Щойно у столичному Будинку вчителя відбулася презентація сьомого числа літературно-художнього альманаху «Святий Володимир», що його видають студенти Інституту журналістики. У передмові редактора Івана Мегели сказано, що цей випуск альманаху «знаменує собою перехід від інститутської самодіяльності до майже професійного рівня». Це той випадок, коли передмова вас не обманює, а слова «майже професійний» видаються навіть надто скромними. Бо альманах, за дорослим рахунком, справді серйозний.
Вас трохи налякає противна дитсадівська обкладинка — немов рожевий памперс. Але контр-література часто друкується під невинними обкладинками — щоб приспати пильність противника.
Хто противник? Це заявлено на тій самій обкладинці: тема номера — антиглобалізм. Ми живемо в непомітно окупованій країні. «Макдональдси» нібито прийшли нас нагодувати — а самі підступно зжерли нашу своєрідність, зжерли все, окрім наших хороших поетів. І поети це знають. Тому автори альманаху нагадують гордих мешканців міста окупованого, але нескореного. У гробу вони бачили всі ці «макдональдси»! Поезія — вільна.
Антон Кушнір, Анна Багряна, Роман Горбик, Віталій Штефан, Марися Нікітюк — ці поетичні імена альманах зробив хрестоматійними (якщо я й перебільшую, то не дуже).
На презентації автори влаштували шоу: поділилися нібито на тих, хто за і проти глобалізму. Та це уявний поділ. Об’єднує їх жага до одкровень про деградуючий світ, можливо — про його спасіння. В останньому поєдинку зійшлися двоє гладіаторів: Горбик та Кушнір (у чорній масці терориста). Спершу було цікаво, а потім у руках терориста з’явилась пляшка з бензином, залунало: «Дайте вогню!» Далі я пішла й не бачила завершення забави. Зрештою, шоу — зброя того самого глобалізму. А їхні вірші — справжніші за будь-яке шоу.
