Сьогодні — 133 роки від дня народження Лесі Українки
Багато невідомих сторінок з біографії поетеси та її найближчих родичів містить книга знаного краєзнавця Олекси Ошуркевича «Родина Косачів і волиняни», що побачила світ у видавництві Волинської облдрукарні.
Як солдатські мемуари відрізняються від генеральських, так і «народне літературознавство» відрізняється від офіційного. В цьому переконує книга Ошуркевича: тут — оповіді простих селян. У радянській літературі не називали родину Косачів поміщицькою, а втім, лиш у Колодяжному, що під Ковелем, вони мали 471,44 десятини землі. Тож у своїх спогадах селяни кажуть про Косачів, як про панів. Попри побутовий практицизм оповідачів, ми дізнаємося багато цікавих деталей. Ось деякі з них, зафіксовані в пам’яті селян Колодяжного.
«Був тут з Уховецька Василь, робив у них. А стояла у погребі наливка. Василь що? Вкрав ту наливку з бутлем. Дізналася стара Косачиха, одібрала, сварила, та не видала Косачеві», — згадував Михайло Дмитрук, чия мати Варвара товаришувала з юною Лесею.
«Співчутлива була до людей також і Лесина мати. Де народиться в селі в кого дитина, то вона загорне у вузлик гостинців, пелюшечок — занесе, помагає», — розповідала Ніна Михеїва, дочка покоївки Косачів.
«Старий Косач був добрий чоловік, — пригадує колишній косачівський робітник Федір Іллюх. — Він був середнього росту, широкий у плечах, руки завжди клав за спину і так ходив. Він завжди стояв за селянами Колодяжного. За сорок років з Колодяжного пішло лише два хлопці у солдати».
«Коло будиночка був ще колодязь. Та Косачі, особливо Леся, любили брати воду з кадуба, де був сінокос і гай Пастовень. Вода там чиста, джерельна, протікала рівчаком аж до саджавки... Пам’ятаю, як святкували Івана Купала. Назбирають хлопці старих кошиків, козубів і сунуть селом на парину, що за садом панським. Тут палять вогонь. Поприходять дивитися Косачі, а з ними й Леся.
Відвідували ми Косачів під новий рік, щедрували. Дуже радо нас приймали». (Єпистимія Кімлайчук — одна з кращих співачок Колодяжного).
«Леся... часто збирала нас, дітей, і просила:
— Заспівайте, дівчата!
Котрі вже вміли, співали різні пісні. Леся всі ті пісні... записувала й запам’ятовувала. Була дуже пам’ятлива». (З розповіді Марфи Лисюк, старша сестра якої Уляна дружила з Ізидорою Косач).
Чимало спогадів — про братів і сестер Лесі. Зокрема, про Миколу (чиє життя найменш досліджене). Він 1920 року був серед організаторів «Просвіти» в селі Луків і в Ковелі, тому ним цікавилася польська поліція.
Про останні дні Миколи, який один з усієї родини лишився в маєтку в Колодяжному і помер тут 1937 року, розповідає Мотря Федорук: «На похорон гроші зібрали люди, які брали в оренду землю. Взяли волів, підвели їх під берези, поклали труну на підводу. Стали рушати на цвинтар, воли заревли-заревли. Люди стали плакати».
Книга О. Ошуркевича, окрім спогадів, містить вступну статтю, необхідні примітки, показник імен, фотографії. А от тираж — 500 примірників, вже ніде не дістанеш!
Волинська область.
