Розвідниці було лише дев’ятнадцять

Ми настільки реально сприймаємо кіношних радянських розвідників, що «штірліци», котрі дожили до наших днів, здаються нам вигаданими. Але історія луганчанки Олександри Дмитрівни Федорової — не легенда. Юна розвідниця Шура справді працювала в тилу ворога, за що окупанти засудили її до смерті. Але про це на батьківщині дізналися тільки в березні 1969 року, після того, як про неї розповіла «Правда».

Коли розпочалася війна, Шура закінчила дев’ятий клас Станично-Луганської середньої школи. Тоді їй виповнилося 17 років і вона вважала себе цілком зрілою для того, щоб стати на захист Батьківщини. Вибрала школу радистів, яка готувала фахівців для партизанських загонів. Представники розвідуправління Генерального штабу, котрі прибули до Саратовської школи підготовки, із сумнівом дивилися на худеньку маленьку дівчину, яку рекомендували для роботи в тилу німців. Але, поговоривши з нею, забрали до Москви — в школу радистів спеціального призначення. Характеристику червоноармієць Федорова одержала таку: «Кмітлива, але часом з’являється дитяча несерйозність. Здорова, витривала... Поводиться природно, але відчувається романтизм. Працювати на окупованій території може, але потрібний досвідчений керівник для повсякденної допомоги». Таким керівником став для неї капітан Павленко.

У тил німецьких військ їх закинули в жовтні 1943 року. У Шури була радіостанція, а у Павленка — радіоживлення. Вони мали зустрітися в Котовську, влаштуватися там і почати роботу за легендою, згідно з якою Шура доводилася племінницею солідному Павленку. Дівчина стрибала з літака перша і приземлилася невдало — за сім кілометрів від призначеного пункту. До світанку пробула в яру, сподіваючись зустріти свого «дядька». Прислухалася до тиші, різала гілки і ховала парашут, а на світанку пішла на гавкіт собак. Радіостанцію брати із собою не зважилася: спочатку потрібно все перевірити. Вона так і залишилася лежати у каструлі під хмизом. Дійшла до молдавського села Нові Гаяни і постукала в крайню хату. Їй там дали притулок. Благо, дочка господаря знала російську мову і з нею вдалося порозумітися. Тільки забрали з лісу радіостанцію, як до хати зайшли жандарми. Шура встигла заштовхати каструлю під лавку, накриту рядном, і вдала своїм виглядом саму смиренність. «Вночі в наших місцях спустився парашутист, — свердлячи очима затриману дівчину, допитувався начальник жандармерії. — Чи, бува, це не ти?». «Якби я була з цього літака, так вільно б себе не поводила», — спокійно відповідала Шура. Жандарм, схоже, і сам не вірив у те, що це худеньке дівча могло бути партизанкою. Поставив штамп у документі і відпустив.

Радіостанцію за допомогою Марії Шура закопала в картоплі, а сама вирушила до Котовська шукати Павленка. Зустрілися вони лише через тиждень. Павленко кульгав, бо під час приземлення ушкодив ногу. Жити вони стали на околиці міста в будинку діда з бабою. Тут установили і радіостанцію. У земляній підлозі вирили яму і сховали там радіостанцію. На грубці завжди тримали лист заліза. Передавши в Центр радіограми, Шура ставила рацію на місце, замазувала яму глиною, а зверху клала цю розпечену залізяку. Підлога висихала за кілька хвилин і ніяких підозр не викликала. Шура передавала зведення про дислокацію сил супротивника, військову техніку, настрої людей. «Поруч із будинком міської пошти — вузол зв’язку. У Котовську тилова база армії, південніше міста — склад боєприпасів»...

На залізницю, як планувалося, Павленку влаштуватися не вдалося. Довелося йому відкрити на базарі ятку і торгувати чим доведеться. «Племінниця» допомагала, а вечорами відправляла повідомлення: «Тут розмістився штаб армії. На станції два ешелони з артилерією, п’ять «тигрів». Прошу бомбити...» Так вони працювали в тилу ворога до кінця березня 1944 року. А потім одержали з Центру наказ у паніці тікати до Кишинева разом з німцями. Оскільки Павленко був комерсантом, йому потрібно було належне екіпірування. Коня він купив за великі гроші, а віз виміняв за пальто і чоботи. Завантажилися і вирушили.

