У Степана Колесника, на мій погляд, вроджені затятий характер і воля, гартовані лихоліттями та обраним фахом, котрий змушує по-особливому реагувати на добро і зло. Щоб здобути атестат зрілості, приміром, сільському хлопчині довелося упродовж шести літ (1944—1950 рр.) щодень пішки долати битим шляхом по 12 км зі своїх Мончинців, що неподалік райцентру Калинівка на Вінниччині, до Корделівської середньої школи. Закінчив навчання з медаллю. «Школу згадую з любов’ю, — каже Степан Павлович. — А життя — фізична мука, вічний голод...» Потім гартував себе в морфлоті, в холодних водах Балтики. Пишається, що, як і Гриць Тютюнник та Василь Шукшин, служив матросом-радистом.
Коли прийшов працювати в газету «Радянська Україна», на все, про що довелося писати, дивився дещо критичніше, а не так, як вимагали владоможці (газета була органом ЦК Компартії України!). Цьому, щоправда, сприяли не тільки його життєве кредо, а й недовга хрущовська відлига. Тож появу в газеті нарису «Верблюд і капуста» (1964), в якому Степан Колесник розбив у пух і прах намагання місцевих чиновників запровадити на Київщині так зване мале зрошення, для нього можна вважати закономірною. Пригадується, серед журналістської братії тоді тільки й розмов було, що про цю публікацію. Автору вона принесла лише неприємності: партійні боси оголосили сувору догану, запропонували вигнати з роботи, опублікувати в пресі спростування та заборонити надалі працювати у ЗМІ. 
А він продовжував писати. І, як завжди, на животрепетну й болючу сільську тематику. Причому, і художню прозу, що також стало помітним явищем. Дописався до того, що видав книгу «Медозбір», після чого прийняли до Спілки письменників. Цю невеличку книжечку, яка побачила світ майже сорок років тому, і досі зберігаю. Адже в нарисі, що дав назву виданню, розповідь про кращого бджоляра країни з мого рідного села Пикова — пасічника Джмеля. А якою окрасою публіцистики стали книги нарисів «Живу після смерті», «Яблуневі кордони», «За Десною жито половіє»!..
Після першого звільнення з роботи Степанові Колеснику довелося працювати в багатьох республіканських виданнях. І скрізь недовго. Виручали друзі, найбільше ті, кому подобалося, про що і як він писав. Його ненав’язлива манера письма, роздуми, діалоги, висновки, до яких поволі підводив читача, багатство мови, що супроводжували кожен твір, справді багатьох зачаровували. Московські друзі навіть запрошували його на роботу до себе. З особливим пієтетом згадує Степан Павлович старшого побратима по перу Василя Большака, якому до вподоби була його творчість. «Першим на другий день після хамських розборок у ЦК, — зауважує С. Колесник, — подзвонив не хтось із моїх друзів, а Большак, з яким я навіть не був знайомий. Цей делікатний і дивовижний чоловік представився і каже: ви не переживайте, є такий найкращий у світі журнал «Україна», не мине й місяця, як ви будете в ньому працювати...» Василь Григорович не один рік по-батьківськи опікав і оберігав молодого талановитого журналіста, допомагав з роботою, незважаючи на грізні застороги з ЦК.
У жовтні 1970-го компартійне керівництво України остаточно, як каже Степан Павлович, виключило його з лав керівної і спрямовуючої, після чого наставало обов’язкове звільнення з роботи. (Була вказівка вигнати і з Спілки письменників, та врятував Олесь Гончар.) Приводом послужили його виступ на Волині перед студентами, де він розповів про закордонну поїздку (стукач доповів куди слід), а також помилка в журналі «Новини кіноекрана», якої припустився коректор С. Колесник (довелося і ним працювати!): замість прізвища Грушецький вийшло Грушевський. І знову безробітний, знову пошуки роботи.
Між поневіряннями і вимушеним «перевихованням» ніколи не корився примхам долі та не полишав пера, своєї ніші серед прозаїків, улюбленої публіцистики і навіть громадської роботи. Виходили книги, за його сценаріями в Укркінохроніці створювали документальні фільми, секретарював у Спілці письменників; доцент Колесник упродовж 17 років на факультеті журналістики столичного держуніверситету вів курс «Проблеми майстерності і тенденції розвитку сучасної публіцистики».
Особливий етап у його житті займають роки незалежної України. З одного боку — всенародне визнання творчості майстра, а з другого — все ті ж остогидлі тяжби і навіть суди з чиновниками, що були й за тоталітарного режиму. Про те, який авторитет має Степан Колесник серед колег, свідчить і такий факт: його двічі підряд (1993—1999 рр.) обирали головою Київської організації Спілки письменників України. 
На початку дев’яностих колишньому матросові-радисту, а нині журналісту і письменникові С. Колеснику запропонували навіть обійняти посаду заступника командувача Військово-морських сил України з виховання особового складу, після чого присвоять звання контр-адмірала. Це після кількох його виступів перед українськими моряками та появи у ЗМІ матеріалів на дану тему. Його прозові твори «Бунт середняків», «Борона», вибрана публіцистика «Довга кладка через літа», «Куди пливе ескадра», «Обкрадені села» (за них автора удостоєно національної Шевченківської премії у 1992 році) та чимало інших — не лише добре знані в Україні, а й викликали велику читацьку пошту, що є найкращою оцінкою творчості журналіста і письменника; вони ж змусили деяких недалекоглядних владних чиновників шукати в судах захисту своєї сумнівної честі і гідності, оскільки автор згадав їхні імена.
Журналіст-ветеран, який майже піввіку віддав улюбленій справі, і сьогодні не полишає її — продовжує писати і захищати обкрадені села і їхніх мешканців, все актуальне й дотичне до АПК, на шпальтах «Сільських вістей» виводити на чисту воду тих, хто розпинається в любові та благодійництві до селян, які нині ледь животіють, а насправді чинить гірше за окупанта.