123 роки тому на Водохреще на річці Стир у Луцьку сталася подія, яка багато в чому визначила подальшу долю десятирічної Лесі Косач (Українки). Відтоді почався її великий страдницький шлях до безсмертя.

У крижаній купелі

Друга зима в Луцьку запам’яталася сім’ї Косачів небувалими морозами, а ще бідою, котру вона принесла в їхній дім. Ще в листопаді випав сніг, а потім кружляло і мело до Нового року. Щодня Косачам доводилося відкидати сніг від ганку до хліва з дровами і хвіртки. І незабаром ці стежки стали схожі на снігові тунелі. То вже втіхи було маленькій Лесі, її братику Михайлику разом із новою приятелькою Шурою Судовщиковою пробиратися тими тунелями на вулицю, щоб побачити, як, сковзаючи і розливаючи з відер воду, йдуть від Стиру рожевощокі сміхотливі молодиці.

Тільки на Новий рік розпогодилося, як на зміну завірюхам прийшли тріскучі морози. Ой як приємно було на санчатах спускатися з гірки до самого Стиру, а коли пощастить, то й на середину його крижаного русла. Найкращі санчата були в Лесі. Змайстрував їх тато Лесиної подруги Марійки за те, що навчила його доньку читати і писати.

Напередодні Водохреща, або ще як називають на Волині це свято, Йордані, на Стир прийшли чоловіки і замість маленької ополонки, де брали воду жінки, вирубали велику. Поруч із льоду виклали великого хреста, поставили ялинки. Спостерігаючи за цим, діти зрозуміли, що тут має відбутися щось надзвичайно цікаве і таємниче. Тому на Водохреще, доки тато з мамою були на службі в соборі, Леся з Шурою і Михайликом вже кілька разів встигли побувати біля ополонки. А як тільки перед обідом соборні дзвони сповістили про закінчення служби, всі троє вибігли на річку, щоб краще побачити, як будуть святити воду.

Тим часом хресна хода поволі рухалася від собору до Старого міста. І вже через півгодини на вулиці, що спускалася до Стиру, з’явилася церковна процесія. Попереду крокував сивобородий, ніби зійшов з ікони, дідусь із хрестом, потім чоловіки з хоругвами, священики у святковому вбранні, півчі, а за ними нескінченне море людей. Всі поволі виходять на кригу. Уже заповнено весь простір, а віруючі продовжують іти. Від величезної ваги людських тіл лід прогинається, і з отвору в ньому починає виплескуватися наверх темна свинцева вода. Ті, хто стоїть біля ополонки, намагаються відійти, але ззаду напирає натовп. Понад годину простояла десятирічна Леся в тій крижаній купелі. Ніжки у валяночках, хоч і підшитих шкірою, давно вже стали двома крижинками. Прийшла додому, і швиденько валяночки під піч, щоб мама не бачила. А на третій день стиснуло груди, вогнем запалали ноги, а потім і все тіло. Тоді й дізналася сім’я, що трапилося на Стиру на Йордан.

Ось що згадує про події тієї вже далекої пори молодша сестра поетеси Ольга Косач-Кривенюк. Запис зроблено в 1941 році на прохання жителів Луцька і надруковано в книзі «Спогади про Лесю Українку» (Київ, 1971). «6 січня 1881 року Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду, і в неї дуже промерзли ноги. Скоро по тому і від того, як тоді думали, вона заслабла: у неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що і тоді була дуже терпляча, аж плакала від болю. Вважали, що то в Лесі гострий ревматизм. Лікували її ваннами й мастями. І нога через якийсь час перестала боліти й не боліла кілька років. Однак від тієї пори треба датувати початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала, «30-літньої» війни з туберкульозом».