Кишинів був переповнений гітлерівцями, що відступали.

Ранком 30 квітня вони вже були в Чімішлії. За наказом Антонеску без перевірки речей нікого далі не пропускали. Підійшли жандарми і до підводи, на якій сиділа Шура. Стали перетрушувати речі у валізі і наткнулися на пачки грошей: «Партизани?!» «Евакуйовані ми. Із Котовська. Комерсанти», мило посміхаючись, пояснювала дівчина. А сама думала: «Господи, хоча б вони не заглянули в каструлю». Але жандарма зацікавив предмет, який було ретельно загорнуто у блакитну ковдру. «Що тут? — поцікавився. «Яйця», — так само спокійно відповідала дівчина. Жандарм запустив руку в стружку, витяг рацію і закричав: «Парашутисти!!.». Шура зрозуміла, що вони з Павленком провалилися. Але страшно не стало. Вона була до всього готова.

Їх з Павленком помістили в різні в’язниці. Поговорити вони не могли. На допитах Шуру страшно били. Гумовим джгутом, головою об стінку, при цьому стягали руки ланцюгами на замок. Навіть гіпнотизера викликали. Але дівчина повторювала одне: «Нічого не знаю, не пам’ятаю, забула». Коли Шурі пропонували співпрацю з німцями, вона гордо відповідала: «Зрадником не буду!», хоча і розуміла, що в 19 років її життя може обірватися. «Тобі, напевно, орден Леніна обіцяли дати за геройство? — допитувалися кати. — А можливо, багато грошей?». «Я свою Батьківщину захищаю. Вам цього не зрозуміти», — з гордістю відповідала Шура.

Про смерть Павленка вона довідалася випадково у військовому трибуналі в Браїлі. Як розповів їй секретар трибуналу, у залі суду, який мав винести капітану вирок, Павленко вихопив з кобури конвоїра пістолет, застрелив офіцера і випустив кулю собі в голову. Доля Шури вирішилася 27 червня 1944 року. Польовий військовий трибунал засудив її до страти. Як і інших, засуджених до розстрілу парашутистів, дівчину закували в кайдани і відправили у в’язницю Галаца, чекати своєї долі. Цієї фатальної хвилини Шура чекала щодня, але термін страти відтягували. І вона розуміла чому. Радянські війська наступали дедалі активніше. Під час одного з бомбардувань стіну в’язниці зруйнували і смертники змогли вибратися назовні. Серед них була і Шура Федорова.

Наприкінці 60-х років матеріалами румунської контррозвідки зацікавилися працівники Державного архіву Молдавської РСР. Вони звернули увагу на такий факт: у судових документах радянської розвідниці Федорової в графі «Вирок» було записано «Розстріл», а в графі «Виконання» запису не було. Чи не значить це, що вирок не було виконано і Олександра Дмитрівна залишилася жива? Почали шукати Федорову і знайшли її в Луганську.

Напередодні 8 Березня 1969 року газета «Правда» надрукувала про неї велику статтю під назвою «Йшов дівчині в той час дев’ятнадцятий рік...». Олександра Дмитрівна тоді саме читала доповідь на зборах, присвячених Жіночому дню, в своєму міськторзі. Звістка зчинила в Луганську цілий бум. Тодішній перший секретар обкому партії Володимир Шевченко терміново викликав Олександру Дмитрівну до себе і покартав її: «Що ж ти весь цей час мовчала?».

Вона справді мовчала. Про те, що під час війни працювала в розвідці в тилу ворога, не знали ні родичі, ні чоловік, ні син. Відомо було тільки, що воювала, що нагороди за це має солідні.

З армії Шура пішла наприкінці квітня 1945 року за станом здоров’я. Перемогу святкувала вже на гражданці. Додому приїхала геть хвора і фізично, і морально. Позначилися побої, крижаний холод кайданів, вогкість камери смертників. Про те, що довелося пережити, нікому не розповідала. Батьки знали, що їхня дочка була розвідницею, але подробиць Шура їм не розголошувала.

Через багато років Олександра Дмитрівна змогла познайомитися з архівами Державного Центрального архіву Молдавії, зокрема, почитати матеріали своїх допитів і капітана Павленка, побачити свій вирок.

Як же непохитно трималася та юна радянська радистка Шура!

...Авторам книг і фільмів не треба вигадувати героїв. Вони є. Вони живі.