізованих державних навчальних закладах.

У деяких випадках потрібен і контроль за діяльністю окремих суддів, які несумлінно виконують свої обов’язки. Переконаний, що це в інтересах не лише суспільства, а й самих неупереджених та кваліфікованих суддів. Саме тому важливою є діяльність Вищої ради юстиції, кваліфікаційних комісій суддів щодо розгляду справ про дисциплінарну відповідальність суддів, порушення ними присяги. Важливим кроком до забезпечення цієї роботи могло б стати створення при Вищій раді юстиції юридичної інспекції, яка формувалася б з найкваліфікованіших суддів. До Верховної Ради України вже більш як рік тому було подано законопроект про внесення змін до Закону України «Про Вищу раду юстиції», яким передбачено формування та функції юридичної інспекції. Цей орган, в якому працювали б самі судді, дозволив би нарешті реагувати на грубі порушення закону з боку несумлінних, упереджених суддів, водночас захищаючи незалежність суддівського корпусу. Можна дискутувати про порядок роботи та повноваження інспекції, але те, що її створення на часі й потрібне в інтересах судової системи, є незаперечним.

Найважливішими шляхами забезпечення законності в роботі судової системи були і залишаються процесуальна активність учасників судового процесу щодо захисту своїх прав, розширення гласності діяльності судів і органів, які обслуговують суди, належне матеріально-технічне забезпечення судів державою, удосконалення правового виховання громадян, підвищення якості та доступності правової допомоги громадянам з різним рівнем достатку.

Звичайно, не можна заперечувати правомірності притягнення до кримінальної відповідальності суддів, винних у хабарництві та інших злочинах. Торгівля правосуддям — це найогидніше явище, яке тільки може бути в державі. Проте інколи представники мас-медіа та влади роблять з цих поодиноких фактів далекосяжні висновки, обвинувачуючи мало не всю судову систему в переродженні й корупції. Водночас ці висновки бездоказові, оскільки не базуються на даних статистики і матеріалах конкретних кримінальних справ.

Хоча такі звинувачення, на жаль, аж ніяк не завжди позбавлені підстав, висновки щодо суддівської системи загалом з оприлюдненням їх у засобах масової інформації здатні не лише зашкодити авторитету суду в суспільстві, а й не додають лаврів самим критикам суду. Як висловився з цього приводу один східний мудрець: «Не кидайся камінням, якщо живеш у скляному будинку».

Гадаю, що в сучасних умовах владі та ЗМІ потрібно приділяти більше уваги захисту незалежності суддів від різних протиправних дій, наклепів, тиску на них, забезпеченню неухильного виконання судових рішень.

Є багато проблем і з точки зору практичного ставлення народних депутатів до суддівської незалежності. Ще 1999 року Конституційний Суд України визнав, що народні депутати України не мають права звертатися до судових органів із вимогами і пропозиціями щодо конкретних судових справ. Проте керівна «сверблячка» парламентаріїв стосовно представників правосуддя не зникла. І стосується вона не лише суддів, а й органів прокуратури, які також мають право в межах закону незалежно виконувати свої функції.

Своєрідним інструментом неправомірного впливу на суддів, на жаль, стає процедура їх обрання безстроково за рішенням Верховної Ради України, як це передбачено частиною першою статті 128 Конституції України, і звільнення їх з посади парламентом. Обмежений, навіть вкрай обмежений час, який виділяється на розгляд цих питань, не дає змоги Верховній Раді уважно обговорити їх стосовно кожного з кандидатів, а матеріали, ретельно підготовлені Вищою радою юстиції, Вищою кваліфікаційною комісією суддів, Верховним Судом України або Вищим господарським судом, нерідко залишаються без уваги депутатів, як і аргументи, що їх наводить з трибуни представник комітету Верховної Ради.

Якщо вже в чинній Конституції передбачено, що обрання суддів безстроково здійснюється Верховною Радою України, то обговорення цього питання стосовно кожної людини повинно займати не декілька хвилин, а стільки, скільки потрібно для винесення зваженого і справедливого рішення. Проте, на мою думку, сам по собі поділ компетенції щодо номінації суддів між Президентом і Верховною Радою видається дещо нелогічним, і важко сказати, які міркування було покладено в обґрунтування такого поділу. Оскільки попередня підготовка цих питань перебуває в руках досить авторитетних органів, зокрема Вищої ради юстиції, у майбутньому можна було б вирішення цих питань віднести до компетенції Президента України, як це зроблено в Росії та багатьох європейських країнах.

Не всі питання вирішені й у частині забезпечення імунітету суддів від юридичної відповідальності. Заклики до його скасування мають, звичайно, безвідповідальний популістський характер, оскільки в результаті такого кроку відразу з’явиться чимало бажаючих приборкати чесних і принципових суддів шляхом фабрикації щодо них кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення. Навпаки, деякі положення законодавства щодо суддівської недоторканності доцільно конкретизувати.

Передусім це стосується порядку порушення кримінальних справ стосовно суддів. Є незбагненним, чому порушити кримінальну справу стосовно адвоката може лише працівник прокуратури не нижче прокурора області, а стосовно судді — будь-який представник органів розслідування. Гадаю, що право прийняття такого рішення потрібно надати лише Генеральному прокуророві України або його заступникові за погодженням з Вищою радою юстиції.

Настав час також обмежити законом проведення масових акцій біля приміщень судів, ці акції набувають дедалі брутальніших форм.

Представник правосуддя, на якого покладено величезний тягар відповідальності за здійснення своєї правоохоронної місії, має бути всебічно захищений від усього того, що заважає йому гідно служити суспільству і громадянам.