Де той берег

То де саме трапилася ця подія, яка відіграла в житті Лесі Українки настільки фатальну роль? На жаль, ніхто з дослідників її творчості ніколи не цікавився таким «дріб’язковим», на їх погляд, фактом біографії поетеси. Хоча, ймовірно, той прикрий випадок на Стиру, наповнив стражданнями і болем поезію Лесі. Бо як часто душевні переживання, фізичний біль, муки нерозділеного кохання народжують у людській душі високі думки і устремління. Згадаймо, свій перший вірш «Надія» Леся написала під враженням переживань від арешту царською охранкою її рідної тітки Олени Косач.

А втім, давайте прочитаємо, що пише про душевний стан Лесі, її настрій відомий дослідник творчості поетеси Анатоль Костенко в книзі «Леся Українка» (серія «Жизнь замечательных людей»): «Довгі, виснажливі тижні, а то й місяці прикута до ліжка, позбавлена товариського спілкування, приречена на бездіяльність, Леся цілими годинами, днями віддавалася мріям, книги допомагали розвивати уяву, мислити образами, картинами. Крила фантазії відносили її у далекі світи, у безмежжя всесвіту. Одночасово розвивалася здібність до узагальнень, до абстрактного мислення. В одному з листів до Драгоманова вона запевняла, що володіє дивною пам’яттю на обличчя і світ, що її оточує, до того ж не вміє думати без образів».

Де ж те місце на Стиру, де Лесю наздогнала важка хвороба, де той берег, з якого почався її великий і страдницький шлях до безсмертя? Тривалий час мої пошуки не давали результатів. Не допомогли і звертання в єпархіальне управління УПЦ Київського патріархату, інші церковні установи Волині, не згадували про це місце й архівні документи. І лише напередодні Різдва 1996 року доля звела мене із 93-річним аптекарем Іваном Михайловичем Криштопом. Від нього я і довідався, що живе Іван Михайлович (помер він менше як через рік після нашої зустрічі) саме на тій вулиці, якою лучани багато століть ходили до Стиру на Водохреще. Розповів він мені, який вигляд мали хресні ходи на Йордан і як саме відбувався обряд освячення води на Стиру. До речі, сьогодні ця вулиця носить ім’я Лесиного дядька Михайла Драгоманова. І веде вона до річки, саме туди, де мешканці Луцька традиційно освячували воду. Незабаром цю інформацію підтвердила і лучанка Інна Мохнюк, яка дізналася про це від бабусі. З’ясувалося також, що в 20-х роках минулого століття польська окупаційна влада «запропонувала» перенести освячення води на річечку Жидувку, яка впадала в Стир біля моста Бена (район вулиці Шевченка). Мовляв, навіщо йти з хоругвами через усе місто, якщо можна неподалік собору освятити воду. Та й сам собор із часом планувалося передати католикам.

За радянських часів влада взагалі заборонила хресні ходи містом, обмеживши обряд освячення води територією храму. Ось чому так важко було відшукати цей святий для кожного українця берег, той шматочок землі, який пам’ятає про трагедію, що почалася тут 123 роки тому на Йордан, тієї землі, на якій на маленьку Лесю Косач зійшла Божа іскра великого таланту і зробила її безсмертною.

Бачили ви, як велике багаття 

Кида вогонь аж до хмар?

«Божая іскра» — то тяжке прокляття,

Дикий і лютий пожар.

Вогнища того не може людина

Ні запалить, ні вгасить.

В кого запала хоч іскра єдина, 

Вік її буде носить!

* * *

У 1996 році берег Стиру, що в кінці вулиці Драгоманова, ще був вільний від забудови. Мріялося, що шанувальники Лесі Українки разом із місцевою владою встановлять на урізі води пам’ятний знак, який би нагадував про трагічну подію, що трапилася тут у січні 1881 року. Однак на моє повідомлення ніхто не звернув уваги, а кмітливі автовласники швиденько звели на цьому святому місці гаражі. І все-таки вірю, що з часом в Луцьку з’явиться і згаданий знак. Тим паче що на цьому згині ріки лучани на початку минулого тисячоліття приймали хрещення. Тож до цієї святої справи може долучитися і церква.

Луцьк.