До корпункту «Голосу України» на Рівненщині йдуть люди зі своїми проблемами, сподіваючись на допомогу чи просто обнадійливе, добре слово. Не від гарного життя завітала й 80-річна пенсіонерка з Рівного Зінаїда Вікторівна Жовтобрюх. Забігаючи наперед, скажу, що нам удалося хоч трохи допомогти жінці.
Розговорилися. Зінаїда Вікторівна повідала про своє життя. Слухаючи її, я подумала: чому так буває, що одному доля відміряла міх щастя, а іншому встелила життєвий шлях терновими шипами. Зінаїда Вікторівна чимало пережила на своєму віку: і війну, і голод, і тяжку хворобу своєї доньки, яку тричі оперували нейрохірурги. Тож на схилі літ Зінаїда Вікторівна не тільки доглядає доньку-інваліда, а й опікується двома неповнолітніми онуками. Сім’я, звичайно ж, не розкошує. Скоріше бідує, бо на більш ніж скромні пенсії у місті виживати важко, тим паче що чимало коштів доводиться витрачати на ліки. Дивуюся, що попри всі життєві випробування, Зінаїда Вікторівна не зачерствіла душею, здатна до співпереживання. А втішає себе тим, що на своєму віку їй і не таке довелося пережити. Найтрагічніші, найважчі спогади у неї про голодомор 1932-1933 років. Хоча тоді їй ледь виповнилося дев’ять, пам’ять зберегла кожен трагічний день голодомору.
— Народилась я 1924 року у кавалерійських казармах у Тамбові, — розповідає Зінаїда Вікторівна. — Мій батько Віктор Трифонович Мельник на той час був генералом, мама — Граня Федорівна Гомонова — потомственна донська козачка із станиці Ніколаєвська Ростовської області. Все своє життя батько пов’язав з армією, зробивши неабияку кар’єру. Але генерал Віктор Мельник мав слабкі легені, тяжко захворів, тож залишив військову службу. Разом із дружиною та єдиною донькою Зіною наприкінці тридцятих років повернувся до свого рідного містечка Корнин. Як людині активній та діяльній, колишньому генералові доручили посаду директора МТС. Ніщо, здавалося б, не віщувало біди. Але вона не забарилась: за чиїмось доносом Віктора Трифоновича забрали до в’язниці, з якої він повернувся лише через півроку. Невдовзі злягла і його дружина: їй зробили складну операцію, а шви не гоїлися, тому довго пролежала у лікарні. За Зіною наглядала сусідка. Але, біда, як кажуть, не ходить одна. Голод насувався зі швидкістю урагану.
— Моя мама була гарною рукодільницею, тож вигаптувала дванадцять сорочок чоловікові, який замінив нашого батька на посаді директора МТС, — пригадує Зінаїда Жовтобрюх. — Коли мама лягала у лікарню, вона взяла у нього обіцянку, що його дружина хоча б раз на день годуватиме мене. Так і було. Як зараз, бачу велику тарілку, а в ній — одна столова ложка розпареного проса (велика розкіш як на ті голодні часи). Щоб на довше розтягнути задоволення, я розмазувала те просо по тарілці й злизувала його з неї, подумки благаючи, щоб дали бодай ще ложку. Але добавки не було, бо й ті люди не розкошували. Щодня я бігала в лікарню до мами. Хворим давали якусь баланду й маленький окраєць хліба. Його мама приберігала для мене, ховаючи в пазусі.
Як було вже несила терпіти голод, люди їли бур’ян, жолуді. Неподалік був цукровий завод, то якщо комусь удавалося винести трохи меляси, нею заправляли тирсу, додавали висівки і тоді легше було ковтати цю суміш.
Голод косив людей. У селі зникли коти, собаки... Люди пухли від виснаження. За селом була вирита загальна яма, яка приймала виснажені голодом тіла. Відчуваючи близьку смерть, люди надягали чисті сорочки і витрачали останні сили на те, щоб дошкандибати до тієї могили. Вони лягали на трупи і швидко поповнювали їх кількість. Бувало, що не вистачало сил дістатися до ями, люди вмирали на півдорозі, стаючи поживою для вороння. Раз на тиждень містечком їздила підвода, збираючи трупи по домівках.
— У містечку почастішали випадки людоїдства, — розповідає Зінаїда Вікторівна. — Тому сусідка, що доглядала за мною, доки не було батьків, очей з мене не спускала. Бо містечком вже повзли чутки, ніби одна жінка — Гегалка (не знаю, чи це по вуличному так її звали, чи це було її прізвище) викрадала дітей і їла разом зі своїм сином. Якось вона зірвала замок на дверях одного з будинків і, скориставшись із того, що господиня кудись відлучилася, вкрала з хати немовля. Хтось із людей бачив це і повідомив у сільраду. Коли ті прибігли до помешкання Гегалки, заціпеніли від жаху: в баняку варилися дитячі ручки. Тоді збіглося усе містечко. Батько, який тримав мене за руку, хоча й багато чого бачив на віку, немов закам’янів. І я не могла зрушити з місця від жаху. Один із чоловіків сказав: «Знав би ти, Вікторе, як ми дивилися за твоєю Зіною, доки вас з Гранею не було, бо оця звірюка-Гегалка накинула оком і на твою дитину». Тоді батько ледве не задушив людоїдку. Зрештою, коли її переправили до в’язниці, в’язні, дізнавшись про її звірства, самі вчинили самосуд.
— Коли вперше хоч трохи втамували голод? — запитую в Зінаїди Вікторівни.
— Коли батько пішов працювати у колгосп, був і їздовим, і з косаркою управлявся, то приносив щодня додому півхлібини, півсклянки меду. Ми ділились цим і з дідусем Трифоном, який завдяки цьому вижив. Раділи, що нам пощастило вижити, адже голодомор забрав дуже багато життів. І нашої рідні теж поменшало. Пригадую перший парад після голодовки, коли людей «проінструктували» кричати «Слава!...» Партії ж, звичайно. Люди, хоча й кричали, але не забувши голодних днів, між собою кидали репліки: «Дайте нам краще хліба і сала!». Справді, багатьох воно врятувало б у ті голодні роки, та й знесиленим від постійного недоїдання демонстрантам не завадило б.
Ота боязнь голоду все життя переслідує Зінаїду Вікторівну. Найбільше прагне старенька, щоб її онуки Зіна та Оля, в яких вона за опікуна, бо її донька тяжко хвора, ніколи не зазнали голоду, як довелося їй у дитинстві.
Рівне.
